Журнал «» 3(11) 2010

Лікування артеріальної гіпертензії (АГ) є однією з найбільш актуальних проблем сучасної кардіології, що пов’язано з високою поширеністю АГ в Україні та великою кількістю ускладнень [1, 2]. Інгібітори ангіотензинперетворюючого ферменту (ІАПФ) широко увійшли в практику лікування хворих не тільки з артеріальною гіпертензією, але й із серцевою (сн) та нирковою недостатністю, цукровим діабетом, метаболічним синдромом, гіпертрофією лівого шлуночка [2, 11, 23, 26]. Це обумовлено як поширеністю даних захворювань, так і безпечністю, низькою частотою розвитку побічних ефектів при застосуванні препаратів групи ІАПФ із властивою їм поліморбідністю, що особливо важливо для осіб похилого віку. За даними епідеміологічних досліджень, в Україні інгібітори АПФ призначають 35,4 % пацієнтів із АГ у міській популяції та 39,5 % у сільській [1]. Серед інгібіторів АПФ особливе місце займає лізиноприл — єдиний водорозчинний ІАПФ, активна лікарська форма. Лізиноприл належить до представників III класу лікарських засобів групи ІАПФ [6, 7]. Максимальна концентрація препарату в плазмі крові досягається через 6 годин прийому 10–20 мг (G. Thing, 1990). Період напіввиведення становить до 12 годин. Біодоступність — близько 50 %, прийом їжі не впливає на цей показник. Лізиноприл виділяється нирками в незміненому стані, пригнічує активність ренін­ангіотензинової системи протягом 24 годин. Лізиноприл застосовується 1 раз на добу, що значно збільшує прихильність хворих до лікування. Препарат має кардіо­, рено­ та нефропротекторну дію, що було підтверджено низкою багатоцентрових досліджень [3–5, 9, 11, 12, 15, 17, 19, 29–31, 34–36, 41].

У дослідженні ALLHAT продемонстровано, що лізиноприл ефективно попереджає виникнення нефатального інфаркту міокарда, фатальних коронарних подій та серцевої недостатності у пацієнтів із АГ та іншими факторами кардіоваскулярного ризику [4, 5, 10, 24]. У даному дослідженні частота виникнення нових випадків цукрового діабету на фоні лікування лізиноприлом була найнижчою порівняно з амлодипіном та хлорталідоном [35, 41]. За результатами дослідження ATLAS, застосування лізиноприлу в більш високих (20–40 мг) дозах у пацієнтів із серцевою недостатністю зумовило зниження загальної смертності та госпіталізації на 12 % порівняно із застосуванням лізиноприлу в низьких дозах (2,5–5,0 мг) [34]. У дослідженні GISSI­3 на фоні 6­тижневого застосування лізиноприлу порівняно з плацебо на 12 % знижувалася загальна смертність у пацієнтів із серцевою недостатністю після інфаркту міокарда [12]. У дослідженні D. Poldermans зі співавт. (2007) продемонстровано однакову ефективність комбінованої терапії лізиноприлу 10–20 мг та гідрохлортіазиду 12,5 мг при порівнянні з комбінацією амлодипіну 5–10 мг та валсартану 160 мг у пацієнтів із 2­ю стадією АГ при досягненні цільових рівнів артеріального тиску (АТ) [32]. У дослідженні CHHIPS вивчався вплив ранньої АГ терапії у пацієнтів із гострим порушенням мозкового кровообігу (ГПМК) на смертність. Застосування лізиноприлу або лабетололу сприяло вірогідному зменшенню смертності через 3 місяці після ГПМК (J. Potter, 2009) [33]. У дослідженні Т. Morgan та співавт. (2004) лізиноприл порівняно з кандесартаном був однаково ефективним щодо зниження артеріального тиску та протеїнурії [30]. При недіабетичній нефропатії застосування лізиноприлу порівняно зі стандартною антигіпертензивною терапією, що не включала інгібітори АПФ, при однаковому зниженні АТ приводило до більш вираженого зниження протеїнурії та кращого збереження функції нирок (сповільнення зменшення величини клубочкової фільтрації та зменшення необхідності у проведенні гемодіалізу) [8]. Нефропротекторний ефект лізиноприлу продемонстровано і в інших дослідженнях [9, 13, 15, 27, 28, 30]. Y. Kaminsky зі співавт. (2009) досліджували вплив комбінованої терапії «лізиноприл + симвастатин» та довели переваги такої комбінації в лікуванні пацієнтів із АГ та атеросклерозом [21]. У пацієнтів із АГ та гіпертензивним ураженням серця лізиноприл сприяв регресуванню міокардіального фіброзу та поліпшенню діастолічної функції лівого шлуночка [6]. Окрім вищевказаних досліджень, у літературі існують дані щодо позитивного впливу лізиноприлу на функцію ендотелію, регресування гіпертрофії лівого шлуночка, структуру сонної артерії при АГ [3, 7, 17, 28, 37, 38].

Антигіпертензивні препарати основних класів однаковою мірою знижують АТ. Новітні препарати принципово не сприяють більш вираженому зниженню АТ при їх використанні як монотерапія. У клінічних дослідженнях з’ясовано, що монотерапія в середньому знижує АТ на 10/5 мм рт.ст. Отже, необхідний новий підхід до початку лікування АГ. Таким є використання фіксованої комбінації двох антигіпертензивних препаратів, що мають синергізм щодо зниження АТ із самого початку антигіпертензивної терапії. Стратегію використання комбінації як терапії першого вибору при АГ обирають з огляду на рекомендації міжнародного керівництва (JNC­VII, ЄТГ­ЄТК, ВООЗ/МОАГ) та національні рекомендації з лікування АГ [3, 4, 15, 17]. Така стратегія базується на результатах великих клінічних досліджень, в яких доведено, що низькодозова комбінація препаратів має переваги над монотерапією [5, 26, 28].

На ринку України є комбінований препарат лізиноприлу 10 чи 20 мг та гідрохлортіазиду 12,5 мг в одній таблетці — лізоретик виробництва компанії IPCA (Індія).

Мета цієї роботи — оцінити антигіпертензивну ефективність та безпеку застосування лізоретика в пацієнтів із м’якою та помірною АГ.

Об’єкт і методи дослідження

Критерії включення. У дослідження включались пацієнти (як чоловіки, так і жінки) віком понад 18 років із м’якою та помірною АГ згідно з класифікацією ВООЗ за умови, що наприкінці семиденного періоду відміни всіх антигіпертензивних препаратів середні значення артеріального тиску, виміряного в першій половині дня в положенні сидячи, були вищими за 140/90 мм рт.ст.

Критерії виключення. Не включалися пацієнти з рівнем офісного АТ > 180/110 мм рт.ст.; вторинною АГ; з наявністю в анамнезі таких ускладнень, як інфаркт міокарда, інвазивні та неінвазивні втручання на серці, порушення мозкового кровообігу, порушення серцевого ритму (постійна форма фібриляції передсердь, часта шлуночкова чи суправентрикулярна екстрасистолія), серцева недостатність ІІІ–IV функціонального класу (NYHA), ішемічна хвороба серця, що потребувала постійного прийому блокаторів бета­адренорецепторів або нітратів, ретинопатія ІІІ та IV стадії, хронічна ниркова недостатність (рівень креатиніну сироватки крові ³ 200 мкмоль/л); з декомпенсованим цукровим діабетом; декомпенсованим ураженням печінки (рівень АсАТ, АлАТ вищий за верхню межу норми в три рази); психічними розладами; з онкологічними захворюваннями; анеміями; з інфекційними захворюваннями; відсутністю контактної інформації, а також у період вагітності чи лактації. Не включали пацієнтів, які мали в анамнезі непереносимість інгібіторів АПФ або блокаторів АТ1­рецепторів ангіотензину II (БРА).

У дослідження було включено 60 пацієнтів з м’якою та помірною АГ за класифікацією ВООЗ. Усім пацієнтам проведено такі дослідження: вимірювання маси тіла і зросту, вимірювання офісного САТ і ДАТ, частоти серцевих скорочень, біохімічне дослідження крові, електрокардіографія (ЕКГ), добове моніторування АТ (ДМАТ), визначення вираженості клінічних симптомів.

Дизайн дослідження. 8­тижневе багатоцентрове відкрите спостереження, що проводили в 3 центрах України (перелік наведено в додатку), включало три періоди: скринінгу, відміни всіх антигіпертензивних препаратів, прийому лізиноприлу (лізоретик, IРСА, Індія) з поступовим збільшенням дози залежно від рівня досягнутого офісного АТ.

У перший період визначали відповідність пацієнта критеріям включення за даними анамнезу, результатами об’єктивного обстеження, даними ЕКГ. У другий період відміняли всі антигіпертензивні препарати та повторно оцінювали відповідність пацієнта всім критеріям включення, включаючи загальний аналіз крові, сечі, біохімічне дослідження крові, вимірювання офісного АТ, амбулаторне 24­годинне моніторування АТ. У третьому періоді призначався лізоретик (фіксована комбінація лізиноприлу 10 чи 20 мг та гідрохлортіазиду 12,5 мг, виробництва компанії IPCA, Індія) в початковій дозі 10/12,5 мг 1 раз на добу протягом 14 днів. Якщо через 2 тижні лікування рівень офісного АТ був вищим за цільовий (< 140/90 мм рт.ст.), то дозу препарату підвищували до 20/12,5 мг 1 раз на добу (для пацієнтів із м’якою АГ) або 2 рази на добу (для пацієнтів із помірною АГ). Загальний термін лікування становив 8 тижнів. Схему лікування наведено на рис. 1.

Методи. Протягом 60 днів контролювали офісний АТ та частоту серцевих скорочень, оцінювали ефективність терапії, реєстрували випадки розвитку побічних реакцій. На початку та наприкінці дослідження проводили амбулаторне моніторування АТ, контроль біохімічних показників сироватки крові, загальний аналіз крові та сечі. Вимірювання АТ на початку дослідження, на 2­, 4­ та 8­му тижні лікування проводили ртутним сфігмоманометром уранці між 8­ю та 10­ю годинами. Реєстрацію САТ і ДАТ у положенні сидячи проводили на одній і тій же руці два рази з інтервалом у 2 хвилини, якщо величини АТ не відрізнялися більш як на 5 мм рт.ст. (E. Malacco et al., 2004). При виявленні більшої різниці між отриманими величинами проводили третє вимірювання та обчислювали середнє значення з двох або трьох послідовних вимірювань, ЧСС визначали після другого вимірювання.

ДМАТ проводили за допомогою портативного апарату АВРМ­04 (Meditech, Угорщина) на початку дослідження та на 8­му тижні лікування. При цьому вивчали такі показники: середньодобовий (24), денний (Д), нічний (Н), максимальний САТ і ДАТ, середньодобову, денну, нічну ЧСС. Під час комп’ютерного аналізу ДМАТ для САТ і ДАТ розраховували часовий індекс — індекс часу (ІЧ), який характеризує часове перевантаження тиском протягом доби і визначається як відсоток вимірів АТ, що > 140/90 мм рт.ст. удень і > 120/80 мм рт.ст. уночі. Також визначали індекс варіабельності (стандартне відхилення — СВ), індекс часу гіпотензії (ІЧгіпо), що характеризується відсотком вимірів АТ, що був < 100/60 мм рт.ст. у денний та < 90/60 мм рт.ст. у нічний період (W.B. White, 2001). Крім того, за допомогою програмного забезпечення апарату вираховували добовий індекс (ДІ) — відсоток зниження нічного АТ порівняно з денним. Моніторування проводили в такому режимі: у денний час — кожні 15 хв, уночі (з 22.00 до 6.00 ) — кожні 30 хв. Хворі вели звичайний спосіб життя, виконуючи побутові фізичні та психоемоційні навантаження [40].

Оцінка ефективності. Терапія вважалась ефективною при досягненні наприкінці дослідження цільових рівнів офісного АТ менше 140 та 90 мм рт.ст. Крім того, проводилося визначення частки пацієнтів, у яких вдалося знизити середньодобовий АТ до 125/80 мм рт.ст. або середньоденний до 135/80 мм рт.ст. [7, 16, 10]. Оцінку ефективності лікування проводили також на основі суб’єктивних скарг хворого. Враховували та оцінювали у балах ступінь вираженості таких ознак: головний біль, запаморочення, біль у ділянці серця, задишка, перебої в роботі серця, серцебиття, ортостатична гіпотензія, порушення зору. Ступінь вираженості скарг визначали за бальною системою: 0 — відсутність скарг, 1 — незначна вираженість скарг, 2 — помірна вираженість, 3 — значна вираженість.

Статистична обробка. На основі отриманих результатів було створено базу даних у системі Microsoft Exсel. Обробка результатів проводилася за допомогою пакету аналізу в системі Microsoft Exсel та SPSS 11. Вірогідність даних вираховувалась методом парного двохвибіркового тесту з використанням t­критерію Стьюдента.

Результати та їх обговорення

У дослідження було включено 60 пацієнтів з АГ. Клініко­демографічна характеристика обстежених пацієнтів наведена у табл. 1. На початку дослідження пацієнти, включені у дослідження, повністю відповідали критеріям включення у дослідження — рівень АТ 140–179/90–109 мм рт.ст. Більшість становили чоловіки, переважали хворі з надмірною масою тіла, підвищеним рівнем загального холестерину сироватки крові. Три пацієнти, включені в дослідження, у подальшому вибули із нього внаслідок виникнення побічних реакцій. Тому в аналіз щодо оцінки зниження АТ увійшли 57 пацієнтів. Початковий рівень офісного САТ і ДАТ у цілому по групі становив відповідно 163,68 ± 1,52 мм рт.ст. та 95,00 ± ± 1,16 мм рт.ст.

Припинення дослідження. Препарат було відмінено у 3 (5 %) пацієнтів: у 2 (3,33 %) із них виник сухий кашель та в 1 пацієнта (1,67 %) спостерігалась гіпотензія.

Антигіпертензивна ефективність за даними офісного вимірювання. Під впливом призначеної терапії спостерігалося вірогідне зниження рівня офісного САТ, ДАТ і ЧСС. Ці дані наведено в табл. 2. У середньому в групі вже на 2­му тижні лікування офісний САТ знизився зі 163,68 ± 1,52 мм рт.ст. до 144,74 ± 1,53 мм рт.ст. (р < 0,005), ДАТ — зі 95,00 ± 1,16 мм рт.ст. до 89,39 ± 0,90 мм рт.ст. (р < 0,005). На етапах 4­го та 8­го тижня лікування спостерігалося подальше вірогідне зниження рівнів САТ/ДАТ до 135,18 ± 1,39/84,21 ± 0,77 мм рт.ст. (p < 0,001/0,001 порівняно з початком; p < 0,005/0,001 порівняно з етапом 2­го тижня) та 130,37 ± 1,21/82,37 ± 0,89 мм рт.ст. (p < 0,001/0,001 порівняно з початком; p < 0,001/0,001 порівняно з етапом 2 тиж.; p < 0,005/0,001 порівняно з етапом 4­го тижня). Зниження САТ через 8 тижнів лікування становило 33,32 мм рт.ст., ДАТ — 12,63 мм рт.ст. ЧСС вірогідно знизилася на етапі 8­го тижня лікування з 76,82 ± 1,67 мм рт.ст. до 69,07 ± 0,91 мм рт.ст. (p < 0,05) і становила 7,75 уд/хв, що свідчило про певну антиадренергічну дію інгібітору АПФ.

Більшість пацієнтів — 22 особи (38,6 %) отримували лізоретик у дозі 20 мг лізиноприлу та 12,5 мг ГХТ на добу; 21 пацієнт (36,8 %) отримував 2 таблетки лізоретика, тобто 40 мг лізиноприлу та 25 мг ГХТ на добу. Чотирнадцять пацієнтів (24,56 %) отримували комбінацію 10 мг лізиноприлу та 12,5 мг ГХТ. Зниження офісного АТ при прийомі 10/12,5 мг лізоретика на 8­й тиждень становило: САТ — на 33,50 мм рт.ст. та ДАТ — на 10,36 мм рт.ст. відповідно (р < 0,001 для обох значень). Зниження офісного АТ при прийомі 20/12,5 мг лізоретика на 8­й тиждень становило: САТ — на 33,41 мм рт.ст. і ДАТ — на 12,73 мм рт.ст. відповідно (р < 0,001 для обох значень). Зниження офісного АТ при прийомі 40/25 мг лізоретика на 8­й тиждень становило: САТ — на 33,10 мм рт.ст. і ДАТ — на 14,05 мм рт.ст. відповідно (р < 0,001 для обох значень). Середня доза лізоретика в цілому по групі наприкінці дослідження становила 25/17 мг ГХТ на добу.

Цільового офісного САТ на етапі 8­го тижня лікування було досягнуто у 45 (78,95 %) із 57 пацієнтів, офісного ДАТ — у 39 пацієнтів (68,40 %). Найбільший відсоток досягнення цільових рівнів офісного АТ спостерігався у пацієнтів, які отримували комбінацію 10 та 20 мг лізиноприлу та 12,5 мг ГХТ, оскільки ці пацієнти мали м’яку АГ з вихідними цифрами офісного САТ і ДАТ — 158,21/90,71 мм рт.ст. і 162,27/93,64 мм рт.ст. відповідно. Так, у пацієнтів, які отримували лізоретик у дозі 10/12,5 мг ГХТ, досягнення цільового офісного АТ спостерігалось у 10 пацієнтів (71,43 %) і лише у 4 пацієнтів (28,57 %) не було досягнуто рівня офісного АТ. При прийомі Лізоретика в дозі 20/12,5 мг ГХТ спостерігалось досягнення цільового офісного АТ у 18 (81,82 %) пацієнтів і лише у 4 пацієнтів (18,18 %) не було досягнення цільового АТ. У пацієнтів, які отримували лізоретик у добовій дозі 40/25 мг ГХТ та мали найвищі цифри АТ на початку дослідження (168,81/99,29 мм рт.ст.), досягнення цільового офісного АТ становило 52,38 % (в 11 пацієнтів). У цілому по групі в нашому дослідженні досягнення цільових рівнів офісного АТ становило 67,40 % (39 пацієнтів) і лише у 31,60 % (18 пацієнтів) не було досягнення цільового офісного АТ.

Ми проаналізували вплив лізоретика у пацієнтів старшої вікової групи. Так, пацієнтів розподілили на 2 групи: старші та молодші за 65 років. Пацієнти, старші за 65 років (n = 27), мали початково вищі цифри офісного САТ порівняно з пацієнтами, молодшими за 65 років. ДАТ мав зворотні показники: у пацієнтів, старших за 65 років, він був початково нижчим порівняно з пацієнтами, молодшими за 65 років (n = 30), що абсолютно закономірно, оскільки пацієнти старших вікових категорій частіше мають ізольовану систолічну АГ. Нами виявлено, що в пацієнтів, старших за 65 років, лізоретик вірогідно більш виражено знижував офісний САТ та мав менший вплив на ДАТ. У пацієнтів, молодших за 65 років, спостерігалась зворотна динаміка: у них відмічалося вірогідно більш виражене зниження офісного ДАТ та менший вплив порівняно з більш старшою віковою групою на офісний САТ. У пацієнтів, старших за 65 років, офісний САТ знизився зі 165,00 ± 1,84 мм рт.ст. до 131,11 ± 1,69 мм рт.ст. (р < 0,001), ДАТ — із 93,52 ± ± 1,26 мм рт.ст. до 83,15 ± 1,48 мм рт.ст. (р < 0,001). Загалом зниження офісного САТ/ДАТ у пацієнтів, старших за 65 років, становило 33,89/10,37 мм рт.ст. відповідно. У пацієнтів, молодших за 65 років, офісний САТ знизився зі 162,50 ± 2,27 мм рт.ст. до 129,70 ± 1,65 мм рт.ст. (р < 0,001), ДАТ — із 96,33 ± 1,81 мм рт.ст. до 81,67 ± 0,65 мм рт.ст. (р < 0,001). Загалом зниження офісного САТ/ДАТ у пацієнтів, молодших за 65 років, становило 32,80/14,67 мм рт.ст. відповідно. Оскільки з даних літератури відомо, що чим вищий АТ, тим більш значне зниження АТ відбувається на фоні терапії. Отже, можна сказати, що лізоретик достатньо та однаково ефективний як у пацієнтів молодших, так і старших вікових груп.

Таким чином, ефективність терапії інгібітором АПФ була порівняно з загальновідомими даними літератури — 40–60 % [5, 6, 8, 16, 18, 23, 39]. Загалом з урахуванням застосування ГХТ частота досягнення цільового АТ у нашому дослідженні (67,40 %) була порівнянною з даними інших подібних короткострокових досліджень [22, 28, 32, 39].

Вплив на показники 24­годинного амбулаторного моніторування. Добове моніторування було проведене в 20 пацієнтів у нашому дослідженні. Динаміка показників, що вивчалися, наведена в табл. 3. На початку дослідження, як і слід було очікувати, рівні САТ і ДАТ були нижчими, ніж офісні показники. Вихідний середньодобовий рівень САТ становив 146,70 ± 4,55 мм рт.ст., ДАТ — 85,70 ± 2,54 мм рт.ст., ЧСС — 73,30 ± 1,92 уд/хв, що відповідає ступеню тяжкості даних пацієнтів. На фоні лікування спостерігалося вірогідне зниження рівнів середньодобових, денних, нічних САТ/ДАТ відповідно на 12,8/7,5, 12,2/7,0 та 14,0/8,6 мм рт. ст. Так, середньоденний САТ знизився з 151,10 ± ± 4,32 мм рт.ст. до 138,90 ± 3,99 мм рт.ст. (р < 0,05), ДАТ — з 89,65 ± 2,61 мм рт.ст. до 82,65 ± 2,07 мм рт.ст. (р < 0,05). Середньонічний САТ — з 140,10 ± 5,28 мм рт.ст. до 126,10 ± 4,55 мм рт.ст. (р < 0,05), ДАТ — з 80,40 ± 2,94 мм рт.ст. до 71,85 ± 2,11 мм рт.ст. (р < 0,05). Середньодобова ЧСС достовірно не змінилась і наприкінці спостереження становила 71,8 ± 1,72 уд/хв. Загалом цільовий середньодобовий АТ (< 125/80 мм рт.ст.) був досягнутий в 11 (55 %) пацієнтів. Менша частка пацієнтів, які досягли цільового АТ, за даними ДМАТ, цілком закономірна. Адже, з данх літератури відомо, що ефективність антигіпертензивної терапії значно нижча, якщо її оцінювати за допомогою методу ДМАТ порівняно з офісним вимірюванням [40]. Таким чином, у пацієнтів із м’якою та помірною АГ фіксована комбінація ІАПФ та ГХТ у вигляді препарату лізоретик продемонструвала достатньо високий антигіпертензивний ефект.

Вплив на рівень лабораторних показників крові та сечі. За період спостереження не виявлено вірогідних змін параметрів загального, біохімічного аналізів крові та сечі, що свідчило про метаболічну нейтральність лізоретика [8]. Динаміка лабораторних показників подана в табл. 4. Спостерігалася тенденція до зниження рівня загального холестерину, підвищення рівня калію, зниження рівня глюкози сироватки крові, що характерне для інгібіторів АПФ. Було відзначено вірогідне зменшення мікроальбумінурії за період спостереження з 62,63 ± 3,66 мг/л до 45,00 ± 3,42 мг/л (р < 0,05), що відповідає даним літератури про нефропротекторний ефект інгібіторів АПФ [9, 14, 25].

Безпечність терапії. Частота виникнення побічних явищ у нашому дослідженні (табл. 5) становила 15 %: у 6 (8,33 %) пацієнтів виник сухий кашель; у 1 (1,67 %) — головний біль на етапі 2­го тижня лікування, пов’язаний з недостатнім контролем АТ, що зник при підвищенні дози Лізоретика та зниженні АТ; в 1 (1,67 %) розвинувся гіпертонічний криз на початку лікування, що потребувало не відміни препарату, а підвищення дози Лізоретика, що сприяло зниженню АТ; в 1 (1,67 %) пацієнта розвинулась гіпотензія. Із цих 9 пацієнтів препарат був відмінений у 3 пацієнтів (5 %): у 2 (3,33 %) із них виник сухий кашель та в 1 пацієнта (1,67 %) спостерігалась гіпотензія через 2 тижні прийому препарата. У 4 пацієнтів, у яких виник сухий кашель у дослідженні, не потребувалося відміни препарату, й пацієнти успішно завершили участь у дослідженні.

Динаміку вираженості суб’єктивних скарг хворих у групах наведено у табл. 6. Під впливом лікування зменшилася вираженість таких симптомів, як головний біль (за рахунок зниження АТ), запаморочення, задишка, серцебиття та перебої в роботі серця (за рахунок зниження АТ та зменшення піків підвищення АТ).

За даними літератури, частота виникнення побічних реакцій при призначенні інгібіторів АПФ становить 37–54 % [11, 22, 26, 27, 30, 32]. У нашому дослідженні частота виникнення побічних реакцій була значно меншою, ніж за даними літератури, що можна пояснити тим, що в наше дослідження включали тільки пацієнтів, у яких в анамнезі не було побічних явищ, пов’язаних з прийомом інгібіторів АПФ або БРА. Крім того, відомо, що лізиноприл характеризується дещо нижчою частотою виникнення кашлю у курців, ніж інші інгібітори АПФ [7].

Слід ще раз відзначити, що лізоретик у нашому дослідженні призначали 1 раз на добу, що, ймовірно, забезпечувало високу прихильність пацієнтів до лікування, а разом із тим підвищувало вірогідність того, що пацієнти продовжуватимуть приймати препарат і після закінчення дослідження, що, в свою чергу, забезпечить контроль АТ і в подальшому, а не лише на етапі 8 тижнів лікування.

Таким чином, застосування препарату лізоретик для лікування пацієнтів із м’якою та помірною АГ сприяло ефективному зниженню САТ і ДАТ як при офісному, так і при добовому моніторуванні АТ. При однократному прийомі у більшості пацієнтів лізоретик забезпечував достатньо тривалий контроль АТ, що проявлялося покращенням добового індексу АТ. Терапія була метаболічно нейтральною і добре переносилася хворими.

Отримані нами результати свідчать про ефективність терапії і порівнювані з даними інших досліджень. Так, за даними D. Poldermans еt al., при застосуванні лізиноприлу 10–20 мг у комбінації з 12,5 мг ГХТ спостерігалось зниження офісного САТ на 31,8 мм рт.ст., ДАТ — на 27,6 мм рт.ст. Досягнення цільового ДАТ спостерігалось у 77,3 % пацієнтів у даному дослідженні (у нашому дослідженні — у 68,40 %), та комбінація мала добру переносимість [32]. У дослідженні D.S. Wald еt al., при застосуванні 5 мг лізиноприлу спостерігалось зниження САТ на 16,1 мм рт.ст., ДАТ — на 9,8 мм рт.ст. [39]. У дослідженні О.П. Шевченко зі співавт. нормалізація АТ при застосуванні лізиноприлу спостерігалась у 40 % пацієнтів [2].

У дослідженні ATLAS вивчався вплив лізиноприлу в пацієнтів із серцевою недостатністю [36]. Так, при призначенні більших доз лізиноприлу порівняно з більш низькими дозами виявили 8% зниження ризику загальної смертності, 12% зниження госпіталізацій з різних причин та 24% зниження госпіталізації з приводу серцевої недостатності. При цьому лізиноприл мав добру переносимість у пацієнтів із СН. Загальні побічні ефекти, такі як запаморочення, головний біль, гіпотензія та діарея, були однаковими за частотою в пацієнтів із більш високими та менш високими дозами препарату.

H.D. Langtry et al. (1997) вивчався вплив лізиноприлу в пацієнтів похилого віку. Результати 6­тижневого та 6­місячного спостереження засвідчили відсутність різниці щодо ефективності застосування лізиноприлу залежно від віку, тобто лізиноприл був однаково ефективний як у молодих пацієнтів, так і в осіб похилого віку, що збігається з даними нашого дослідження [20]. У дослідженні VALERIA вивчався вплив лізиноприлу, валсартану та їх комбінації у пацієнтів із АГ та мікроальбумінурією. Нормалізація мікроальбумінурії при застосуванні лізиноприлу спостерігалась у 17 % пацієнтів, валсартану — у 31 % та при їх комбінації — у 38 % пацієнтів [25], що перекликається з даними нашого дослідження.

Отже, у хворих із м’якою та помірною АГ лікування препаратом з фіксованою комбінацією лізоретик ефективно знижувало офісний систолічний та діастолічний АТ на 33,32 та 12,63 мм рт.ст. відповідно, що призводило до досягнення цільових рівнів АТ у 68,4 % випадків (рис. 1). За даними добового моніторування АТ, зниження середньодобового АТ для САТ становило 12,8 мм рт.ст., для ДАТ — 7,5 мм рт.ст. Досягнення цільового рівня АТ при добовому моніторуванні — 55 %. Необхідно підкреслити, що ефект терапії лізоретиком розпочинався з 2–3­го дня та підвищувався протягом усього періоду дослідження.

Таким чином, упродовж 8­тижневого застосування комбінований препарат лізоретик при достатній антигіпертензивній ефективності мав добру переносимість та безпечність. Ефективний контроль АТ та високий рівень досягнення цільових рівнів АТ при використанні лізоретика в поєднанні з доброю переносимістю підтверджують доцільність використання лізоретика як препарату першого вибору в лікуванні пацієнтів із м’якою та помірною АГ.

Висновки

1. Призначення лізоретика пацієнтам із м’якою та помірною АГ протягом 2 місяців сприяло вірогідному зниженню рівня як офісного САТ на 33,32 мм рт.ст. і ДАТ — на 12,63 мм рт.ст., так і при добовому моніторуванні САТ на 12,8 мм рт.ст. та ДАТ — на 7,5 мм рт.ст.

2. У хворих із м’якою та помірною АГ у цілому по групі цільовий АТ за даними офісного вимірювання (< 140/90) було досягнуто у 68,4 % випадків, а за даними добового моніторування АТ (< 125/80) — у 55 % випадків.

3. За даними добового моніторування АТ на фоні лікування лізоретиком відбувалося вірогідне зниження індексів часу й площі для систолічного та діастолічного АТ як за добу, так і за денний та нічний періоди.

4. Лізоретик був однаково ефективним як в осіб молодого віку, так і в осіб похилого віку.

5. Терапія лізоретиком була безпечною та характеризувалась низькою частотою виникнення побічних реакцій — 15 %, добре переносилася хворими і не призводила до вірогідної зміни біохімічних показників, що вивчалися.

Додаток

У дослідженні брали участь три дослідницькі центри в Україні (у дужках вказано імена керівників центрів):

1. Дніпропетровська державна медична академія, кафедра госпітальної терапії та профпатології (д.м.н., проф. О.В. Курята).

2. Запорізький державний медичний університет, кафедра внутрішніх хвороб № 2 (д.м.н., проф. В.А. Візир);

3. Буковинський медичний університет (д.м.н., проф. В.К. Тащук).