Журнал «Травма» Том 11, №1, 2010

Одним з ефективних способів збереження та відновлення рухів у суглобах є використання компресійно-дистракційних шарнірних апаратів. За їх допомогою поступово усувають деформації та контрактури в суглобах, досягають необхідного розведення суглобових поверхонь після операцій на суглобах (зокрема артропластики або артролізу). Шарнірні апарати забезпечують рухи в заданій амплітуді та площині після операцій на капсульно-зв’язковому апараті суглоба, коли елементи суглоба, що стабілізують, руйнуються патологічним процесом або оперативним втручанням і в суглобі не залишається ефективних анатомічних структур, що перешкоджали б нефізіологічним рухам, зокрема боковому відхиленню [1, 3]. Проте застосування подібних пристроїв, особливо це стосується суглобів пальців кисті, обмежується певними їх недоліками. Суттєвим недоліком існуючих моделей компресійно-дистракційних шарнірних апаратів є технічна складність, яка полягає в необхідності проведення осьової шпиці точно через центр обертання суглоба, що повинно забезпечити співпадання вісі рухів у суглобі та в пристрої. Невиконання цього принципу призводить до порушення конгруентності в суглобі – виникнення підвивихів та вивихів. Відомо також, що запалення навколо осьової спиці виникає значно частіше, ніж навколо фіксуючих спиць [4-6]. Це тим більш важливо у хворих із скомпрометованою шкірою (травмою, оперативним втручанням в ділянці суглоба або шкірним захворюванням, зокрема таким як псоріаз, коли елементи висипу групуються навколо суглобів) [2]. При накладанні шарнірних апаратів після операцій на суглобі може виникнути ситуація, коли осьову спицю необхідно провести через операційну рану, що є неприпустимим. Недостатня жорсткість фіксації та неможливість корекції неспівосного проведення фіксуючих спиць також притаманні багатьом моделям шарнірних апаратів зовнішньої фіксації [3].

Для уникнення вказаних недоліків нами запропонуваний пристрій власної конструкції. За технічною сутністю до апарату, який пропонується, найближчим є компресійно-дистракційний шарнірний апарат Волкова-Оганесяна для міжфалангових суглобів, основними складовими якого є осьові та поворотні плати-дистрактори, що з’єднуються з неповноповоротними шарнірами, які містять пристрої для регулювання та фіксації шпиць, в т.ч. і осьової шпиці. Через отвори, розміщені на осі шарнірів, проходить осьова шпиця, яка фіксується зажимним гвинтом. Кожна плата-дистрактор має наскрізні отвори, через які проходять шпиці, що замикають та фіксують. Плати-дистрактори містять пристрої для переміщення та закріплення шпиць [1]. Попри достатню жорсткість фіксації пристрій має інші два з вказаних недоліків. Інші пристрої ще менш придатні для практичного застосування.

Мета роботи - розробити та впровадити компресіно-дистракційний шарнірний апарат зовнішньої фіксації для лікування суглобів кисті, позбавлений таких недоліків, як необхідність проведення осьової спиці та неможливість коригувати вісь обертання й положення апарата після його накладання.

Матеріал та методи

Дослідження ґрунтується на математичному моделюванні принципу дії апарата, анатомо-біомеханічних дослідженнях на 20 подібних за розмірами трупних других пальцях та на клінічному спостереженні за шістьма хворими (4 хворих на псоріатичний артрит та 2 хворих з післятравматичною контрактурою проксимальних міжфалангових суглобів ІІ та ІV пальців), що лікувались за допомогою розроблених апаратів. У двох хворих на псоріатичний артрит розроблений апарат фіксували над п’ястково-фаланговим суглобом ІІ пальця та у двох – над проксимальним міжфаланговим суглобом пальця кисті (ІІ та ІІІ пальці). В усіх пацієнтів розроблені компресійно-дистракційні шарнірні апарати зовнішньої фіксації використовувались не як самостійний метод лікування, а як засіб забезпечення ранньої розробки рухів у суглобах після оперативного лікування (артропластика, артроліз), коли пошкоджений зв’язковий апарат не в змозі стабілізувати суглоб. Оперативне лікування проводили під провідниковою анестезією. Після завершення основного етапу операції та ушивання рани проводили 4 спиці через суміжні до суглоба кістки, на які фіксували апарат і співставляли вісь обертання апарата з віссю обертання суглоба. Апарат стабілізували у положенні корекції деформації. Оскільки найчастіше контрактура була згинальною, в 5 випадках апарат фіксували в майже розігнутому положенні (згинання 5-15°). В одному випадку у хворого на псоріатичний артрит з ліктьовою девіацією ІІ пальця, спричиненою лізисом головки п’ясткової кістки, апарат зафіксували в положенні згинання 80°. З профілактичною метою всім хворим призначався антибіотик широкого спектру дії за 40 хвилин до операції та на 3 доби після неї. Після спадання набряку (в середньому через 3 дні) шарнірну частину апарата мобілізували й починали розробку спочатку пасивних, а потім й активних рухів у суглобі. Тривалість розробки рухів у апараті становила від 3 до 8 тижнів. Тривалість спостереження - 12 місяців з моменту операції.

Анатомо-біомеханічне дослідження проводили для визначення жорсткості розробленого шарнірного апарата зовнішньої фіксації та жорсткості системи «апарат-кістка» за допомогою універсальної випробувальної машини TІRATEST-2151. Межа вимірювання: навантаження - до 5 кН; переміщення - до 1 м; швидкість переміщення рухомого затискувача від 8,3×10-6 до 3,3×10-5м/сек, відповідні похибкі вимірювання: ±0,1Н; ± 10-5 м. Біомеханічне дослідження проводилось з двома конструкціями апарата: компресійно-дистракційний шарнірний апарат зовнішньої фіксації з двобічною та однобічною фіксацією (рис.).