Газета «Новости медицины и фармации» 19 (391) 2011

Моїм онукам, Олександру і Богдану, студентам-медикам, для роздумів

Точного уявлення про початок існування людини ми не знаємо. Наводяться різні строки. Останній період її існування, що називається homo sapiens — людина розумна, охоплює орієнтовно 40 тисяч років. З них перші 33 кваліфікуються як первісні часи або варварські, останні 7 тисяч — як часи цивілізаційні або культурні.

Одним із головних викликів, що постали перед людиною-варваром, були хвороби. Ми не знаємо, навіть орієнтовно, терміну життя цієї людини, як от точно знаємо, що пересічна тривалість життя українця в 2009 р. становила 67 років, а, скажімо, японців — 82.

Перші наукові дані про термін життя людини сягають початку нової ери, тобто часу народження Ісуса Христа. Тоді цей термін становив орієнтовно 19 років. Можемо з упевненістю сказати, що в первісні часи він був значно коротшим. Це не означає, що кожна людина жила той пересічний або середній термін. Дехто доживав і до старості, однак основна маса вмирала в перші дні та роки життя. Достатньо сказати, що навіть у XIX столітті до 5 років доживали менше половини народжених.

Рятуючись від хвороб, людина-варвар, хоч вона вже homo sapiens, знаходить у дикій природі знеболювальні засоби, блювотні, проносні, як от: мак, конопля, тютюн тощо. Водночас вона здійснює рукодійні заходи, як от: іммобілізація переломів, розтин гнояків тощо.

Але як вона все це пояснює? Звідки беруться хвороби? Перша теорія медицини така: хвороба — це наслідок дії поганих людей, які накликають на інших злих духів, що вселяються в них і призводять до хвороби. Цим духом може бути і дух предка, якого не шанують нащадки.

Завдання медицини — вигнати злий дух із тіла людини заклинаннями, жертвоприношенням, ритуальними діями, носінням амулетів, рукодійними заходами, як от: трепанація черепа, накладання на шкіру банок, нанесення насічок тощо.

Чи можемо ми сказати, що сучасна цивілізована людина далеко пішла від свого попередника-варвара? З одного боку так, з іншого — ні. Гадаю, знайдеться чимало осіб, з яких цілителі Віра, Степанида та інші сучасні чаклунки виганяли пороби (так тепер українці називають злі духи, що вселилися в тіло) у дитинстві, а то й пізніше викачували ляк за допомогою яйця, випалювали бешиху тощо. Мільйони людей витріщають очі в телевізор, чекаючи зцілення від сучасного шамана Кашпіровського. Я вже не кажу про трепанацію черепа, яка стоїть на чільному місті в арсеналі сучасного нейрохірурга, чи накладання скляних банок при пневмонії, що використовує практично кожна сім’я.

Майже кожен із нас носить на собі чи тримає в кабіні автомобіля амулет, що оберігає його від дії злих сил, і в такому уподібненні з варварами немає нічого поганого, часто-густо ми маємо від цього позитив. Можливо, тільки саме визначення «варвар» дещо незрозуміле, бо в це поняття ми вкладаємо щось дике, руйнівне. Так, це інша сутність первісної людини, яка вкоренилась у нашу свідомість. Річ у тому, що первісну людину постійно обіймав страх або, говорячи сучасною мовою, стрес перед незрозумілими силами єдиної природи. Все, що їй було незрозуміле, викликало прагнення позбутись цього незрозумілого і вона це робила за допомогою руйнації, спалювання на вогні тощо.

Коли варвари вдерлися в древній Рим, то Колізей та інші надбання древньої цивілізації викликали в них не захоплення, а страх перед цією незрозумілою величчю, і вони кинулись її нищити.

Коли студенти севастопольського університету після останніх виборів публічно спалили підручники з історії України, то це теж варварство в гіршому розумінні цього слова, і причина цього варварства полягає в тому, що вони бояться правдивої історії України.

Перші цивілізації на землі виникли в гирлах Нілу, Тигру і Євфрату. Це було п’ять тисяч років до нашої ери. До цього часу первісна людина зробила гігантські кроки вперед, винайшовши колесо, письмо й календар, навчилась плавити бронзу і залізо, переселилась із печер у вибудувані помешкання і храми.

Яку теорію медицини запропонували давні єгиптяни? Згідно з їхніми уявленнями, людина складалась із пневми (душі) і крові. Пневма надходила по артеріях у легені і серце, де вступала в обмін із кров’ю й венами розповсюджувалась по організму. Отже, єгиптяни вже мали певні уявлення про анатомію людини. Цьому сприяло бальзамування тіл фараонів. Пізніше (у III тис. до н.е.) саме на території Єгипту, в Олександрії, дозволялось розтинання трупів, яке потім на тисячоліття було заборонено. Отже, від правильного співвідношення пневми і крові залежало здоров’я, порушення цього співвідношення призводило до нездоров’я, що полягало в зашлакованості організму. Єгиптяни першими упорядкували лікувальні засоби, яких до того накопичилося сотні, й виділили окремий розділ медицини — фармацію (єгипетське «фармакі» означає «зцілення»).

Оригінальну теорію запропонували китайці. Згідно з їхніми уявленнями, здоров’я залежить від співвідношення двох сутностей: чоловічої, або янь, яка є світлою і активною, і жіночої — інь, яка є темною і пасивною. Лікування полягало в активізації чоловічої сутності та пригніченні жіночої. Для цього було запропоновано голковколювання і використання диво-рослини — женьшеню. Обидва методи широко використовуються й понині. І ще одне теоретичне положення започаткували китайці, що пронизує всю історію медицини: справжній лікар не той, хто лікує хворобу, а хто її попереджає.

Визначальним теоретичним підходом перших древніх цивілізацій (згаданих уже Єгипту і Китаю, а також Індії, Ассирії та Вавилону) до проблем медицини був акцент на внутрішніх факторах організму, що призводили до хвороби.

Протилежний підхід запропонували древні греки, які акцентували увагу на зовнішніх факторах нездоров’я. Найвидатнішим представником давньогрецької медицини, як і всього стародавнього світу, був Гіппократ. Згідно з його вченням, організм має цілющі властивості, що піддаються випробуванням із боку зовнішніх чинників, а саме клімату, розміщення ґрунтових вод, стану повітря, стану харчових продуктів тощо. Власне, контакт людського організму із зовнішнім світом відбувався через споживання їжі, води та вдихання повітря. Тому величезного значення надавалось правильному харчуванню, або дієті (тут принагідно хочу зауважити, що сьогоднішня медицина стан харчування ставить на перше місце серед факторів ризику таких основних захворювань, як серцево-судинні хвороби та злоякісні новоутворення).

У часи Гіппократа визначальними хворобами були пошесні або, як тепер говоримо, інфекційні. Вони починались раптово й охоплювали велику масу людей. Гіппократ робить припущення, що оскільки всіх людей об’єднує одна властивість — це вдихання повітря, то слід саме в ньому шукати щось таке, що призводить до цих хвороб. Пройде п’ять століть, і Тіт Лукрецій Кар, представник давньоримської медицини, висловить припущення, що пошесні хвороби розносяться невидимим насінням, що міститься в повітрі.

Гіппократ обґрунтував вчення, згідно з яким людський організм складається із чотирьох соків — крові, слизу, жовтої і чорної жовчі. Однак перевага якогось із соків означала не хворобу, а темперамент людини: сангвінічний (кров), флегматичний (слиз), холеричний (жовта жовч) і меланхолічний (чорна жовч).

Гіппократ вважав основним завданням лікаря не стільки встановлення причини хвороби, як її лікування. Лікар мав пильно стежити за станом хворого, його температурою, кольором шкіри, виділеннями, способом життя, встановити на цій підставі характер хвороби і запропонувати лікування. Треба дивуватися, що саме на спостереженні за перебігом хвороб були виділені й описані такі їхні окремі форми, як плеврит, пневмонія, емпієма, гепатит, нефрит, діарея, параплегія та багато інших, що залишаються й понині, хоча в їхньому трактуванні, звісно, відбулися значні зміни. Ось основні постулати гіппократівського вчення:

— Primum non nocere.

— Sonmi, cibi, potus, venus — onmia moderata sint.

Окремо слід зупинитися на положенні Гіппократа «лікар — мислитель, подібний Богу». Справді, встановити діагноз можна було, грунтуючись на глибокому осмисленні проявів хвороби й узагальненні власного досвіду. Адже інструментів, мається на увазі діагностичних, (рукодійні, або по-теперішньому — хірургічні, існували), в арсеналі лікаря не було. Це було мистецтво вищого ґатунку. Обґрунтовується положення, що лікар, як мислитель, не повинен опускатись до рукодійних заходів, бо то є щось нижче, так би мовити, приземлене і це находить своє відображення в клятві Гіппократа — «нізащо я не робитиму витину у хворих на кам’яну хворобу, полишаючи це людям, які займаються цією справою». Так, у медицині проходить розкол між лікарями-мислителями і ремісниками-рукодійниками, який продовжується віками і наслідки якого не зникли й донині.

Вчення Гіппократа продовжив і розвинув Клавдій Гален, який жив у період розквіту Римської імперії. На той час Рим завоював Грецію, підкорив багато інших народів і простягнувся від Гібралтару на заході до Єрусалиму на сході. До речі, чому територія сучасної Палестини, Ізраїлю називається Близьким Сходом? Бо це були східні креси Римської імперії, це від тих часів збереглася ця назва.

Поділяючи вчення Гіппократа і застосовуючи його, Гален, однак, не задовольнився положенням Гіппократа про те, що для лікаря не важливо знати причину хвороби, а головне — її вилікувати. Він починає шукати причини і для цього приступає до вивчення анатомії. Однак анатомію він вивчає не на трупах людей, а на трупах свиней і мавп. Він детально описує будову цих істот і виділяє кістки (плоскі і трубчасті), чутливі й рухові нерви, відкрив сім черепно-мозкових нервів, описав м’язи, сухожилля, стінки артерій, кишок, матки.

Основу людського організму становить душа, яка є частиною всесвітньої душі — пневми. Вона з повітрям надходить у легені, з них у серце, звідти розноситься по тілу артеріями. Він вважав людський організм настільки досконалим, що не уявляв його існування без Вищого розуму.

Гален першим почав змішувати рослинні і тваринні лікувальні інгредієнти, бо ті суміші, згідно з його уявленнями, підсилювали їхню дію, а також ввів об’ємні і вагові пропорції щодо приготування ліків, що з тих пір є фундаментальним постулатом фармації.

Древні Греція та Рим виявили вершинні досягнення давньої цивілізації і з їхнім падінням у V столітті нашої ери завершуються стародавні часи. Починається нова ера, що нараховує останні 1,5 тисячі літ. Стався епохальний переворот у свідомості людей, пов’язаний із народженням, смертю і воскресінням Ісуса Христа. Людська цивілізація доходить розуміння Бога як Творця всього сущого на землі.

Вчення про Бога, викладене у Старому і Новому завіті, з’являється не випадково. Над людством нависла серйозна загроза виродження та знищення. Річ у тому, що, досягнувши певних вершин цивілізації і не маючи моральних застережень, панівна частина людської спільноти доходить висновку про те, що саме життя полягає в тому, щоб отримати від нього найбільше задоволення, а для цього статеве життя слід розглядати не як природний засіб народження дітей і продовження роду людського, а як втіху, тому заохочується штучне переривання вагітності, перелюбство, групові статеві акти («груповуха» починається з тих часів), гомосексуалізм. Згубність подібного способу життя була зрозуміла творцям античної медицини. Зверніть увагу на такий уривок із клятви Гіппократа: «В який би дім я не зайшов, я ввійду туди задля хворого, уникаючи всього зловмисного, неправедного і згубного, особливо любовних стосунків з жінками і чоловіками, вільними і рабами. Так само я не дам ніякій жінці абортивного песарію». Однак зусиль лікарів виявилось мало для подолання цього лиха.

Заохочується також і «чревоугодіє» та пияцтво. В апартаментах римських патриціїв знаходиться задня кімната, в яку вони заходять після того, як шлунок вже не приймає їжі і напоїв, вибльовують з’їдене і випите, вертаються звідти назад і продовжують їсти й пити. Лазні, які древні греки придумали для омивання тіла і тримання його в охайності, перетворюються на місця п’яних оргій і розпусти. Декілька століть такого життя, і могутня Римська імперія, що володіла світом, гине під тиском варварів, бо її просто не було кому захищати.

Отож творці Божого вчення вказали людству шлях до спасіння. Людину створив Бог для вічного і щасливого життя на небі. Однак через гріхопадіння вона втратила це призначення й отримала земне життя для спокутування гріхів. Для цього вона народилась у муках, мала заробляти собі хліб у поті чола свого, при цьому суворо виконувати Божі заповіді (не вбий, не перелюбствуй, не кради, шануй батька і матір своїх, не сотвори собі кумира) і, таким чином, очистившись від гріхів через смерть тіла, душею вернутись на небо для вічного життя. Щоб люди повірили в можливість спасіння, Господь посилає на землю свого єдинородного сина, Ісуса Христа, який власною мученицькою смертю долає тілесну смерть і возноситься на небо.

Слід сказати, що виникнення й утвердження християнства виявилось дійсно чудотворною силою. З початку нової ери і до XIX століття число людей на землі збільшилось у 90 разів, чого не було ні до того, ні після.

Наприкінці XVIII століття відбувається Велика французька, а на початку XX — Велика жовтнева революції, які проголосили на противагу християнству нові моральні цінності, особливо це стосується цінностей жовтневої революції. І тепер на тій частині землі, де відбулися ці революції, ми спостерігаємо наслідки: відродження моральних устоїв давньоримської імперії, припинення зростання й вимирання людської спільноти. Лідирує в цих сумних наслідках Україна: масове пияцтво (на кожну душу щорічно випивається понад 20 л чистого алкоголю), небачене поширення абортів (15 % світового обсягу абортів), проституція, гомосексуалізм і педофілія (25 % повій світу — українки), у кав’ярнях і рестораціях навіть під час Великого Посту людей більше, ніж у церквах. Сім мільйонів українців вже вимерло за останні 20 років, а до 2050 р. вимре ще 20 мільйонів.

У контексті сказаного нас цікавить питання, яким чином утвердження християнства відбилось на розвитку наукового вчення, зокрема медицини. Як це не дивно, але перші 1000–1500 років співіснування вони спільної мови або, як тепер прийнято говорити, консенсусу не знайшли.

Річ у тому, що християнське або релігійне вчення, відштовхується від віри і вважає свої постулати абсолютною істиною. Наукове вчення відштовхується від сумнівів і вважає свої постулати відносними або тимчасовими. Після того як християнське вчення, перенісши три століття гонінь, утвердилось як панівне, воно не захотіло терпіти інакодумства і заборонило його. Воно абсолютизувало вчення Гіппократа, Галена, Авіценни як вершину тодішніх медичних знань, проголосило їх єдиновірним, догмою, яку можна було вивчити, наслідувати і ні в якому разі не змінювати. А щоб відбити охочих до сумнівів (а такі завжди знаходяться) утвердило спеціальний суд-інквізицію — яка незгідних, носіїв інших поглядів, спалювала на вогнищі. Так, майже на 1,5 тисячоліття медицина поринула в темряву застою, догматизму і схоластики.

Як виявилось уже в наші дні, це протистояння релігії і науки — результат обмеженості людського розуму, який не завжди здатен осягнути обшири вищого або Божого розуму, а тому творить не лише добро, а й зло. Звісно, напади релігії на науку виявились злом, але ж і наука не завжди творила добро. З одного боку, вона винаходила засоби зцілення людей від недугів, а з іншого — плодила нові недуги або засоби знищення людей. Чого тільки варті такі «здобутки» науки, як бактеріологічна чи атомна зброя?

Тому завдання полягає не у протистоянні, а в поєднанні релігійного й наукового знання. Наука повинна давати людству нові засоби для існування, але обов’язково узгоджувати їх з абсолютними Божими заповідями, не порушуючи, а суворо дотримуючись їх.

Однак, щоб врешті-решт дійти до такого розуміння, і науці і релігії довелось пройти тернистий шлях і цей шлях ще далеко не завершений, і не одна жертва з обох сторін була принесена заради цього в минулому і, очевидно, буде принесена в майбутньому.

Із титанів духу і думки, які першими виступили проти засилля схоластики, були Парацельс і Везалій. Парацельс, прагнучи розірвати пута застою, вдається до неординарного вчинку: він оголошує вчення Гіппократа і Галена нежиттєздатним і привселюдно спалює їхні твори. Цим він демонструє не варварство в гіршому розумінні цього слова, а революційний порив покінчити з минулим. Він відкидає вчення Гіппократа про соки, а висовує щось зовсім нове, хоча і в його теорії можна знайти зерна минулого. Він стверджує, що людина вийшла із землі (так вважали ще древні вавилоняни і ассирійці), а конкретно з таких земельних елементів, як сірка, ртуть і сіль. Вони в організмі вступають між собою в хімічну реакцію, як у реторті. Тому хімія має дати для медицини ефективні ліки, і з допомогою хімічних дослідів він першим не просто виварює, віджимає ліки із природної сировини, а шукає нові, як ми тепер говоримо, синтетичні ліки. Тому по праву ми вважаємо Парацельса провісником сучасної фармації й одним з основоположників так званого ятрохімічного напрямку в медицині, який пояснював життєдіяльність організму хімічними перетвореннями в ньому, що вели до виникнення кислих або лужних продуктів і певного співвідношення між ними.

Революційні ідеї в анатомії здійснив Андреас Везалій. Його не задовольняли анатомічні постулати Галена, отримані, як уже було сказано вище, при анатомуванні свиней і мавп. Однак анатомування трупів людини все ще знаходилось під забороною. Окремі дозволи давались університетам монаршими особами як велика рідкість і як певний виклик церкві, який могли собі дозволити саме монархи, бо їм теж не подобалась папська опіка. Так, величезною подією
став дозвіл французького короля на розтин трупа в університеті Монпельє в 1376 р. і ледве не через сто років у 1460 р. такий дозвіл дається медичному факультету в Празі. Але чи багато відкриттів можна було зробити на підставі розтину одного-єдиного трупа?

А. Везалій таємно здійснює розтин трупів злочинців, яких за звичаями того часу вішали за міською стіною. Робить він це вночі при світлі місяця. У результаті багаторічної виснажливої праці в 1543 р. публікує фундаментальне анатомічне дослідження під назвою De corporis humani fabrica («Про будову людського тіла»). Символічно, що саме в цьому році Миколай Коперник, учень українського вченого, доктора медицини Георгія Дрогобича, публікує свій невмирущий труд — «Про обертання небесних тіл». Обидва фоліанти зробили величезні пробоїни в стіні схоластики і догматизму.

Миколай Коперник наважився опублікувати свою працю, знаходячись на смертному одрі, а А. Везалій зробив це при доброму здоров’ї. Зазнав переслідування інквізиції, щоб уникнути тортур, поїхав замолювати гріхи до Гроба Господнього в Єрусалим. Подорож тривала вісім років, на зворотному шляху корабель потрапив у шторм і прочан, серед них А. Везалія, викинуло на о. Занте, де він і помер.

Анатомія Везалія стала першою науковою анатомією й основою для подальшого розвитку медицини. А. Везалій виправив понад 200 помилок, допущених К. Галеном. Особливе враження на сучасників справило відкриття Везалія, яке полягало в тому, що між правим і лівим шлуночками не було міжшлуночкового отвору. То як же в серці змішувалась кров, про що думали тисячі років?

Відштовхуючись від відкриття А. Везалія, Р. Коломбо відкрив мале коло кровообігу, а В. Гарвей — велике. Це дало підставу розвинутись новому напрямку в медицині — ятрофізичному, суть якого полягала в тому, що органи і системи організму працювали згідно з законами фізики, а саме серце працювало як насос, легені — як міхи в кузні, тертя крові об стінки судин забезпечувало температуру тіла тощо. Обидва напрямки виявились плідними, і недаремно тепер в медичних університетах поряд з анатомією вивчається фізика і хімія.

Майже одночасно з працею Везалія вийшла в 1546 р. капітальна праця Джироламо Фракасторо De morbis contagiosis («Про пошесні хвороби»). Ґрунтуючись не на досліді, який був застосований Парацельсом, а винятково на спостереженні за пошесними хворобами, Д. Фракасторо доходить далекосяжного висновку, що пошесні хвороби спричиняються невидимим насінням — seminaris contagiorum. Він іде далі Гіппократа і Лукреція Кара і вважає, що кожна пошесна хвороба має своє специфічне насіння, що має здатність до швидкого розмноження. Крім того, він вважає, що насіння може потрапляти в організм не лише через повітря, а й одяг і дотик.

Взагалі в цю епоху, яка отримала в історії назву Відродження і породила титанів духу і думки, вчені доходять висновку, що наука повинна спиратись не на спостереження, а на дослід, експеримент. Цю думку першим висловив Френсіс Бекон, англійський вчений, якому належить крилатий афоризм «знання — сила». Він не був лікарем, але цікавився медициною і висловлював багато надзвичайно цікавих думок, зокрема ту, що завданням анатомів є не лише вивчення так званої нормальної анатомії, а й анатомії людини, яка перенесла різні хвороби, або патологічної анатомії. Він вважав, що медицина має складатись із трьох частин: перша вивчає попередження хвороб, друга — їх лікування, а третя — забезпечення довголіття людини. По суті, Ф. Бекон визначив напрямки розвитку медицини на століття наперед.

Подальший розвиток медицини характерний суперечливим пошуком причин виникнення хвороб, які базувались на досліді, проте вкрай обмеженому, заключеннях натурфілософії і спостереженнях за хворою людиною. Людина, як і всяка сутність, складається із матерії і сили — архею, який уявлявся в безперервному утворенні і зникненні, що набувало нових форм згідно з вічною волею Творця.

Саме в цей період виникло багато систем і теорій, що намагаються пояснити причини хвороб, причому здебільшого вони включають у себе натурфілософський напрямок.

Згідно з ученням Сіденгама, гострі хвороби приходять ззовні, а хронічні — зсередини через порочний склад соків або неправильну дієту. Проти кожної хвороби треба шукати специфічні засоби, і для свого часу Сіденгам визнавав лише один специфічний засіб — кору хінного древа, яка в той час була єдиним специфічним засобом проти малярії і лихоманки.

З останнім подихом людини починається розклад її тіла. Чому воно не розкладається за життя? Адже жива і мертва людина складається з однієї і тої самої матерії. Коли вчені пов’язали будову тканини із розбіжностями в їх функціях і тим самим перенесли анатомічне мислення в фізіологію, це була одна із найбільш плодоносних ідей.

А. Галлер був шокований картиною, яку він спостеріг під час експерименту, коли поклав собі на долоню серце тварини. Мертве серце продовжувало скорочуватися. Таким чином, серце працює за власним розсудом, причина цього лежить у самому серці. Так, сила архею отримує назву душі, а звідти життєвої сили, з’являється вчення про віталізм: духовна життєва сила підтримує здоров’я, її розлади призводять до хвороби.

XVIII століття знаменне відкриттями, які доводять те, що бачать всі, а відкриття роблять ті, хто думає.

В 1761 р. Л. Ауенбруггер опублікував своє спостереження Inventum novum, типовий приклад того, як доступне всім спостереження може стати великим кроком вперед завдяки розмірковуванню. Ауенбруггер бачив, як трактирники вистукували бочки, щоб з’ясувати, скільки в них залишилось вина. Як лікар, він передбачив, що таким же чином можна виявити наявність у грудній клітці рідини, яку зазвичай виявляли при розтині трупів.

Лаенек дав друге життя цьому методу, доповнивши його вислуховуванням грудної клітки, пов’язавши це з захворюваннями легень і серця.

Англієць Дженнер спостеріг, що доярки, у яких на пальцях з’явились ознаки коров’ячої віспи, надалі не захворювали на натуральну віспу. На основі цього спостереження він прищепив хлопчику вміст коров’ячої віспи, і хлопчик не захворів на натуральну віспу. Так, у нових умовах Е. Дженнер повторив те, що робили в глибоку давнину, коли вміст віспяних папул вдували в ніздрі людини.

Давні спостереження отримали нове трактування в мінливих умовах. Хвороба не є протилежністю здоров’я, це є єдиний процес. Шукати причини хвороб — річ невдячна, а треба оцінювати лікувальний засіб і згідно з цим засобом робити висновок щодо хвороб: це так званий діагноз ex juvantibus — на підставі того, що допомагає. Ця думка Й. Радемахера не втратила свого значення й донині.

Закони природи, що відкривались хіміками, фізиками та біологами, сприяли новому розвитку медицини. Закон збереження енергії (А. Лавуазьє, 1773) і особливо вчення Т. Шванна «Мікроскопічні дослідження про відповідність у будові відтворення тварин і рослин», у якому автор довів єдину клітинну природу рослинного і тваринного світу, дало початок теорії Р. Вірхова про целюлярну патологію.

Клітина є життя — здоров’я і хвороба. Omnis cellula e cellula (всяка клітина породжує клітину) — цим він відповів на питання, що хвилювало вчених протягом тисячоліть. Для кожної хвороби повинні бути знайдені зміни в органі — анатомічне начало, як він його назвав. Це вчення, сформульоване в 1855 р., з тих пір стало кардинальним у біології.

Проте для відповіді на початкове питання, яким чином синхронно здійснюється робота мільйонів клітин, Р. Вірхов не придумав іншого, як вернутись до «життєвої сили».

Слід зауважити, що основною проблемою здоров’я залишались гострі, так звані пошесні хвороби.

У ХIХ сторіччі протягом декількох десятиріч були знайдені причини й засоби боротьби з цими хворобами, чого не вдавалось протягом минулих тисяч років. Цьому сприяв передусім розвиток і вдосконалення мікроскопічної техніки. У 1882 р. Р. Кох відкриває збудника туберкульозу, потім холери, а за ним відбувається низка блискучих відкриттів інших інфекційних хвороб, що породило теорію про специфічного збудника і дало розвиток бактеріології.

У 1885 р. Л. Пастер робить успішні щеплення проти сказу, що стало завершенням його праць із теорії самозараження, бродіння вина і щеплення проти курячої холери ослабленою культурою збудника

У 1892 р І. Мечников формулює свою теорію про захисну роль фагоцитів, чим поклав початок розвитку імунології.

Це дало підставу сформулювати теорію про тріаду факторів у розвитку хвороби: causa (причина) — conditio (умови) — organon (людський організм), що отримало подальший розвиток у бік поглиблення і вдосконалення.

Блискучі успіхи в боротьбі з епідемічними хворобами, що стало першою великою перемогою медицини на шляху подолання хвороб, збільшили пересічну тривалість життя людини більше ніж удвічі — з 30 до 60–70 років. Якщо впродовж дев’ятнадцяти сторіч, з моменту народження Христа до початку ХХ сторіччя, пересічна тривалість життя людини зросла орієнтовно з 19 до 30 років, то тут було досягнуто такого вражаючого успіху. Д. Заболотний, знаменитий борець із чумою і основоположник епідеміології, у 1927 р. у статті «Згасання епідемій», мав усі підстави заявити, що «в боротьбі з епідеміями у нас є що написати на знамені. Кожний лікар-епідеміолог, відправляючись в «стан гинучих», на епідемії, озброєний науковими досягненнями і практичним досвідом нашої науки, може з повним правом заявити: veni, vіdі, vici».

Вчення Р. Вірхова про целюлярність патології не зовсім пов’язувалось із висновками бактеріології, до того ж воно показувало свою обмеженість стосовно деяких інших хвороб. Тому він пророче писав: «Наша мета — створити патологічну фізіологію; все те, що ми маємо, — тільки жалюгідний уламок того, що треба було б досягти. Всі патологічні форми являють собою або зворотний розвиток, або повторення типових фізіо­логічних форм».

Цю роботу паралельно проводили фізіологи, які виступили проти поняття про життєву силу і стояли на позиціях закону збереження матерії.

Фізіологи, і серед них Е. Дюбуа-Реймон, Л. Крейль, К. Бернар, І. Павлов, стояли на позиціях цілісності організму. Хвороба — порушення не лише структури, а й передусім функції, і не лише того органу, де гніздиться анатомічно прояв хвороби, а й усього організму. Вчення І. Павлова про умовні рефлекси вперше довело роль нервової системи й передусім головного мозку в забезпеченні цієї цілісності. Людина є одне ціле і ця людина захворює.

Якщо лікар приходить до хворого й на основі спостереження ставить діагноз, наприклад запалення легенів, то він уявляє собі хворий орган, у даному випадку легені з запальним ексудатом, але він бачить більше, як ця хвороба діє на інші органи — серце, кров, тобто мислить у дусі патологічної фізіології. Так він приходить до розуміння патології і терапії в цілому. Таким повинен бути сучасний лікар.

Ніхто не може сказати, наскільки медицина у ХХ сторіччі відстала б у своєму розвитку, якби П. Ерліх не ввів у неї хіміотерапії, до якої він прийшов завдяки своєму природничому мисленню. Знайти хімічні речовини, які б убивали паразитів, — це було можливим, беручи до уваги успіхи, які мала медицина в лікуванні малярії хініном і сифілісу — ртуттю. Цьому сприяло створення ним теорії бокових ланцюгів і запровадження на цій основі сальварсану. Шляхом Ерліха пішли багато хіміків, які створили нові препарати, що поступово вводились у клінічну практику. Домагк запропонував застосовувати сульфаніламіди для боротьби з коковими інфекціями, зокрема запаленням легенів, бешихою і гнійними запаленнями.

Еру хіміотерапії розширили препарати, створені живими організмами, початок чому поклав шотландець А. Флемінг, виділивши культуру грибків пеніцилін.

Медицина, залишаючись мистецтвом, твердо стала на науковий ґрунт, довіряючи спостереженню й експерименту. Погляд на хворобу як на цілісний процес, розширювався далі й охопив генетику, психоемоційну й соціальну сфери людини.

Величезним досягненням ХХ віку стала розшифровка генно-хімічного складу організмів, визначення хімічного складу їх елементів (ДНК, РНК). Це відкриття стало проривом у вченні про спадковість, дефекти якої спостерігаються у третині всіх захворювань. У розкритті генетичних властивостей виняткову роль зіграли вчення Г. Менделя, А. Вайсмана і Т. Моргана.

Вершиною розвитку генетики стала можливість створення генної інженерії, тобто направленої зміни спадкових властивостей організму, що відкриває шлях до штучної конструкції людського організму.

Досягнуті нові вершини в обґрунтуванні цілісної природи організму і його зв’язку з зовнішнім світом завдяки дослідженням нервової та ендокринної систем, у чому виняткова роль належить Г. Сельє.

Завдяки новим медичним технологіям доказано, що буквально всі патологічні процеси пов’язані або з механізмом «зашлакованості» продуктами метаболізму субклітинних структур, або з їх руйнацією — інтоксикацією.

Мікробіологія доповнилась вірусологією завдяки розвитку медичних технологій, що значно поглибило межі наших знань про захисні сили організму.

Та найбільші відкриття відбулись у психосоматичній медицині. Відсунення в середньому на 30–40 років пересічної тривалості життя змінило патологію — на зміну переважно гострим прийшли переважно хронічні хвороби — серцево-судинні, злоякісні утворення, хронічні неспецифічні хвороби легень. Якщо на початку ХХ сторіччя в містах проживало 5 % людей, то наприкінці — 70 %. Місто — це не природне сільське, а антропогенне, тобто створене людьми, середовище, у якому основні вимоги ставляться не до м’язової, а до психоемоційної сфери людини. Стрес і загальний адаптаційний синдром стали визначати сутність людської діяльності.

Зв’язок між тілом і душею відомий у медицині давно, душевні хвилювання можуть викликати хворобливий стан організму.

Прикладом може бути випадок із знаменитим лікарем давнього світу Еразистратом, який був запрошений до сина царя, що у розквіті сил поступово згасав, причому лікарі не знаходили причини його хвороби. Еразистрат обслідував хворого за правилами того часу і, прощупавши його пульс, встановив, що він прискорювався всякий раз, як любима рабиня царя входила в кімнату. Діагноз Еразистрата був короткий: нещасливе кохання; а це приводить до захворювання. Еразистрат порадив царю відмовитись від рабині і віддати її синові.

Виявилось, що адаптивні механізми психоемоційної сфери вельми обмежені. Вони не витримують тиску психоемоційних факторів і дають збій спочатку у вигляді неадекватних реакцій на зовнішні подразники, а потім призводять до розвитку неврозу. Невроз трактується як передхвороба, за якої страждає найслабша ланка організму у вигляді структурних змін. Отже, генезис хвороби тепер можна уявити таким чином:

За даними російського вченого Ю. Лісіцина, здоров’я людини на 50 % зумовлене соціальними чинниками, на 25 % — генетичними, на 15 % — станом довкілля і на 10 % — станом медичної допомоги. Наші дослідження показали провідну роль таких соціальних чинників здоров’я: сімейний стан (показник множинної кореляції — 0,759), матеріальний добробут (0,653), професія і пов’язані з нею умови праці (0,644), житлові умови (0,577), доступність медичної допомоги (0,777).

Ці чинники (проте в різних рангових сполученнях) мають переважаючий вплив на поширеність основ­них захворювань разом із деякими іншими, специфічними для кожної з хвороб; серцево-судинні — вживання тютюну й алкоголю, стан сну; нервові хвороби — психоемоційний стан, характер харчування й наявність психічних травм в анамнезі; хвороби опорно-рухового апарату — вживання тютюну й алкоголю; хронічні неспецифічні хвороби легень — часті простудні захворювання і вживання тютюну; виразкова хвороба — спадковість, вживання тютюну, перенесені психічні травми.

Генез хвороби й фактори, що на нього впливають, визначили основні розділи профілактики. Профілактику можна розділити на первинну, вторинну та третинну.

Первинна за своїм змістом є соціальною. Вона має на меті збереження й розвиток умов, що сприяють здоров’ю, і попередження впливу несприятливих факторів і умов життя.

Вторинна профілактика ґрунтується на функціонуванні багаторівневих скринінгових систем. Вона є соціально-медичною за змістом і ставить за мету раннє виявлення відхилень у життєдіяльності організму з їхньою наступною корекцією.

Третинна профілактика є переважно медичною за змістом, вона спрямована на запобігання загостренням розвит­ку хвороби, переходу хвороби із більш легкої в тяжчу стадію. Основними елементами третинної профілактики є лікування і реабілітація.

У другій половині ХIХ сторіччя в нашій країні була створена система громадської медицини, яка мала втілити ці принципи в життя.

У 1874 р. 1-й з’їзд земських лікарів Херсонської губернії сформулював основні засади організації громадської медицини:

— загальнодоступність медичної допомоги для всіх соціальних прошарків;

— безоплатність медичної допомоги для пацієнтів;

— кваліфікованість медичної допомоги;

— санітарний (профілактичний) характер;

— дільничний принцип організації з розгортанням на кожній дільниці амбулаторії і стаціонару;

— реєстрація хвороб і смертей для вивчення їх поширеності і причин.

Остання засада була особливо важливою для становлення соціальної медицини й організації охорони здоров’я як науки. Реєстрація захворювань, смертей сотень тисяч людей дала змогу встановити основні закономірності захворюваності і смертності та зрозуміти їх соціальну природу.

Першим осмислив 30-річний досвід громадської медицини і систематизував його в курс нової науки, що отримала назву громадської гігієни (пізніше — соціальної гігієни, тепер — соціальної медицини), видатний український вчений і санітарний лікар О.В. Корчак-Чепурківський у 1906 р. Отже, була створена система засобів і заходів, яка взяла під свою опіку не лише індивідуальне, а й громадське здоров’я з яскраво вираженою профілактичною спрямованістю. У ХХ сторіччі ми мали всі можливості захопити лідируючі позиції у світі. Та не так сталося, як гадалося. На заваді стала новітня інквізиція марксистсько-ленінського штибу. Наприкінці 30-х років соціальна гігієна була заборонена як «лженаука», а її кадри в основному фізично знищені. Центральною фігурою громадської медицини був лікар загальної практики або сімейний лікар, який єдиний відповідав за здоров’я пацієнтів. На зміну лікарю сімейному прийшов лікар-спеціаліст. За здоров’я пацієнтів стало відповідати багато лікарів, а значить, не відповідати ніхто. Зміни у структурі смертності, про що йшлося вище, вимагали різкого зростання витрат на охорону здоров’я. На заваді цьому стало марксистсько-ленінське положення про те, що медицина вартості не створює, а тому її розвиток обумовлений не об’єктивними економічними законами, а піклуванням партії й уряду про свій народ.

У 1968 р. К. Барнард першим пересадив серце і цим поклав початок вторгненню науки в боротьбу з основною причиною смерті — серцево-судинними захворюваннями. Серце стало тим органом, що найбільше реагував на психоемоційні зміни. К. Барнард запозичив досвід пересадки серця у російського дослідника — біолога В. Деміхова, про що заявляв неодноразово, а Росія, виходячи з марксистсько-ленінського положення, що «смерть мозку» не відповідає моральному кодексу будівничого комуністичного суспільства, заборонила досліди з пересадкою серця й відстала на десятки років, тягнучи за собою «братские республики» колишнього СРСР.

Природно, що у них пересічна тривалість імовірного життя перевищила 80 років, у нас опустилась з 72 до 67 років.

У 2004 р. президент Всеукраїнської академії медичних наук О. Возіанов опублікував статтю «Нормальна тривалість життя для тих, хто матиме гроші, 100–150 років. Це вже сьогодні реальність». У ній він пише, що величезні кошти витрачаються на роботу так званими стовбуровими клітинами, з яких, і це вже доведено, потім виростають цілі органи й системи людини. Виявлено одну клітину, що потім видозмінюється й перетворюється на серце, нирку — на все що завгодно. Скажімо, пропив багатий чоловік печінку, а йому беруть із холодильника його власну, яка після пересадки ніколи не буде відторгатися. Стає абсолютно реальним, прогнозує академік, що через 15–20 років людина зможе прожити 150, а можливо, 200 років. Це буде справжній переворот у сучасній охороні здоров’я.

На жаль, академік нічого не пише про тих орієнтовно 3000 людей, які в Україні щорічно досягають 100 років. Вірогідно відомо, що жодному із них не оновлювались якісь органи й системи і жодного мільйонера серед них нема. Чому академік віддає перевагу лікуванню над профілактикою? Досі тривалість життя людей суттєво збільшило єдине видатне досягнення медицини — розкриття причин виникнення і запобігання інфекційним хворобами і туберкульозу. Причому засоби профілактики — доступні недорогі вакцини — дали майже 100-відсотковий ефект.

Академік пише, що Бог тримає над хірургом парасольку. Звернення до Бога є надзвичайно важливим. Його ми спостерігаємо в багатьох великих попередників нашого видатного хірурга О. Возіанова. Луї Пастер писав: «Чим більше я займаюся вивченням хвороби, тим більше зупиняюсь в благоговійному дивуванні перед ділами Творця. Я молюсь під час роботи в своїх лабораторіях». Багаті люди, які, напевне, знають слова Творця, що легше верблюду пройти через вушко голки, ніж досягти їм райського життя на небі, воліють за допомогою науки відтягнути час відповіді перед Творцем. Проте вибранець, який за сотні чи мільйони доларів, пересадить собі запасні серце чи печінку, залишиться беззахисним перед новою інфекцією, яка обов’язково з’явиться, атиповою пневмонією, банальною авіа- чи автокатастрофою тощо.

То яким шляхом іти медицині? Шляхом вивчення природного довголіття (тут лікар-мислитель подібний Богу) чи створення запасних органів і систем, на що потрібні величезні кошти і віртуозне рукодійне мистецтво хірурга? Очевидно, що треба йти обома шляхами. Вибір залежить від вас.