Журнал «Травма» Том 12, №3, 2011

Актуальність теми

Зростання травмонебезпечності транспортних систем протягом останніх десятиліть призвело до того, що дорожньо-транспортний травматизм став, на жаль, однією з основних медико-санітарних проблем сучасного суспільства [1, 2]. За прогнозами ВООЗ, до 2020 року травматизм унаслідок ДТП може стати третьою основною причиною загибелі або каліцтв. За останні 15 років, за даними Національної доповіді про стан техногенної та природної безпеки в Україні, загинули 99 727 осіб, травмовані 712 705 осіб (усього 812 432), у тому числі близько 30 % дітей [3].

Матеріали та методи

Проведено аналіз 1009 пацієнтів із політравмами унаслідок ДТП, які знаходилися на лікуванні у центрі політравми УНПЦЕМД та МК. Установлено, що статева структура масиву постраждалих така: чоловіки — 677 (67,1 %), жінки — 332 (32,9 %). Середній вік постраждалих — 38,73 року. 67,29 % постраждалих були в активному працездатному віці (20–50 років). Середній показник стандартизованих систем оцінки за шкалою ISS — 34,6 бала, що підтверджує тяжкість пошкодження та обумовлює виникнення травматичної хвороби тяжкого ступеня. Аналіз проводився відповідно до вимог доказової медицини за допомогою комп’ютерних технологій.

Результати дослідження та їх обговорення

За характером участі в русі постраждалі внаслідок ДТП розподілилися так: пішоходи (60,26 %), пасажири автотранспорту (19,03 %), водії автотранспорту (20,17 %), тобто найбільша частина постраждалих (79,83 %) — пасивні учасники руху.

За клініко-нозологічною ознакою краніальний компонент пошкодження був зареєстрований у 77,70 % випадків, торакальний — у 87,22 %, абдомінальний — у 54,01 %, заочеревинний — у 10,31 %, скелетний — у 95,54 % (таз — 22,79 %, хребет — 6,84 %, кінцівки — 65,91 %). Тобто пошкодження внаслідок ДТП є багатокомпонентними, що, у свою чергу, обумовлює поліваріабельність та тяжкість перебігу травматичного процесу, коефіцієнт поєднання — 3,25.

Пошкодження двох систем організму зустрічалось у 56,69 % постраждалих, трьох — у 24,68 %, чотирьох і більше — у 18,63 %. За клініко-анатомічною ознакою травма двох анатомо-функціональних ділянок (АФД) організму зустрічалась у 15,96 % потерпілих, трьох — у 30,42 %, чотирьох — у 35,98 %, п’яти — у 14,77 %, шести — в 1,78 %, семи — у 1,09 %, тобто у 66,4 % постраждалих було пошкодження трьох або чотирьох анатомо-функціональних ділянок.

Розподіл кількості пошкоджених анатомо-функціо­нальних ділянок залежно від участі в русі наведено в табл. 1.

Аналіз даних табл. 1 засвідчив, що найбільш часто водії отримують пошкодження чотирьох, трьох і двох анатомо-функціональних ділянок, пасажири — трьох, чотирьох і двох, а пішоходи — чотирьох, трьох і п’яти анатомо-функціональних ділянок. У водіїв та пасажирів пошкодження двох, трьох і чотирьох анатомо-функціональних ділянок становить 90 % від усіх пошкоджень, а в пішоходів пошкодження трьох, чотирьох і п’яти анатомо-функціональних ділянок — 85 %, тобто пішоходам більш властивий множинний характер пошкоджень. Коефіцієнт поєднання у водіїв — 3,4, у пасажирів — 3,3, у пішоходів — 3,8.

Розподіл постраждалих за ознакою участі в русі залежно від наявності пошкодження сегментів опорно-рухового апарата наведено в табл. 2.

Аналіз даних, що наведені в табл. 2, свідчить, що водіям більш властиве пошкодження проксимального та дистального відділів нижньої кінцівки, таза, а також дистального відділу верхньої кінцівки та надпліччя. Пасажирам більш властиве пошкодження таза, проксимального та дистального відділів нижньої кінцівки, а також надпліччя, дистального відділу верхньої кінцівки та хребта. У пішоходів найбільш часто пошкоджується дистальний та проксимальний відділ нижньої кінцівки, таз, проксимальний відділ верхньої кінцівки та над­пліччя.

На нашу думку, стабілізація переломів, особливо великих сегментів, у шоковому періоді травматичної хвороби повинна виконуватися в ургентному порядку, як один з елементів реанімаційних заходів для збереження життя постраждалого. Причому проведений в ургентному порядку остеосинтез не завжди повинен мати остаточний характер, а після стабілізації стану постраждалого може бути проведена заміна методу фіксації.

Остеосинтез у шоковому періоді повинен відповідати таким вимогам: низька травматичність, надійність фіксації, швидкість виконання. З цієї точки зору нами віддається перевага позавогнищевому методу фіксації апаратом на основі стрижнів. Застосування апаратів позавогнищевої фіксації не вимагає ідеальної репозиції перелому безпосередньо в шоковому періоді, а, забезпечуючи надійну стабілізацію, дозволяє в подальших періодах зробити корекцію фіксації перелому або провести заміну методу остеосинтезу, що повинно проводитися не раніше від періоду стабільної адаптації травматичної хвороби.

У 36,97 % постраждалих унаслідок ДТП у шоковому періоді травматичної хвороби застосовано фіксацію уламків переломів великих сегментів стрижневими апаратами зовнішньої фіксації. У періоді стабільної адаптації травматичної хвороби у 28,69 % постраждалих було замінено метод фіксації на заглибний.

Загальна летальність у масиві вивчення становила 34,29 %. Безпосередніми причинами смерті в постраждалих унаслідок ДТП були: поліорганна недостатність — 52,02 %, травматичний шок — 28,90 %, інфекційні ускладнення — 14,16 %, кровотеча — 4,91.

Висновки

1. Пошкодження опорно-рухового апарату внаслідок ДТП є високоенергетичними пошкодженнями, які характеризуються багатокомпонентністю та тяжкістю.

2. Клініко-нозологічні та клініко-анатомічні характеристики пошкоджень у постраждалих із полісистемними пошкодженнями, отриманими внаслідок ДТП, залежать від ознаки участі в русі.

3. Використання в шоковому періоді травматичної хвороби позавогнищевого методу фіксації апаратом на основі стрижнів або спиць забезпечує швидкість виконання, низьку травматичність та надійність фіксації.

4. Полісистемні пошкодження внаслідок ДТП викликають високу летальність (у 34,29 % випадків), насамперед пов’язану з ускладненнями перебігу травматичного процесу.