Газета «Новости медицины и фармации» 10(214) 2007

За все в житті слід платити. Причому за найбільші успіхи або задоволення людству приходиться платити найдорожчим — здоров'ям або навіть життям. Захотіло людство швидше пересуватися — платить мільйонами скалічених на автошляхах, хоче підкоряти природу — маємо екологічні негаразди, прагне енергетичного клондайку — отримує «чорнобилі», хоче менше працювати, але більше їсти — має мільйони хворих на діабет, ожиріння, прагне «нелюдських» задоволень — отримує алкоголізм, наркоманії. Подібним чином людство має платити й за отримання можливості кращого лікування багатьох захворювань — великою кількістю побічних реакцій на лікарські засоби (ЛЗ).

З позицій алергології надзвичайно швидкий розвиток хіміотерапії захворювань є вельми небезпечним. Майже всі розуміють, що з ростом номенклатури й абсолютної кількості лікарських засобів має зростати й кількість побічних реакцій на лікарські засоби (ЛЗ). Тим більше, що зараз людина в різний спосіб контактує з багатьма іншими хімічними речовинами — на виробництві, у побуті, вживає їх з їжею тощо. Усе це відбувається буквально в останні 100–150 років, що в еволюції живих істот, включаючи людину, є миттю. Тобто еволюційно пристосуватися до цього організм людини ще не зміг. Тому практично в кожному випадку застосування ЛЗ реакції організму на це є численними та різноманітними. При цьому далеко не завжди позитивний ефект переважає. На думку фахівців, зараз позитивний ефект ЛЗ вже є порівнянним з іншими, у тому числі небажаними ефектами. Якщо позитивний ефект практично всіх препаратів є добре вивченим і навіть подекуди гіперболізованим, є багато підстав вважати, що по мірі розвитку наших знань ми будемо знаходити все новіші, більш глибинні негативні прояви впливу ЛЗ на організм людини і, можливо, будемо відмовлятися від багатьох напрямків хіміотерапії, певних класів і видів ЛЗ.

Обмеженість наших знань про небажані ефекти ЛЗ, що значно відстають від інформації про їх позитивний, цілеспрямований вплив, пов'язане, не в останню чергу, з політикою фармацевтичних фірм. Саме вони в останні 50–60 років не тільки визначають кардинальні напрямки у лікуванні більшості захворювань, але й в значній мірі «регулюють» сучасну медицину, впливають навіть на урядові рішення багатьох країн, сприяють глобалізації тощо. Зрозуміло, що вивчення побічних реакцій на ЛЗ (хоча, безумовно, фармфірми цим не нехтують) не є «життєвим» завданням розробників ЛЗ, тому існують великі «ножиці» між глибокими і масовими дослідженнями лікувального ефекту ЛЗ і вивченням їх побічних реакцій.

У той же час є дані, що до 5 % хворих у стаціонарних медичних закладах всього світу перебувають там саме внаслідок побічної дії ЛЗ. У США, наприклад, щорічно реєструють понад 100 тисяч випадків побічних реакцій, небезпечних для життя. О.П. Вікторов (2004) наводить дані Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) про те, що летальність від застосування ЛЗ в 10 разів перевищує летальність від хірургічних втручань (відповідно 0,1 і 0,01 %).

У той же час в Україні, як майже ніде, збергається надмірний оптимізм щодо застосування ЛЗ. Відкрийте численні видання, що рекламують нові (і не дуже) ЛЗ, особливо закордонні, і ви знайдете там славослів'я різноманітним препаратам (за це непогано платять) і майже нічого про їх небажані властивості. У вітчизняній медичній літературі практично зникли роботи, що висвітлюють проблему побічної дії ЛЗ — цим предметно, окрім працівників фармнагляду, не займається майже ніхто. Але не тому, що ця проблема є неактуальною. А тому що немає умов провести кваліфіковане дослідження такого спрямування, відсутнє відповідне фінансування тощо.

Зусиль фармкомітету України в напрямку попередження побічних реакцій на ЛЗ, налагодження їх реєстрації вкрай недостатньо. Ця проблема залишається маловідомою медичним і фармацевтичним працівникам України або ігнорується більшістю з них. В результаті, з одного боку, ми, на відміну від аналогічної світової статистики, маємо «лише» десятки офіційно зареєстрованих випадків смерті від побічної дії ЛЗ у рік, з другого — численні публікації у ЗМІ про такі випадки. Проведене в різних регіонах країни опитування показало, що більшість лікарів-стоматологів, хірургів ігнорують або не розуміють проблему побічної дії ЛЗ. Ці лікарі взагалі не знають про наказ МОЗ та АМН України за № 127/18 від 02.04.2002 р., де конкретним чином регламентується проведення профілактики і діагностики медикаментозної алергії (МА).

Наша країна, на жаль, зверху до низу демонструє правовий нігілізм, що добре видно зі взаємин різних гілок влади. Але ігнорування наказів і інструкцій МОЗ, за якими, як правило, стоїть багаторічний науковий і практичний досвід фахівців певної галузі, шкодить (інколи непоправно) нашим пацієнтам. З цим погодитися не можна.

Ми досить давно займаємося проблемою алергічних реакцій на ЛЗ і вважаємо, що МА є дуже важливою проблемою сучасної медицини. Так, згідно з власними дослідженнями на матеріалі обстеження понад 100 тис. осіб, встановлено, що частота МА серед населення коливається від 1 до 2%; серед осіб, що мають професійний контакт з ліками (фармацевтичні, медичні працівники) вона досягає 30 %; серед осіб, що тривало або часто лікуються, вона перевищує 10 %. Якщо зважити ( а це — дані світової літератури), що в 1 з 10 осіб з МА розвивається медикаментозний анафілактичний шок і 1 з 10 останніх гине, то неважко розрахувати, що у рік тільки від МА (а є ще інші види побічної дії ЛЗ) в Україні має вмирати не менше 1000 осіб! Це і є та сама наша «платня» за доктрину поліхіміотерапії більшості захворювань, що панує в світі й в Україні зокрема. Слід розуміти, що серед причин значного поширення МА серед населення є не тільки слабка підготовка лікарів в галузі алергології, низька медична освіченість і культура населення, схильність до самолікування або лікування за порадами аптечних працівників, але й те, що ми використовуємо понад 80 % генеричних ЛЗ (тобто відтворених за оригінальними зразками і значно менш якісних). В розвинених країнах ця частка складає лише 10–20 %.

Виходячи з механізмів розвитку МА, можна стверджувати, що розвиток значної їх частки (50–70 %) можна передбачити, отже — не допустити. Інша частка є непередбачуваною. Отже, у кожному випадку виникнення МА слід виясняти, до якої категорії відноситься цей випадок, чи винен в цьому конкретний медичний працівник, який не зробив всього потрібного для попередження виникнення МА або в цьому є провина медичної установи, де не створено відповідних умов для цього, або все-таки це було непередбачене ускладнення.

Такий аналіз, на мій погляд, слід проводити у кожному випадку виникнення МА, і не для «прокурора» (хоча і цим не слід зневажати), а для того, щоб на цих прикладах навчати медичних працівників, установи. Тільки так ми зможемо захистити наших колег і від моральних травм, і від карного переслідування, і від незаслужених звинувачень у ЗМІ.

Щодо конкретних методів профілактики і ранньої діагностики МА, то слід визнати, що це є чи не найбільш складною проблемою у світовій алергології. Досі не існує жодного не тільки 100%, а навіть 60–80% методу, який би дозволяв чітко визначати препарат, до якого у хворого є сенсибілізація. Але вміле збирання анамнезу, шкірне тестування (але за допомогою методів і засобів, що застосовуються у сучасній алергології, а не так безграмотно, як це робиться в більшості медичних установ країни), використання певного кола інформативних лабораторних тестів — все це в достатній мірі «озброює» лікаря. На жаль, цим питанням дуже мало приділяється уваги на етапі до- та післядипломної підготовки лікарів всіх спеціальностей, не враховується при їх атестації. Але навіть в ті давно минулі часи, коли хіміотерапія ще не використовувалася, Гіппократ попереджав — «не нашкодь», а Авіценна вказував, що «у лекарств немало свойств вторичных и третичных». Наші лікарі і фармацевти, на жаль, дуже часто про це забувають. Можливо, нам слід створити у нашій охороні здоров'я щось на зразок служби ДАІ, щоб жорстко контролювати безпеку лікування?

Зараз актив асоціації алергологів України підготували методичні рекомендації і новий наказ щодо МА з урахуванням сучасних поглядів медичної науки, реальних можливостей вітчизняної охорони здоров'я. Хочеться, щоб, по-перше, його затвердили у МОЗ, по-друге, його виконували. Це потрібно і нам, медичним працівникам, і нашим пацієнтам, якими ми також буваємо.