Газета «Новости медицины и фармации» 10 (416) 2012

Експерти організації економічного співробітництва й розвитку ­дійшли висновку, що якість життя з усіх країн світу найвища в Австралії. Вони стверджують, що глобальна криза торкнулася її найменше. Рівень безробіття там становить 4,9 %. Для порівняння: у США — 8,1 %, у Європі — 10,9 %. 85 % австралійців не мають проблем зі здоров’ям. Середньостатистичний чоловік в Австралії близько трьох годин щодоби присвячує вихованню дітей та ще значний час приділяє роботі по дому.
У першу десятку країн із кращою якістю життя увійшли також Данія, Швейцарія, Норвегія, США, Швеція, Канада, Нідерланди, Люксембург та Нова Зеландія.

Індекс якості життя визначався за 11 основними критеріями, у число яких входили: рівень доходу людини, можливість отримання освіти, наявність роботи, житлові умови, розвиток охорони здоров’я у країні та інші.

Отже, велике значення у покращенні якості життя людини належить розвитку охорони здоров’я — системі соціально-економічних заходів, що має за мету зберігати й підвищувати рівень здоров’я кожної окремої людини й населення в цілому. Це система державних, суспільних і комерційних заходів із попередження і лікування хвороб, що веде до продовження життя людини. Необхідно підкреслити, що охорона здоров’я мусить бути заснована на профілактичному напрямку її дій — попередженні захворювань, травм та інших нещасних випадків.

Перелік основних показників якості роботи наших органів охорони здоров’я порівняно з такими ж показниками інших держав неодноразово висвітлювався в різних джерелах інформації. Тому повторювати їх немає потреби, вони поки що не на користь нашої медицини, особливо в прогнозах на майбутнє. Так, на основі висновків міжнародних організацій відмічалось, що якщо наші дії і надалі будуть такими ж інертними, то до 2025 року (за даними Всесвітнього банку) населення України скоротиться до 37 млн, а відповідно до прогнозу ООН, через 40 років у нашій країні залишиться 26 млн мешканців. Смертність населення у нас становить 15,2 на 1000 (смертність населення в країнах ЄС — 6,7 на 1000). Наведемо основний, на наш погляд, показник — середню тривалість життя в Україні порівняно з деякими державами, складений на базі фактів і прогнозів багатьох дослідницьких закладів (Всесвітньої організації охорони здоров’я, Всесвітнього банку та ін.) (рис. 1).

Так що, на наш погляд, реформування охорони здоров’я, яке проводиться в пілотних областях, запізніле і вкрай необхідне. Проект Державної програми реформування, у якому передбачається розмежування первинного, вторинного і третинного рівнів медичної допомоги, давно назрів. Потрібно, щоб була створена етапність надання медичної допомоги. Не можна дозволяти, щоб неускладнені гастрити або фурункули та інші подібні захворювання лікувались на всіх етапах медичної допомоги. Якщо так буде продовжуватись, то ми так і залишимось на задвірках світової медицини, а тяжкі хворі прагнутимуть (безумовно, хто матеріально зможе) поїхати лікуватись у ближнє чи дальнє зарубіжжя.

Необхідно терміново підвищувати санітарно-епідеміологічний стан наших міст та населених пунктів, посилити жорсткість у боротьбі з курінням, алкоголізмом та іншими шкідливими звичками; за кількістю їх, а також їх ускладнень ми посідаємо одне із перших місць у світі.

Терміново необхідно зробити так, щоб дітям було чим зайнятись. Треба збільшувати кількість спортивних шкіл, літніх оздоровчих таборів, різних гуртків творчості, посилити виховну роботу з населенням… Цей вид профілактики шкідливих звичок не належить до охорони здоров’я, але стосується медичної реформи. Кажуть, що немає грошей. Гроші є! Коли подивитись декларації на прибутки, які заповнює немала кількість посадовців, то деякі з них отримують «на рівному місці» більше 100 тис. гривень на місяць і ще мають різні пільги й матеріальну допомогу. За що вони отримали такі потурання? Щоб їх діти і сім’ї жили і вчились за кордоном? Зараз не можна дозволити таку розкіш! А може, хтось із них подасть приклад і самостійно, а не в гурті відмовиться від таких грошей, а іншим стане соромно і вони його наслідують? Там десь знайдеться ще якась «копійка». Добрий початок — половина діла.

Реформуванням планується створення центрів первинної медико-санітарної допомоги — комунальних некомерційних закладів охорони здоров’я, а також некомерційних закладів для надання вторинної медичної допомоги — міжрайонних об’єднань (госпітальних округів), до складу яких входять: багатопрофільна лікарня інтенсивної допомоги, заклади для проведення планового і відновлювального лікування, хоспіси, заклади для надання медико-соціальної допомоги, консультативно-діагностичний центр. Реформуванням передбачена реорганізація надання швидкої медичної допомоги і створення спеціалізованих клінік.

Визначається також гарантований обсяг медичної допомоги (екстреної, невідкладної, первинної, стаціонарної у разі гострого захворювання та в невідкладних випадках і невідкладної стоматологічної допомоги).

Реформуванням передбачається покращення стану забезпечення населення лікарськими засобами і здешевлення їх, а також виробами медичного призначення. Планується удосконалення системи профілактики захворювань і покращення фінансування медичної галузі. Намічені заходи удосконалення кадрової політики — підготовки і перепідготовки кадрів та їх соціального захисту.

Реформуванням охорони здоров’я забезпечується також покращення умов праці у кожному лікувальному закладі, особливо важлива робота має бути націлена на удосконалення соціально-психологічних стосунків у колективах. Ці заходи повинні базуватись на використанні рекомендацій соціальної психології й раціональному підборі кадрів, їх адекватному розставленні для формування сприятливого психологічного клімату в колективі.

Перед охороною здоров’я стоїть завдання створити таку систему мотивів, стимулів і критеріїв оцінки праці, яка б спонукала медичних працівників працювати плідно, прагнути до зростання професійної майстерності, підвищення якості медичної допомоги.

Не секрет, що частина діагностично-лікувальних принципів медичної галузі давно застаріла, особливо в технологіях пересадки окремих органів, діагностики й лікування деяких онкологічних захворювань, а також недосконалі показники оцінки діяльності фахівців і служб… Важливо не тільки визнати відставання, але і перевести ідею перебудови в площину реальних дій.

Подібні реформи проводились у багатьох країнах, і скрізь були відмічені позитивні успіхи. Чому у нас вони проходять так насилу?

Повернемось до початку реформування. Помилка в тому, що не було широкого обговорення запропонованих реформ навіть серед медичних працівників і представників громадськості. Воно було проведене якось кулуарно, у вузькому колі ключових фахівців. Ще відомий економіст В. Рапопорт (1981) відмічав, що всі ми беремо участь у процесі управління. Не важливо, чи ми підписуємо накази, чи виконуємо їх, чи навіть ігноруємо. Де б ми не працювали, вся наша суспільно значуща діяльність регулюється управлінським процесом. Треба пам’ятати, що всі учасники системи управління грають різні ролі, перед ними стоять різні завдання. Вирішення їх потребує фахової кваліфікації й всебічного аналізу існуючих проблем, спеціальних досліджень і проектних розробок з послідуючим ознайомленням виконавців.

Ну, що було, то було

Може, через це останнім часом у пресі, радіо з’явилось багато конструктивної і неконструктивної критики проведення реформування. Для прикладу можна навести вислів одного з керівників депутатської фракції на зустрічі у Вінниці з представниками регіональних засобів масової інформації у рамках медіа-клубу «На власний погляд». Він заявив, що «затіяна» медична реформа — це прихований геноцид населення, лікуватись при її впровадженні зможуть лише ті, у кого знайдуться для цього чималі гроші, а всім іншим буде приготовлене повільне вимирання. Крім цього, автор обговорення вважає, що, згідно з розробкою критеріїв ефективності, сімейний лікар незаслужено отримуватиме збільшення заробітної плати на 25 % за ненаправлення пацієнтів на консультацію до вузького спеціаліста і ще 10 % — за негоспіталізацію пацієнтів. Але ж мається на увазі, що лікар буде проводити профілактичну роботу і таких пацієнтів буде мало або не буде взагалі. Якщо виникне потреба направити хворого на консультацію чи лікування, повірте, лікар його направить. Чому така недовіра до людей? На початку роботи, можливо, будуть і порушення, але є медичне керівництво, родичі хворого, суспільство і, нарешті, совість лікаря — швидко все налагодиться.

Це наведений тільки один із багатьох виступів проти реформи медицини, а скільки їх! Люди слухають, читають ці повідомлення і роблять висновки: значить, так і є, якщо більше ніхто нічого не говорить. Проведення реформ у негативно налаштованому середовищі не буде сприяти їх розумінню й підтримці. А де ж виступи, хоча б у пресі, працівників Мінздраву, профільної фракції парламенту та, нарешті, інших реформаторів? Мовчання — знак згоди! То, може, слід зупинити таке реформування або щось виправляти?

Реформування потрібне! Непогано було би провести широке обговорення його на етапі реформування. Ще поки не пізно щось виправити, якщо буде потрібно.

Може, ми помиляємось, але пілотне реформування краще було б провести в одному регіоні, а не в 4, не розпорошуватись, усі гроші направити в цей регіон і зробити все показово. Як казали древні римляни, lege artis («за законом мистецтва»). І після цього організувати в цьому регіоні школу передового досвіду і підтягувати до цієї норми всі інші регіони.

Можуть бути інші погляди

На завершення розпочатих міркувань хочеться додати такі побажання й зауваження:

1. Усіляка робота з проведення реформ передбачає визначення напередодні для кожного з членів колективу його функціональних обов’язків і плану робіт. Конкретизація таких обов’язків і планів буде сприяти конкретизації їх праці. Необхідно так скласти план робіт, щоб мати час і можливість концентрувати свою енергію на найважливішій ділянці праці.

2. Посаду керівника групи людей необхідно організовувати таким чином, щоб у сфері його функцій могла мати місце і така частина робіт, які випливають з усвідомлення того, що для повної орієнтації за діяльністю своїх підлеглих він повинен мати час на контроль за виконанням поставлених перед ними задач.

3. Ніхто не може бути хорошим керівником-реформатором, якщо він не буде мати достатньої інформації про те, що робиться в інших схожих підрозділах і закладах.

4. Важливість і важкість завдання, яке доручене підлеглому, не повинні перевищувати межі його можливостей.

5. Кожне завдання повинно бути призначене такій групі людей, яка зможе його виконати.

6. Щоб доручення було виконано, його під час передачі необхідно сформулювати.

7. Важливо, щоб завдання, які поставлені підлеглим, не суперечили одне одному, а також щоб здійснення попередніх завдань не суперечило здійсненню довготривалих.

8. Під час призначення підлеглому декількох завдань, що збігаються в часі, необхідно пам’ятати, що ступінь конкретності цих завдань повинна бути по можливості ідентична.

9. Принцип єдиноначальності повинен діяти як вимога, щоб підлеглі в будь-якому випадку отримали однозначну вказівку з точки зору як поставленої мети, так і методів її досягнення.

10. Треба пам’ятати, що під час призначення завдання необхідно також виділити засоби, які дозволять його виконати.

11. Кожен керівник повинен під час виконання завдання мислити категоріями вищого керівника.

І насамкінець хотілось би підкреслити, що проблема мотивації учасників реформування з багатьох причин набуває все більшого значення, і в першу чергу внаслідок швидкого зростання розумових зусиль виконавців. А власне цей вид зусиль великою мірою піддається мотиваційній дії.

На закінчення наведемо вислів одного мудреця: «Якщо плисти за течією, то можна потрапити в пекло, а якщо хочеш до раю — греби!»