Журнал «Боль. Суставы. Позвоночник» 4 (04) 2011

На сьогодні остеопороз залишається однією з основних проблем охорони здоров’я. За даними клінічних та епідеміологічних досліджень, проведених у минулому десятиріччі, найбільш актуальним стало питання цільо­вої діагностики переломів хребців, оскільки більшості клінічних наслідків переломів даної локалізації можна запобігти консервативно, без оперативного втручання. Незважаючи на те що переломи тіл хребців достатньо поширені [1–3] та суттєво впливають на зниження якості життя пацієнтів [4–6], вони часто залишаються недіагностованими [6, 8].

За даними Національного фонду остеопорозу США, 30 млн американських жінок і 14 млн чоловіків страждають від остеопенії чи остеопорозу [8]. Ці категорії пацієнтів відносять до груп підвищеного ризику переломів, а більшість із них уже мають низькоенергетичні переломи в анамнезі [9]. У Сполучених Штатах довічний ризик остео­поротичних переломів мають 40 % білих жінок і 13 % білих чоловіків [3, 8]. У пацієнтів на тлі остеопорозу зазвичай розвиваються переломи тіл хребців, проксимального відділу стегнової кістки, дистального відділу променевої кістки, проксимального відділу плечової кістки або комбінація переломів різної локалізації; найпоширенішими з них є переломи тіл хребців [3, 8]. У США на 700 000 випадків низькоенергетичних переломів щороку на переломи хребців припадає майже половина від усіх переломів, зумовлених остеопорозом, їх принаймні у два рази більше, ніж переломів стегнової кістки [3]. Частота низькоенергетичних переломів аксіального та периферичного скелета, зумовлених зниженням мінеральної щільності кісткової тканини (МЩКТ), збільшується з віком. У Сполучених Штатах рівень захворюваності при наявності симптоматичних переломів тіл хребців у білих жінок віком до 45 років становить 0,2 на 1000 людино-років порівняно з 1,2 на 1000 людино-років після 85 років [8]. Оскільки велика кількість переломів хребців перебігає безсимптомно [10], ці показники суттєво знецінюють масштаб проблеми, тим більше, що дуже важливо, переломи тіл хребтів зазвичай виникають у більш ранньому віці, ніж переломи стегнової кістки.

Зважаючи на те, що наявність низькоенергетичних переломів в анамнезі суттєво підвищує ризик розвитку нових переломів як периферичного, так і аксіального скелета, у всьому світі продовжуються масштабні дослідження щодо вивчення особливостей розвитку даних ускладнень остеопорозу. Разом із застосуванням сучасних інструментальних методів діагностики структурно-функціонального стану кісткової тканини та визначення груп ризику щодо розвитку остеопорозу та його ускладнень залишається актуальним використання анамнестичного та рентгенологічного методів діагностики.

Мета дослідження — вивчити частоту низькоенергетичних переломів різної локалізації в жінок у постменопаузальному періоді залежно від віку, стану кісткової тканини та наявності вертебрального больового синдрому.

Об’єкт дослідження

Обстежені 587 жінок віком 40–89 років. У дослідження включали пацієнток із первинною патологією опорно-рухового апарату (остеопороз, остеопенія, остеохондроз) та без них. Критеріями виключення з дослідження були наявність супутньої патології з боку ендокринної системи, що може впливати на стан кісткової тканини та розвиток її порушень, тяжка серцево-судинна патологія (інфаркт міокарда, порушення мозкового кровообігу в гострій та підгострій стадії, субкомпенсована та декомпенсована серцева недостатність та ін.), захворювання сполучної тканини (ревматоїдний артрит, системний червоний вовчак, системна склеродермія, анкілозуючий спондиліт та ін.), порушення метаболізму сечової кислоти, злоякісні новоутворення в анамнезі, зловживання алкоголем та ін. У дослідження не включали пацієнтів із високоенергетичними переломами та травмами будь-якої локалізації незалежно від часу й обставин їх виникнення. Не включали також пацієнток, спосіб життя або вид професійної діяльності яких могли б сприяти розвитку та посиленню вираженості болю в спині.

Методи дослідження

Використовували загальноприйняті методи: огляд, опитування, анкетування, ортопедичне та клінічне обстеження, лабораторні та інструментальні дослідження. При зборі анамнезу звертали увагу на скарги пацієнтів, початок проявів захворювань кістково-м’язової системи, наявність у минулому переломів, їх кількість та обставини їх виникнення, з’ясовували наявність можливих екзо- та ендогенних факторів ризику захворювань кістково-м’язової системи, зокрема порушень структурно-функціонального стану кісткової тканини.

Аналіз частоти переломів залежно від стану кісткової тканини проводили серед жінок, які перебували в постменопаузальному періоді. Мінеральну щільність кісткової тканини визначали з використанням двох­енергетичного рентгенівського денситометра Prodigy (GE Medical systems, Lunar, model 8743, 2005). Відповідно до критеріїв ВООЗ, у жінок у постменопаузальному періоді, у яких МЩКТ на рівні поперекового відділу хребта ≤ –2,5 SD, діагностували остеопороз; у пацієнтів, у яких рівень МЩКТ < –1 SD і ≥ –2,5 SD, — остеопенію. Больовий синдром оцінювали окремо в грудному та поперековому відділах хребта за допомогою візуально-аналогової шкали у балах від 0 (біль відсутній) до 10 (нестерпний біль).

Статистичний аналіз проводили з визначенням параметричних та непараметричних критеріїв. При аналізі використовували пакети програм Statistika 6.0 Copyright© StatSoft, Inc. 1984–2001, Serial number 31415926535897. Відмінності показників вважали вірогідними при р < 0,05.

Результати дослідження

При аналізі частоти низькоенергетичних переломів у жінок різного віку встановлено, що переломи кісток периферичного та аксіального скелета розвиваються в усіх вікових групах. Так, загальна кількість переломів із віком збільшується: у 40–49 років — 18 %, 50–59 років — 29 %, 60–69 років — 50 %, 70–79 років — 54 %, 49 % жінок мають низькоенергетичні переломи різної локалізації у 80–89 років. Установлено, що збільшення частоти низькоенергетичних переломів у жінок відбувається за рахунок частки переломів аксіального скелета (від 10 % у віці 50–59 років до 26–28 % у віці 70–89 років) та комбінованої локалізації (від 5 % у віці 50–59 років до 10 % у віці 80–89 років). Однак у віковій групі 40–49 років серед обстежених 18 % мали переломи, причому тільки кісток периферичного скелета. З віком частота переломів периферичного скелета змінюється мало та залишається в межах 13–19 % (рис. 1).

Надалі вивчено частоту низькоенергетичних переломів у жінок у постменопаузальному періоді залежно від стану кісткової тканини. Установлено, що незалежно від показників МЩКТ у всіх групах постменопаузальних жінок (остеопороз, остеопенія, норма) зустрічаються низько­енергетичні переломи різної локалізації. Так, 71 % жінок з остеопорозом мали низькоенергетичні переломи в анамнезі, з остеопенією — 43 % та з показниками МЩКТ у межах вікової норми — 31 % жінок. Причому частота розвитку низькоенергетичних переломів периферичного скелета була майже однаковою в жінок з остеопорозом (17 %), остеопенією (17 %) та показниками МЩКТ у межах вікової норми (15 %). Відмінності спостерігалися за рахунок переломів аксіального скелета (остеопороз — 38 %, остеопенія — 20 % та вікова норма — 10 %) та комбінованої локалізації (остеопороз — 16 %, остеопенія — 6 % та вікова норма — 6 %). Слід відзначити, що частота переломів комбінованої локалізації (аксіального та периферичного скелета) в групах із показниками МЩКТ, які відповідають остеопенії та віковій нормі, однакова (рис. 2).

   Установлено, що частота розвитку низькоенергетичних переломів різної локалізації в жінок у постменопаузальному періоді змінюється з віком залежно від стану кісткової тканини. Так, 50 % жінок з остеопорозом віком 50–59 років мають переломи, 60–69 років — 80 %, 70–79 років — 78 % та віком 80–89 років — 38 %. Слід відзначити, що в групі пацієнтів віком 80–89 років не визначено наявності переломів комбінованої локалізації (рис. 3а). У жінок з остеопенією віком 50–59 років 25 % мають низькоенергетичні переломи, 60–69 років — 44 %, 70–79 років — 58 % та 80–89 років — 45 % (рис. 3б). У жінок із показниками МЩКТ у межах вікової норми віком 50–59 років так само, як і в жінок з остеопенією, 25 % мають переломи, у 60–69 років — 29 %, у 70–79 років — 36 % та у 80–89 років — 50 % (рис. 3в).

За результатами вивчення особливостей вертебрального больового синдрому в жінок у постменопаузальному періоді залежно від наявності низькоенергетичних переломів установлено, що біль у спині реєструється в 70 % жінок без переломів, 89 % жінок із вертебральними переломами, 76 % жінок із переломами периферичного скелета в анамнезі та 86 % пацієнток із переломами комбінованої локалізації (аксіальні та периферичні).

Слід відзначити, що серед пацієнтів із переломами тільки аксіального скелета 9 % не мають болю у спині, незважаючи на їх наявність, 17 % відзначають слабкий біль, 26 % — помірний, а 44 % — виражений. Однак частка пацієнтів із периферичними переломами та комбінованої локалізації однакова в групах із різною вираженістю болю в спині (рис. 4).

Висновки

Таким чином, у результаті даного дослідження встановлено, що з віком в українських жінок зростає частота остеопоротичних переломів з 18 % у 40–49 років до 50–54 % у 70–80 років. Зростання частоти переломів відбувається за рахунок збільшення частки переломів аксіального скелета та комбінованої локалізації. У всіх вікових групах наявність переломів не обов’язково супроводжувалась порушеннями структурно-функціонального стану кісткової тканини, що свідчить про існування інших механізмів розвитку переломів. Низькоенергетичні переломи виявлено в 71 % жінок з остеопорозом, 43 % — з остеопенією, 41 % — з нормальними показниками кісткової тканини. Аналіз структури вертебрального больового синдрому продемонстрував його наявність у 70 % жінок без переломів, 89 % жінок із вертебральними переломами, 76 % жінок із периферичними переломами в анамнезі. Усе вищезазначене потребує диференційованого підходу до ведення та лікування жінок старших вікових груп з патологією кістково-м’язової системи.