Журнал «Медицина неотложных состояний» 3 (50) 2013

Сучасна урологія має багато методів лікування доброякісної гіперплазії передміхурової залози (ДГПЗ), найбільш радикальними залишаються оперативні методики лікування, зокрема відкрита простатектомія, трансуретральна резекція (ТУР), вапоризація, лазерна абляція. Золотим стандартом лікування залишається ТУР простати, хоча не всі пацієнти підлягають цьому втручанню.

Практика показала, що впровадження нових ендоскопічних методів оперативного лікування дало змогу значно покращити ефективність лікування хворих і скоротити післяопераційний період та період реабілітації хворих, а також покращити якість життя пацієнтів. Велика кількість питань, пов’язаних із вибором методу оперативного лікування, усе ще дискутується на сторінках періодичних видань [1, 2].

Особливо актуальним стає впровадження принципово нових, малотравматичних втручань, зокрема лазерної вапоризації передміхурової залози, застосування якої можливе в більшості хворих із ДГПЗ, особливо за наявності супутньої патології з боку серцево-судинної, ендокринної системи та захворювань шлунково-кишкового тракту.

Одним із перспективних сучасних методів малоінвазивного лікування ДГПЗ є лазерна вапоризація [3]. Дія лазерного випромінювання на біологічні тканини зумовлена трансформацією світлової енергії лазерного променя в теплову, наслідком чого є вапоризація тканини і коагуляція підлеглих шарів тканини й кровоносних судин, завдяки цьому операція є практично безкровною [4]. Основою ефекту подібної операції є поглинання лазерної енергії біологічною тканиною, вибухоподібним скипанням рідини в клітинах із швидким руйнуванням цитоплазматичних мембран, результатом чого є випаровування тканин. У тканинах, що знаходяться глибше, спостерігається лише коагуляція, тому що потужність впливу лазерної енергії в цих ділянках простати зменшується.

Випаровування проводиться пошарово; постійна глибина проникнення лазерного променя дозволяє хірургу контролювати процес, запобігаючи ускладненням (перфорація капсули простати, сечового міхура) [5]. Тканина простати, що випаровується, вимивається разом із промивною рідиною через уретру. Вважається, що єдиним суттєвим недоліком даного способу лікування є неможливість гістологічного дослідження тканини при такій операції.

Випромінювання лазера Dornier Medilas D UroBeam з довжиною хвилі 940 нм має унікальну дію на біологічні тканини за рахунок того, що поглинається однаково інтенсивно як молекулами оксигемоглобіну, так і молекулами води, що забезпечує значний коефіцієнт сумарного поглинання енергії тканинами.

Мета роботи — проаналізувати результати лікування хворих на ДГПЗ методом лазерної вапоризації передміхурової залози за допомогою діодного лазера Dornier Medilas D UroBeam 940 нм.

Матеріали і методи

Дослідження проводились на клінічній базі відділу малоінвазивної хірургії ДНУ «НПЦ ПКМ» ДУС.

Пацієнти були обстежені згідно з чинними стандартами. Окрім загальноприйнятих клінічних обстежень застосовувались урофлоуметрія, аналіз крові на простатоспецифічний антиген, міжнародна шкала симптомів IPSS, статистична обробка даних виконувалася в програмі Statistica 6.0.

У дослідженні взяли участь 40 пацієнтів із ДГПЗ, яким було виконано лазерну вапоризацію передміхурової залози (табл. 1).

Оперативне втручання проводилось за допомогою діодного лазера Dornier Medilas D UroBeam із довжиною хвилі 940 нм. Використовувався іригаційний цистоскоп із робочим каналом для лазерного волокна. Наповнення сечового міхура проводилось фізіологічним розчином. Згідно з методикою, вапоризація виконувалась від шийки сечового міхура до сім’яного горбика, з поступовим збільшенням потужності лазера з 175 до 250 Вт, до отримання достатнього простору в ділянці вапоризації з подальшою постановкою катетера Фолея 22–26 Сн.

Результати та обговорення

Згідно з отриманими даними, у пацієнтів середня тривалість оперативного втручання становила 70 хвилин, інтраопераційна крововтрата не перевищувала 50 мл, середня тривалість катетеризації сечового міхура — 48 годин. У 34 (85 %) прооперованих хворих самостійне сечовипускання відновилось на другу добу після операції, у 6 хворих (15 %) була необхідна повторна катетеризація сечового міхура у зв’язку із затримкою сечі. Qmax збільшилась на 82 % (із 8,200 ± 0,428 мл/с до 15,00 ± 0,75 мл/с). Середній бал IPSS зменшився з 19 до 9 через 3 міс. після оперативного втручання (на 112 %). Середній час перебування у стаціонарі становив 1,8 доби. У ранньому післяопераційному періоді спостерігалися такі ускладнення: макрогематурія — 12 хворих (30 %), дизурія — 14 хворих (35 %), асептична лейкоцитурія — 24 хворих (60 %), тривале нетримання сечі — 8 хворих (20 %). Іноді (5 %) відходження струпа єдиним масивом може викликати гостру затримку сечі.

У пізньому післяопераційному періоді відмічено відходження некротичного струпа, що потребувало ендоскопічного втручання у 2 хворих (5 %), сексуальна дисфункція — у 2 хворих (5 %). При довготривалому спостереженні упродовж 3 місяців у ряді випадків (20 %) спостерігалася тривала дизурія та нетримання сечі, що пов’язано з термальним впливом на сфінктерний апарат сечовидільного каналу і потраплянням некротичного струпа в ділянку сфінктера. Як у ранньому, так і в пізньому післяопераційному періодах не відмічалася наявність залишкової сечі (табл. 2).

Висновки

1. Відсутність інтраопераційної крововтрати забезпечує кращу візуалізацію операційного поля та безпечність проведення втручання.

2. Можливість швидкого видалення катетера з сечового міхура (2 доби).

3. Відсутність залишкової сечі в післяопераційному періоді, значне покращення показників IPSS та показників урофлоуметрії позитивно характеризують методику лазерної вапоризації простати.

Отримані результати дозволяють рекомендувати метод вапоризації передміхурової залози діодним лазером Dornier Medilas D UroBeam хворим на ДГПЗ.