Газета «Новости медицины и фармации» 20 (392) 2011

Ніколи не думайте, що ви уже все знаєте.  І, як би високо не оцінили вас, все ж майте мужність сказати собі: «Я — неук…»
І.П. Павлов

Знання — сила.
Френсіс Бекон, британський філософ

Відомо, що на якість лікування впливає своєчасне і повне обстеження хворих, спадкоємність у роботі між етапами надання медичної допомоги, впровадження нових прогресивних методів діагностики і лікування, постійний моніторинг відповідності лікування установленому діагнозу, забезпечення лікувальних закладів медичною технікою і обладнанням, фармацевтичними препаратами, необхідною інформацією та ін. Але особливо актуальними є заходи, акцентовані на підвищенні кваліфікації лікарів та медичних сестер.

Вся система підготовки медичних кадрів включає 4 етапи (Ю.В. Воронько, В.В. Глуховський, А.С. Коваленко та ін., 2003):

— перший — підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації середнього медичного персоналу;

— другий — підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації лікарів усіх спеціальностей;

— третій — підготовка кадрів лікарів вищої кваліфікації;

— четвертий — підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації керівного складу лікарів.

Необхідно підкреслити, що якість починається з організації праці будь-якого колективу. Існують різні підходи до визначення поняття «якість медичної допомоги» та її складових. Багатьма фахівцями вона визначається рівнем наукового забезпечення, станом кваліфікації та професіоналізму медичного персоналу, дотриманням ними морально-етичних норм поведінки тощо.

Таким чином, під якістю медичної допомоги слід розуміти відповідність її потребам пацієнта з урахуванням можливостей останніх даних науки та практики й ефективного використання необхідних ресурсів.

Виділяють такі складові надання медичної допомоги:

1. Створення належних умов, у яких надається медична допомога.

2. Якість медичних технологій, при оцінці яких визначають оптимальність діагностично-лікувальних заходів.

3. Якість запланованих і фактично досягнутих результатів.

Отже, оцінка якості медичної допомоги може характеризуватись сукупністю даних профілактики, обстеження хворих та їх лікування згідно з вимогами протоколів обстеження. У кінцевих результатах слід ураховувати:

— наслідки лікування (виписаний із видужанням, покращенням, без змін, з погіршенням, помер);

— вихід на інвалідність;

— частоту загострень та ускладнень;

— середню тривалість перебування хворого на лікарняному листку;

— кількість обґрунтованих скарг.

Фахівцями Європейського регіонального бюро ВООЗ рекомендовані такі складові якості медичної допомоги:

— її ефективність;

— економічність;

— адекватність (задоволення потреб населення);

— науково-технічний рівень під час надання медичної допомоги (знання, необхідна техніка, фармацевтичні препарати та ін.).

Велика роль для забезпечення вище перерахованого належить удосконаленню знань фахівців медичних закладів. Удосконалення — це постійне підвищення професійних знань і навичок лікарів і медичних сестер з метою підвищення їх рівня підготовки.

Медичні працівники, які пройшли спеціалізацію з конкретного розділу медицини, повинні кожні 5 років проходити міжатестаційні курси удосконалення, особливо у тих розділах медицини, які найбільш інтенсивно розвиваються.

До атестації допускаються лікарі, які закінчили в останній передатестаційний рік курси удосконалення у закладах післядипломної освіти і склали відповідний екзамен, який включає уніфіковані комп’ютерні тести.

Одним із недоліків підготовки до чергової атестації/переатестації є відсутність конкретних критеріїв щодо знань і навичок, якими потрібно оволодіти. Зараз, як правило, кожна атестаційна комісія керується своїми вимогами, але частіше терміном, що минув від попередньої атестації. Чітких однозначних показників, необхідних для оволодіння вищою, першою або другою атестаційною категорією, крім терміну, майже немає.

Штатні та позаштатні фахівці повин­ні розробити макети таких показників для кожної атестаційної категорії, якщо ми хочемо нарешті досягти якихось позитивних змін.

Ще на Всеросійській конференції «Пацієнт та лікар за якість медичної допомоги» (Санкт-Петербург, 1994) вказувалось, що оптимальна методика оцінки якості повин­на відповідати таким вимогам:

1) бути придатною для використання;

2) зводити до мінімуму суб’єктивізм оцінки;

3) відображати суть знань фахівця;

4) надати можливість кількісно оцінити його діяльність;

5) сприяти можливості визначити раціональність і ефективність використання медичним закладом існуючих людських ресурсів.

Ми вважаємо, що претендентом на підвищення (підтвердження) атестаційної категорії повинен бути складений на 5 років план підготовки до атестації і затверджений керівником лікувального закладу та штатним (позаштатним) спеціалістом з певного фаху.

Наші спостереження підтверджують, що без таких планів підготовка до чергової атестації (переатестації) буде віддана на відкуп самих претендентів і матиме формальний характер.

План має директивний характер загальної обов’язкової керівної вказівки вищого органу підлеглому. План після затвердження є обов’язковим для виконання. Головна вимога складання плану — максимальна конкретизація й обґрунтованість виконання кожного розділу робіт. Мета складання плану —  це виконання нових вимог, перелік завдань, які підлягають вивченню з указанням кількості годин, що відводиться на засвоєння кожного предмета на тиждень упродовж навчального року.

Для планування завдань необ­хідно:

1. Знати призначення і можливості своєї посади (у чому полягає робота; основні цінності, першочергові завдання, ключові позиції, концепції; організаційна структура, розпорядок роботи; сильні і слабкі сторони, можливі загрози).

2. Знати зовнішні обставини, зміни, які відбуваються, і тенденції, що можуть вплинути на роботу (професійні, економічні, соціальні, конкурентні та ін.).

3. Знати свої потреби, вміти орієнтуватись у різних розділах програми (визначити ключові позиції; поставити конкретну і чітку кількісну і якісну мету; провести огляд можливих форм стратегії; розробити план дій).

4. Визначити термін планування:

— стратегічний (перспективний) — тривалий план;

— оперативний (поточний) — короткотривалий план.

Під час роботи над планом претенденту важливо дотримуватись таких основних положень:

1. Визначити завдання, які доведеться виконувати.

2. Визначити найбільш цінні ідеї, положення й альтернативи.

До основних питань планування слід віднести розуміння:

— на якому місці ми знаходимось;

— куди ми прагнемо;

— чого ми хочемо досягти;

— як досягнути цієї мети;

— чого це буде коштувати (вибір технології, необхідні ресурси, потрібний час);

— як це буде впроваджуватись у життя (оцінюватись, контролюватись, плануватись, управлятись);

— чи рухаємось ми у потрібному на­прямку.

Основний зміст плану повинен викладатись у формі тексту або таблиці. Кожний пункт плану складається із трьох обов’язкових частин: змісту роботи, терміну виконання, відповідальних за виконання. Велике значення при цьому має мовний стан плану, бо кожне завдання більш зрозуміле, якщо воно коротко сформульоване. Слід завжди, де це можливо, без шкоди для змісту, користуватись загальноприйнятими і зрозумілими словами.

Якщо підсумувати вищенаведене, то процес відпрацювання плану передбачає 4 основні стани:

1. Оцінку зовнішніх факторів.

2. Оцінку внутрішніх факторів.

3. Визначення основної мети і завдань.

4. Здійснення плану і оцінка його результатів.

План повинен бути складений на 5 років (перспективний план). Його основне завдання — виявити тенденцію розвитку галузі, установи, закладу, а також економічного розвитку і передбачити своє місце у цьому процесі. Перспективний план на відміну від поточного накреслює лише основні найважливіші завдання розвитку або підготовки. Перспективне планування органічно пов’язане з поточним. Воно здійснюється шляхом виконання кількох річних (поточних) планів. Разом із тим під час опрацювання останніх уточнюються і стають більш реалістичними показники перспективного плану. Без обґрунтованого перспективного плану не можна правильно планувати роботу на рік і виконати завдання, які стоять перед претендентом на підвищення кваліфікації. Отже, план на рік повинен бути нерозривно пов’язаний з перспективним планом. Протиріччя між цими планами не допустиме.

У поточний план включаються заходи, яких необхідно вжити у намічений рік: участь у з’їздах, конференціях і виступи на них, якщо такі заплановані; виступи на загальнолікарняних клінічних і патологоанатомічних конференціях, засіданнях лікувально-контрольних комісій, засіданнях медичної ради тощо. Передбачається ознайомлення з роботою інших лікувальних закладів та ін.

Кожний пункт плану після виконання повинен бути завірений тим керівником, який відповідав за його проведення. Ми згодні, що це не завжди зручно, але необхідно для фахового удосконалення співпрацівників.

Перспективний і поточні плани повинні бути подані в атестаційну комісію разом з усіма необхідними документами для атестації/переатестації.

Щодо покращення знань лікарів, то ми інколи несправедливо забуваємо старі випробувані методи підвищення кваліфікації і в першу чергу такі, як участь у роботі лікарських наукових товариств. Користь від їх ролі велика. Фахівці області з бажанням і зацікавленістю беруть участь у їх роботі. На регулярних засіданнях заслуховувались актуальні доповіді з того чи іншого розділу медицини, виникали жваві їх обговорення, вивчались складні випадки захворювань, проводились показові оперативні втручання й обстеження. Часто члени правління товариств різних областей обмінювались порядками засідань, а лікарі запрошувались на засідання республіканських товариств. Незрозуміло, чому зараз робота деяких з цих товариств поступово скорочується, а то і зовсім припиняється. Що, у нас забракло фахівців-організаторів? Ще безсмертний Т.Г. Шевченко писав: «І чужого навчайтесь, і свого не цурайтесь».

Велике значення в оволодінні новим має і медична література. Але зараз лікар, особливо молодий, не може собі дозволити виписати якийсь медичний журнал чи купити книжку за своєю спеціальністю у зв’язку з ганебно низьким рівнем його зарплати, яка у декілька разів нижча, ніж у промисловості, і не прагне до підвищення якості та інтенсифікації праці. До послуг обласних медичних бібліотек звертатись теж марно — їх працівники самі не пам’ятають, коли брали у руки нове медичне видання, особливо англійською чи німецькою мовою. Все чекають, що якась редакція безкоштовно надішле їм свій примірник. Але це буває рідко і нерегулярно. Безперечно, держава повинна терміново вирішити це важливе питання. Лікарів потрібно забезпечити інформацією, а потім питати, чому вони відстають у знаннях від розвитку медицини багатьох інших держав. Без достатньої інформації ми завжди будемо довго топтатись на місці.

У середині минулого століття великою зацікавленістю молодих лікарів користувались і короткі зустрічі у вечірні години серед тижня, які проводились поважними професорами в одній із клінік. На цих зустрічах вони розповідали про цікаві випадки зі своєї  практики. Вхід був вільним. І ми, молоді лікарі, з великою зацікавленістю, затамувавши подих, прагнули не пропускати сказане. На цих зустрічах старші колеги завжди підкреслювали, що за якість роботи в першу чергу відповідає лікар особисто. Якщо є стимул для хорошої роботи, то спосіб досягнути поставленої мети завжди знайдеться.

Отже, необхідно забезпечити якість роботи на кожному робочому місці —  цей висновок найбільш точно підкреслює суть концепції комплекс­ного управління якістю. Ще лауреат Нобелівської премії росіянин Жорес Алфьоров говорив, що влада теж повинна базуватись на знаннях.

Не дуже популярне зараз і шефство досвідчених фахівців над молодими. Якщо у приватних медичних закладах це ще якось можна зрозуміти, але в державних? Хіба ми стали такі байдужі, що ці питання підвищення кваліфікації наших колег нікого не турбують — ні головних лікарів, ні штатних і позаштатних спеціалістів?!

І на завершення повторимося, що якістю називається така визначеність кожної речі, явища або процесу, зміна якої означає корінну позитивну зміну цієї речі, явища або процесу. Отже, на першому місці повинно стояти завдання забезпечення якості роботи!