Международный эндокринологический журнал 2 (26) 2010

Чи можна оцінити як позитивні досягнуті на сьогодні результати лікування цукрового діабету (ЦД)? Наскільки свідомо і відповідально ставляться до терапії цього захворювання самі пацієнти? І чи варто витрачати величезні кошти на лікування, якщо хворі не дотримуються дієти і не здатні відмовитися від шкідливих звичок?

На жаль, незважаючи на успіхи і досягнення сучасної ендокринології, нині в практичній діяльності лікарів­ендокринологів значно більше запитань, ніж відповідей на них.

Добре відомо, що лікування ЦД — процес деякою мірою емпіричний: це і мистецтво, і досвід, і наполеглива позиція лікаря, і довіра у тандемі лікар/пацієнт, і свідоме ставлення пацієнта до лікувальних заходів. І хоча у наш час в арсеналі спеціалістів­ендокринологів є безліч різноманітних препаратів для управління ЦД, що мають різні переваги та недоліки, досягнуті результати лікування цієї патології не задовольняють ні лікарів, ні самих пацієнтів.

Катастрофічне зростання кількості хворих на ЦД — це проблема, що не обмежується кордонами окремо взятої країни і повинна вирішуватися на світовому рівні. ЦД — не лише тяжка інвалідизуюча патологія, що посідає 4­те місце серед найнебезпечніших захворювань людства. Це і втрата працездатності, і різке погіршення якості життя, і тривале лікування, і значні фінансові витрати... Це захворювання, унаслідок якого щороку близько 700 тис. пацієнтів втрачають можливість бачити світ, 1 млн — рухатись, а 4 млн — жити.

Актуальним питанням є й перевантаження лікарів­ендокринологів виконанням обов’язків інших спеціалістів: якщо в західних країнах існує чіткий поділ функцій між лікарями, які беруть участь у веденні хворих на ЦД, то в Україні ендокринолог — це спеціаліст, який повністю відповідає за результат лікування і виконує обов’язки і сімейного лікаря, і дієтолога, і ангіолога, і невропатолога, і гастроентеролога, і кардіолога, і нефролога, і навіть психотерапевта. Не кажучи про всі труднощі та проблеми, пов’язані із забезпеченням хворих необхідними цукро­знижувальними препаратами, відсутність уніфікованих форм звітів (за наявності чинного наказу МОЗ України) та ін.

На сьогодні багатофакторна стратегія управління ЦД включає такі положення: лікар повністю керує процесом лікування; у веденні пацієнтів із ЦД повинна брати участь багатопрофільна команда; необхідно перерозподілити відповідальність за перебіг захворювання і делегувати хворому частину функцій; процес лікування вимагає внутрішньої мотивації і від хворого, і від лікаря.

Важливими аспектами терапії є оцінка психологічного стану хворого, вплив на депресивну симптоматику, мотивація пацієнта. Якщо у хворого немає мотивації до лікування, то навіть у разі застосування найсучасніших терапевтичних схем і високовартісних препаратів ефективність лікування дорівнюватиме нулю: успіх на 99,9 % залежить від самого пацієнта, його самоконтролю та комплайєнсу.

Однак ми сподіваємося на позитивні зрушення у вирішенні цього актуального і болючого питання, адже в нашому арсеналі містяться всі препарати, які широко застосовуються лікарями в розвинутих країнах. Головне завдання — застосовувати всі доступні ресурси і використовувати їх правильно. Перед початком лікування у хворого з уперше виявленим ЦД необхідно визначити рівень не тільки глюкози в крові, але й С­пептиду, імунореактивного інсуліну, титр антитіл до декарбоксилази глутамінової кислоти (з метою диференціальної діагностики ЦД 1­го і 2­го типу), функціональний стан печінки, підшлункової залози, встановити можливий механізм розвитку захворювання. Не можна фанатично призначати всім однакові лікарські засоби; оскільки захворювання в кожному конкретному випадку зумовлене різними причинами, необхідно використовувати індивідуалізований творчий підхід, не лікувати «за шаблоном», встановлювати мету терапії з урахуванням усіх факторів.

Практичний досвід свідчить: на жаль, нині не існує терапії, яка б уповільнила зниження функціонування b­клітин упродовж тривалого проміжку часу в хворих на ЦД 2­го типу, а спеціалісти­ендокринологи ще далекі від можливості застосовувати для кожного хворого патогенетичну терапію, яка б повністю нормалізувала порушення вуглеводного обміну.

Нещодавно на III Міжнародній конференції, присвяченій сучасним технологіям в ендокринології (10–13 лютого, м. Базель, Швейцарія), були представлені результати метааналізу 5 досліджень (UKPDS, PROactive, ADVANCE, VADT, ACCORD), у який було включено понад 33 тис. пацієнтів. Було отримано важливі дані щодо зниження ризику розвитку серцево­судинних ускладнень: зниження рівня глікозильованого гемоглобіну на 0,9 % призводило до зниження їх кількості на 2,9 %; зниження рівня холестерину на 1 ммоль/л давало на 8,2 % менше таких подій; на 12,5 % менше ускладнень було зумовлено зниженням рівня систолічного АТ.

Важливі висновки метааналізу: пошук оптимального підходу щодо зниження рівня глікозильованого гемоглобіну продовжується; цільові рівні глікозильованого гемоглобіну в різних популяціях неоднакові залежно від віку, статі, очікуваної тривалості життя, мотивації пацієнта й інших факторів; переваги інтенсивного контролю глюкози щодо зниження ризику розвитку серцево­судинних подій менш значні порівняно з нормалізацією артеріального тиску і ліпідного спектра крові.

Як бачимо, лікування ЦД — це справа, в якій не може бути однозначних рішень і підходів. Кожен лікар повинен сумніватися, думати, аналізувати й на основі цього обирати дієвий та безпечний підхід до лікування у кожному конкретному випадку.

Найщиріші вітання читачам журналу з доволі екзотичного краю, де кордони Аргентини, Бразилії та Парагваю зустрічаються в гущавині тропічного лісу, а природа створила грандіозне видовище незабутньої краси — водоспади Ігуасу. Гребінь цих водоспадів сягає майже трьох кілометрів, а висота — 82 м. У хмарах водяного пилу ансамблю водоспадів виблискують кольорові райдуги, а кінці їх губляться в місцях, де кришталеві води обіймаються з джунглями. Панорама, що відкривається перед численними туристами зі всього світу, переповнює відчуттям спочатку страху, а потім захоплення досконалістю природи. Недарма ЮНЕСКО оголосило цей могутній водоспад надбанням людства. Розплавлене срібло киплячої води, таємниче мерехтіння світла, фантастична потужність, поєднана з витонченістю, симфонія водяних струменів, злита воєдино і виконувана незбагненним, створеним природою органом. Вічність Всесвіту — ось що таке Ігуасу! Не забуваймо, що сама природа є найчудеснішою казкою нашого дитинства і навіть тієї пори, коли ми стаємо вже дорослими… 

З повагою, головний редактор професор Володимир ПАНЬКІВ