Мобильная версия

Газета «Новости медицины и фармации» 9 (583) 2016

Історія в медичному контексті: видатні особистості

Авторы: Трахтенберг І.М. - академік, НАМН України, чл.-кор. НАН України, д.м.н., професор; Лісовий В.М. - чл.-кор. НАМН України, ректор Харківського національного медичного університету, д.м.н., професор

Разделы: История медицины

Версия для печати

Статья опубликована на с. 24-26 (Мир)

Питання медичної історіографії є великим пластом культури людства, що дає можливість проаналізувати події минулого, сьогодення та майбутнього під певним фаховим кутом зору.

Хвороба та смерть Петра І

Петро Великий — перший російський імператор — мав на відміну від своїх предків більш міцне здоров’я, але невтомна праця, чимало переживань і не завжди правильний спосіб життя призвели до того, що хвороби стали поступово оволодівати ним.

Російський історик М.І. Семевський, ґрунтуючись на вивченні листів Петра І Катерині І, пише: «Як видно з його ж цидулок, за п’ять, за шість років до своєї смерті Петро рідко розлучався з ліками. У листах досить часто зустрічаються звістки про його хвороби: то він страждає від «чечую» (геморою), то завалів або розладу шлунка, відсутності апетиту».

За порадами лікарів Петро І неодноразово вдавався до лікування мінеральними водами як у Росії, так і за кордоном — у Бадені (1698, 1708), Карлсбаді (1711, 1712), Бад-Пірмонті (1716).

У Петербурзькому історичному архіві зберігся оригінал історії хвороби Петра І від 1716 р., написаний лейб-медиком Л.Л. Блюментростом напередодні поїздки государя до Чехії, на води. Як випливає з цього десятисторінкового документа, провідними симптомами були помірно виражені порушення в діяльності шлунково-кишкового тракту, що нагадують хронічний коліт.

У січні 1719 р. Петро І з імператрицею і сановними особами виїхав на курорт Марціальні Води, що в Олонецькій губернії. У березні 1720 р. Петро І приїхав туди вдруге і пробув там 16 днів.

У 1721 р. в Астрахані під час походу до Персії у Петра І вперше з’явилися напади затримки сечовипускання. Хоча саме з урологічними проблемами молодого государя пов’язують невдалий перший Азовський похід Петра (весна 1695 р.), тоді як відновлення здоров’я дозволило Петру І вже через рік (19 липня 1696 р.) оволодіти Азовською фортецею.

Взимку 1723 р. ці напади посилилися. Придворним медикам випала досить важка робота з державним хворим, тому що він не міг подовгу дотримуватися прописаної йому суворої дієти.

У червні 1724 р. Петро І вирушив у Підмосков’я, на Угодські заводи Меллера, де були відкриті цілющі мінеральні джерела. У серпні — нова поїздка до Олонецької губернії, на курорт Марціальні Води, який був заснований у 1717 р. За свідченням А.К. Нартова, регулярне вживання мінеральних вод поліпшило самопочуття й апетит государя, зникла печія в роті, покращилася функція нирок.

Загострення страждань ставали все частішими та частішими; літо і осінь 1724 р. государ дуже нездужав і хочеш не хочеш не розлучався з ліками, але допомога від них була невелика. Влітку 1724 р. хвороба набула запального характеру. Лікували імператора Лаврентій Блюментрост і гоф-хірург Паульсон. Для консиліуму з Москви був викликаний доктор Микола Бідлоо. Оператор Вільгельм Горн вставляв катетер. Лейб-медик і архіатр В. Ріхтер писав пізніше, що «може бути, катетер, з великим болем і майже без будь-якої користі вставлений, викликав сіє запалення».

У вересні 1724 р. імператор почав одужувати. Вважаючи себе абсолютно здоровим, він здійснив морську подорож до Шліссельбурга і Лахти. Беручи участь у порятунку солдатів і матросів з судна, що сіло на мілину біля Лахти, він сильно застудився. Згідно з рапортом особистого лікаря імператора, доктора медицини Л.Л. Блюментроста, при лікуванні застуди, отриманої при порятунку в листопаді 1724 р. у Фінській затоці біля Лахти солдатів, що тонули, застосовувалося втирання гарячого гусячого сала з тертим часником в обидві половини грудної клітки, а від «ломоти в потилиці напередодні негоди» — прикладання п’явок. Також був призначений сік обліпихи та шипшини.

Будучи присутнім у сильний мороз 6 січня 1725 р. на церемонії Хрещення, государ застудився ще більше і зробився безнадійним. 16 січня настало нове погіршення: царя морозило, він зліг. За висловом історика Є.Ф. Шмурло, «смерть постукала в царські двері».

Лейб-медик Блюментрост, який лікував імператора, звернувся за порадою до знаменитих у той час європейських лікарів Германа Бургааву в Лейдені й Ернста Шталь у Берліні; крім того, зібрав на консиліум усіх лікарів, які перебували в Петербурзі. Але ніщо не допомагало.

Настала гостра затримка сечі. Напад ішов за нападом. Петро І відчував страшні муки. Проте деякі лікарі не втрачали надії на порятунок і намагалися вселити її в оточуючих. Так, практикуючий на той час у Петербурзі італійський лікар Аццаріті запевняв придворних, що хвороба цілком виліковна і цар незабаром знову візьметься за державні справи. Дійсно, ніч із 20 на 21 січня пройшла спокійно, лихоманка минула, і «очищення стали більш правильні».

До 22 січня лихоманка відступила, проте хворого турбували загальна тілесна слабкість, різкий головний біль. 23 січня відбулася «операція» (можливо, пункція або високий розтин сечового міхура), в результаті якої було вилучено близько двох фунтів гнійної сечі. Біль під час нападів у ці дні був такий сильний, що крики імператора чулися не тільки в палаці, а й по всій околиці.

Напади, про які згадували сучасники, найбільш імовірно, були епізодами гострого порушення сечовипускання внаслідок стриктури (звуження) уретри. Блюментрост і Бідлоо не відходили від ліжка хворого.

25 січня при катетеризації сечового міхура було витягнуто близько літра гнійної смердючої сечі. Змучений болючою процедурою, імператор ненадовго заснув, але незабаром знепритомнів. Наступного дня стався новий напад лихоманки, що супроводжувався судомами, під час яких хворий втрачав свідомість. 26 січня, підбадьорившись, Петро І попросив їсти, але під час прийому їжі у нього несподівано виник судомний напад, він знепритомнів більше ніж на дві години, після чого втратив здатність говорити і володіти правими кінцівками.

Помер імператор 28 січня 1725 р. після жахливих мук.

При розтині знайшли «затвердіння в шийці сечового міхура і антонів вогонь» (запалення). Н. Купріянов вважає, що, найімовірніше, смерть сталася від запалення сечового міхура, що перейшло у гангрену (уросепсис), і затримки урини (сечі). В. Ріхтер присвятив окрему главу своєї капітальної праці з історії медицини Росії лікарським зауваженням про останню хворобу і смерть Петра Великого. Він писав: «Багато іноземних лікарів вважають хибно кам’яну хворобу причиною смерті його, що послідувала 28 січня 1725 р. Розтин, учинений після смерті його, викрив всі сумніви, бо ж ніяк не могли знайти каменів.

Інші автори настільки ж несправедливо приписали його хворобу наслідкам сифілітичної фази. Велика частина іноземців вважають головною причиною чиряк біля сечового міхура».

Хвороба і смерть Петра І завжди привертали до себе увагу дослідників. Так, Г.М. Яковлєв, І.Л. Анікін і С.Ю. Трохачов писали у «Військово-медичному журналі» (1990, № 12): «Історія хвороби царя, мабуть, не збереглася до наших днів, але є відгуки на неї трьох відомих європейських фахівців: Бернарда Альбіна (1653–1721), Йоганна Брейна (1680–1764) і Йоганна Бруннера (1653–1727). Консультанти дійшли висновку щодо наявності у Петра І «іпохондрії, цинги, виснаження тіла, меланхолії і застою крові». Перекладаючи ці діагнози на мову сучасної медицини, автори статті вважають, що, найімовірніше, ідеться про хронічний гепатит, наявність якого побічно підтверджується успішним лікуванням мінеральними водами; можливим причинним фактором цього захворювання було регулярне вживання спиртних напоїв.

Що ж до безпосередньої причини смерті, то вони припускають або аденому передміхурової залози, що призвела в своїй завершальній стадії до гострої затримки сечовипускання і розвитку уремії, або стриктуру уретри, що розвинулася внаслідок запального процесу (уретриту).

Н.І. Гусаков у брошурі «Петро І і медицина» (М., 1994) стверджував, що Петро І страждав від сечокам’яної хвороби, а також часткової непрохідності сечівника після перенесеної і погано лікованої гонореї.

При спробі реконструювати історію хвороби Петра I слід вважати доведеним той факт, що цар страждав від стриктури уретри. Відомо, що Петро I, який любив хвалитися своїми медичними знаннями, знаходив можливим застосовувати їх і щодо себе. Збереглися срібні катетери, якими він самостійно бужував уретру.

Петро І сам добре знався на медицині. Він прослухав курс у Лейденському університеті, де познайомився з кращими лікарнями, анатомічними музеями, провідними лікарями. У Голландії він придбав знамениту анатомічну колекцію «монстрів» (народжених з аномаліями розвитку), що стала основою першого анатомічного музею Росії (кунсткамери).

Петро І відвідував лекції й анатомічний музей Фредеріка Рюйша, був присутній на операціях і анатомічних розтинах. Про кожний випадок передбачуваного розтину він заздалегідь отримував повідомлення і проходив у секційний зал через спеціальні потайні двері. Часто можна було бачити августійшого студента в Амстердамському госпіталі, де він асистував при операціях. Коли Петро І повертався до Петербурга, він наказував медикам сповіщати його про кожну тяжку операцію, в яких він брав участь як асистент. Петро І робив неабиякі успіхи. Лікар Термонт навчив царя пускати кров, розкривати нариви, робити хірургічні прорізи та перев’язувати рани. Йому подобалося працювати скальпелем. І він не втрачав жодної такої можливості.

Спеціально для Петра І був перекладений російською мовою знаменитий на той час анатомічний атлас Готфрида Бідлоо «Анатомія людського тіла в 105 таблицях», що побачив у світ у 1685 р. в Амстердамі.

Переохолодження, алкоголь, безумовно, могли викликати загострення хронічного процесу. Не будемо давати оцінки діям лікарів, які лікували царя. При багатоденній затримці сечі лише один раз проводилася катетеризація, було евакуйовано велику кількість гнійної сечі. Ймовірно, слід було подумати і про цистостомію — операцію, яку широко практикували хірурги XVIII сторіччя.

Хвороба та смерть Олександра III

Хвороби політиків виходять за рамки особистих проблем і внаслідок іх становища стають проблемами державними. Тому хвороба і раптова смерть імператора Олександра III спочатку стали предметом різних політичних спекуляцій і залишаються такими дотепер. У ліберальному середовищі дореволюційної інтелігенції і в радянській історичній літературі про цю людину склалося стійке враження, як про грубого, недалекого солдафона, пригноблювача революційного руху, алкоголіка.

Лише останнім десятиріччям ці історичні штампи починають переглядатися, і підсумки царювання Олександра III оцінюються вже не так однозначно. Безумовно, протягом діяльності будь-якого значного політика є провали і злети, але головною заслугою Олександра III є економічна, фінансова і політична стабілізація ситуації в країні, подолання силовими методами (в рамках існуючого законодавства) загрози його соціального розпаду.

Інформація про здоров’я Олександра III мізерна і пов’язана в основному з останніми роками його життя. Стан здоров’я царя не давав приводів для занепокоєння. С.Ю. Вітте відзначав, що в той час ніхто не думав про можливість його смерті, тому що «його воляче здоров’я не давало до того ніяких приводів». Початком подій, з яких прийнято вести відлік погіршення здоров’я царя, була катастрофа з царським потягом у Борках (біля Харкова) у жовтні 1888 р. Під час залізничної аварії загинули і були поранені десятки людей, імператор був травмований. Удар падаючого даху вагона припав на його спину. Художник М.А. Зічі, який постійно супроводжував царську родину, писав, що «у государя виявилася сплющеною срібна цигарниця в кишені з правого боку».

Розглядаючи медичні аспекти цього епізоду, необхідно навести думку професора медичного факультету Харківського університету В.Ф. Грубе, якого Олександр III дуже любив і поважав після того, як особисто бачив його ставлення до поранених при катастрофі у Борках.

В.Ф. Грубе пише, що під час його перебування в Петербурзі в січні 1889 р., тобто через два з половиною місяці після катастрофи, він був прийнятий в Анічковому палаці. Олександр III скаржився йому, що «з дня катастрофи відчуває біль у правому стегні, саме в тому місці, проти якого була цигарниця в кишені штанів, а також у попереку і вище, причому докладно і точно вказав мені всі місця, де відчувався біль» (Грубе В.Ф. Воспоминания об Императоре Александре ІІІ. — СПб., 1898. — С. 12). На підставі цього проф. Грубе був переконаний, що недуга государя, що призвела до фатального результату, веде початок з часу аварії поїзда. Страшний струс усього тіла при падінні торкнувся особливо ділянки нирок.

У січні 1894 р. цар захворів на «нудну інфлюенцію», що переросла в пневмонію. Оскільки безпосередньо за здоров’ям імператора слідкували хірурги Г.І. Гірш і Н.О. Вельямінов, то було прийнято рішення запросити з Москви найавторитетнішого терапевта проф. Г.А. Захар’їна. 16 січня 1894 р. згадані лікарі обстежили царя. У результаті проф. Захар’їн підтвердив встановлений хірургами діагноз і призначив лікування, яке цар погодився виконувати. У нотатках Г.А. Захар’їна, присвячених подіям січня 1894 р., підкреслюється, що «щодня виконувалися <...> ретельні хімічні і мікроскопічні дослідження. У перші 3–4 дні було відмічено дуже малу кількість білка в ниркових виділеннях, як звичайне явище при гострих лихоманкових хворобах, але не було так званих циліндрів, за сим білок зник і до мого від’їзду, протягом більше тижня, не з’являвся, як і циліндри <...>. Серце було нормальне, і діяльність його увесь час була задовільною» (Цит. за: Барковец О., Крылов-Толстикович А. Неизвестный император Александр III. Очерки о жизни, любви и смерти: Биографический справочник. — М., 1997. — С. 212).

На початку 20-х чисел січня здоров’я царя почало виправлятися, він визнав себе здоровим і після 25 січня 1894 р. перестав приймати лікарів.

Наступний криз припав на початок серпня 1894 р. Він був пов’язаний із тим, що під час традиційних літніх навчань у Червоному Селі цареві стало погано через різкий оперізуючий біль у попереку. З Москви до Петергофу з ініціативи імператриці був знову терміново викликаний Захар’їн. Після проведених досліджень, як пише Захар’їн, спостерігалася «постійна наявність білка і циліндрів, тобто ознак нефриту, деяке збільшення лівого шлуночка серця при слабкому і частому пульсі, тобто ознаки послідовного ураження серця, і явища уремічні (залежні від недостатнього очищення нирками крові), неспання, постійно поганий присмак, нерідко нудота» (Цит. за: Барковец О., Крылов-Толстикович А. Неизвестный император Александр III. Очерки о жизни, любви и смерти: Биографический справочник. — М., 1997. — С. 223). Лікарі повідомили про діагноз імператриці і Олександру III, не приховуючи, що «подібна недуга іноді проходить, але найвищою мірою рідко» (Цит. за: Барковец О., Крылов-Толстикович А. Неизвестный император Александр III. Очерки о жизни, любви и смерти: Биографический справочник. — М., 1997. — С. 223).

Г.А. Захар’їн пояснював сильне різке погіршення здоров’я Олександра III тим, що той не виконував приписів лікарів, крім того, «постійне стомлення розумовими заняттями, а вельми нерідко і тілесне, постійно недостатній сон, часте перебування на повітрі у всяку погоду; фатальний же вплив на розвиток і швидкий перебіг хвороби мали вкрай холодне і сире літо і ще більш сирий і холодний нижній поверх государевого приміщення в Олександрії (поблизу Петергофа), –особливо опочивальня, що знаходилася на цьому поверсі, найбільш холодна і найвищою мірою сира».

17 вересня 1894 р. в «Урядовому віснику» вперше була опублікована офіційна інформація, пов’язана зі здоров’ям царя. У ній констатувалося, що «Здоров’я Його Величності, з часу перенесеної ним у минулому січні інфлюенції, не виправилося достеменно, влітку ж виявилася хвороба нирок (нефрит), що вимагає для більш успішного лікування в холодну пору року перебування Його Величності в теплому кліматі. За порадою професорів Захар’їна і Лейдена Государ відбуває до Лівадії для тимчасового там перебування».

Цілком очевидно, що оперативна інформація про стан здоров’я російського царя мала політичний характер. Крім цього, необхідно враховувати, що саме Олександр III поклав початок зближенню Франції і Росії, які в 1914 р. воюватимуть разом проти Німеччини.

З жовтня 1894 р. проф. Грубе був прийнятий царем. Вельямінов, який був присутній при цій зустрічі, пише, що цар прийняв його із задоволенням. Досвідчений хірург Грубе згодом згадував, що він «застав картину повного уремічного отруєння, коли будь-яка допомога була більш ніж сумнівна».

В останньому бюлетені було надруковано: «Государ Імператор Олександр Олександрович о 2 годині 15 хвилин пополудні, цього 20-го жовтня, тихо в Бозі спочив». 21 жовтня був опублікований офіційний діагноз хвороби, що призвела до смерті Олександра III: «Лівадія, 21 жовтня 1894 р. Діагноз хвороби Його Величності Государя Імператора Олександра Олександровича, що призвела до Його смерті. Хронічний інтерстиціальний нефрит із послідовним ураженням серця і судин, геморагічний інфаркт в лівій легені» (РГИА. Ф. 468. Оп. 46. Д. 3. Л. 29).

Таким чином, відповідно до сучасної класифікації хвороб (МКХ 10-го перегляду, рубрика 01.7) основним захворюванням императора Олександра III слід вважати «швидко прогресуючий нефритичний синдром» або «дифузний серпоподібний гломерулонефрит», а безпосередньою причиною смерті — прогресуючу ниркову недостатність із вісцеральними проявами уремії.

Безумовно, смерть імператора Олександра III була трагедією для Росії. Це усвідомлювала вже тоді значна частина сучасників, але більш ясне розуміння ролі, яку відіграла ця людина в історії Росії, приходить тільки зараз.

Наполеон Бонапарт

Блискучий і стрімкий зліт слави Наполеона Бонапарта і таке само стрімке його падіння можуть бути пояснені не тільки і не стільки історичними подіями, скільки психологічним і фізичним здоров’ям самого імператора. Періодично повторювані реактивні депресії, психосоматичні реакції і погіршення соматичного стану, зокрема розвиток виразкової хвороби і нейроендокринного синдрому, призвели до того, що Наполеон програвав ключові битви, починаючи з 1812 р. Хвороба була тією ціною, яку він заплатив за владу над світом. Ряд авторів висловлюють думку, що загострення циститу або геморою в імператора могли бути причиною поразки французів під Ватерлоо.

Франклін Делано Рузвельт

Франклін Делано Рузвельт керував Сполученими Штатами протягом чотирьох термінів на посаді президента. Він працював у період безпрецедентних потрясінь в американській історії. Артеріальний тиск Рузвельта неухильно зростав, коли він долав Велику депресію і брав участь у Другій світовій війні. Він відмовився зменшити своє навантаження навіть тоді, коли його здоров’я неухильно погіршувалося. Рузвельт добровільно і свідомо пожертвував своїм здоров’ям і в кінцевому підсумку своїм життям задля реалізації свого бажання забезпечити Америці безперервне і надихаюче лідерство. Розуміння медичною спільнотою гіпертонії було у зародковому стані під час його президентства. Сьогодні медичні працівники розуміють важливість належної діагностики та лікування артеріальної гіпертензії.

Дуайт Ейзенхауер — інфаркт ціною мільярд доларів

У суботу 24 вересня 1955 р. президент США Дуайт Ейзенхауер грав у гольф недалеко від Денвера. Після дев’ятого удару він став скаржитися на шлункові болі. Ймовірною причиною була диспепсія, оскільки перед тим президент з’їв гамбургер із кількома шматками бермудської цибулі. Він повернувся додому, але відразу після опівночі прокинувся від сильного болю у грудях. Ейзенхауер попросив свою дружину дати йому гідроксид магнію, однак вона вирішила викликати особистого лікаря президента Говарда Снайдера, який прибув приблизно о 2-й годині ночі.

Згідно з власними спогадами, д-р Снайдер дав понюхати пацієнту амілнітрит і вколов папаверин із морфіном, після чого той заснув до 11-ї години ранку наступного дня. Проте біль не зникав, і з військового шпиталю Фіцсімонз привезли електрокардіограф, що засвідчив наявність передньолатерального гострого інфаркту міокарда, після чого президента госпіталізували. Від початку симптомів гострої коронарної ішемії минуло понад 24 години.

Оскільки до процесу лікування були залучені тільки військові фахівці, віце-президент Річард Ніксон висловив думку, що було б доцільним узяти для консультацій цивільного лікаря, «оскільки ми не можемо ігнорувати той факт, що багато людей у країні більше б довіряли, хоча, можливо, і необґрунтовано, цивільному медику національного рівня». Після консиліуму д-р Пол Дадлі Байт, один із провідних кардіологів США (Массачусетський загальний шпиталь, Бостон), прибув у Денвер військовим літаком.

При фізикальному обстеженні він виявив пульс 90 уд/хв і артеріальний тиск 115/65 мм рт.ст., при аускультації — ознаки шуму тертя перикарда. Серійна електрокардіографія засвідчила наявність шлуночкових і надшлуночкових екстрасистол. Президент перебував у кисневій палаті, йому внутрішньовенно капали гепарин.

Новина про інфаркт міокарда в Ейзенхауера мала серйозний вплив на країну, зокрема, це стосувалося фінансових ринків. У понеділок 26 вересня, уранці, на Уолл-стрит почалася паніка, ціни на акції полетіли вниз. До кінця дня індекс Доу-Джонса впав на 6 %, що означало фінансові втрати на біржі понад 14 млрд доларів — найбільші після економічного краху 1929 року, що почав Велику депресію, і вищі від спричинених убивством Джона Кеннеді і замахом на життя Рональда Рейгана.

У відповідь на панічні настрої заспокійливі заяви пролунали не лише з Білого дому, а й від провідних американських кардіологів. Д-р Джеймс Воттс, директор Національного інституту серця, сказав: «За останні кілька років було принаймні півдюжини конгресменів, що мали гострі коронарні епізоди, і вони живуть нормальним життям, наче ніколи й не хворіли». Особливий наголос він зробив на клінічному випадку сенатора Ліндона Б. Джонсона з Техасу, який недавно мав інфаркт міокарда і був на шляху до повного одужання. 27 вересня д-р Байт сказав на прес-конференції: «Я сьогодні повертаюся в Бостон, оскільки стан президента задовільний і йому тут надають медичну допомогу вищого рівня». Він також спробував розвіяти стурбованість щодо того, що гра в гольф на значній висоті сприяла розвитку інфаркту в лідера країни. «Ми часто виявляємо гострі коронарні проблеми в людей, які живуть на рівні моря і ніколи не грали в гольф. Моя особиста думка, що гра тут ні до чого, і якщо ви граєте в гольф і маєте інфаркт у віці 55 років, то ви з таким же успіхом можете мати подібну проблему у віці 45 років, не граючи в нього».

30 жовтня д-р Байт обговорив ситуацію на зустрічі Американської кардіологічної асоціації в Новому Орлеані, зазначивши найбільш ключові фактори ризику гострої коронарної ішемії у випадку Ейзенхауера: старший вік; чоловіча стать; мускулиста тілобудова; активна й амбіційна особистість; спадковість. Серед чинників зовнішнього середовища він відзначив стреси, дієту і фізичні вправи; серед чинників, що вимагають оцінки, хоча вони і менш суттєві, вживання алкоголю і куріння. Президент почав курити, ще будучи курсантом у військовій академії Вест-Пойнт, у віці 59 років він викурював до 4 пачок на день, а після рекомендацій лікарів зменшив добову кількість сигарет до однієї пачки, зрозумівши, що рахувати цигарки, щоб дотримуватися лімітів, досить важко, Ейзенхауер кинув курити взагалі.

Щодо стану серцево-судинної системи, то короткотермінове одужання президента було досить непевним. У червні 1956 р. у нього розвинулася непрохідність тонкого кишечника як ускладнення хвороби Крона, і йому виконали ілеотрансверзостомію.

Ейзенхауер не дуже вірив запевненням медиків, що він може брати участь у повторних виборах. Він стверджував: «Вони повинні розуміти, що кажуть, оскільки не може бути президентом той, хто не є в доброму фізичному стані».

Разом із тим 6 листопада 1956 р. він переконливо переміг на президентських виборах.

25 листопада 1957 р. Ейзенхауер помітив, що він неспроможний закінчити речення, диктуючи секретареві. Медики встановили діагноз «оклюзія лівої середньомозкової артерії». Сумніваючись у здатності завершити свій другий термін, він вручив Ніксону листа, в якому надавав йому всі повноваження на випадок розвитку власної інвалідизації. Разом із тим президент успішно добув на посту до самого кінця, після чого в січні 1961 р. повернувся у власний маєток в Геттисберзі (Пенсильванія). У серпні того ж року в нього трапився ще один серйозний інфаркт, що і завершив участь Ейзенхауера у громадському житті.

Від моменту першої гострої коронарної ішемії в 1955 р. до смерті в 1969 р. він пережив принаймні 7 інфарктів міокарда і 14 зупинок серця. Після кожного з цих епізодів Ейзенхауер перебував на тривалому ліжковому режимі, в той же час він скористався деякими новинками медицини, ставши одним із перших пацієнтів, на якому випробували дефібрилятор постійного струму, розроблений у 1962 р. д-ром Бернардом Лоуном. Під час перебування у шпиталях колишній президент США принаймні чотири рази зазнавав кардіоверсії, а у травні 1967 р. був одним із перших реципієнтів бретилію тосилату, тоді експериментального антиаритмічного засобу, що, ймовірно, зберіг йому життя. Наприкінці 1960-х років винахідники контрапульсатора контактували з військовими медиками з приводу його клінічного запровадження, оскільки приватні страхові компанії, напевно, не погодилися б на покриття такого дорогого способу лікування. Тоді Ейзенхауер мав термінальну стадію ішемічної кардіоміопатії і певний час розглядався як кандидат на подібне втручання. Зрештою науковці відмовилися від цього, боячись, що якщо він помре, то негативна реклама на довгі роки зруйнує перспективи їхнього винаходу. Здоров’я колишнього американського президента поступово погіршувалося протягом 1968 р., і останні дев’ять місяців життя він провів у військовому госпіталі Волтера Ріда. Смерть настала внаслідок серцевої недостатності 28 березня 1969 р. у віці 78 років, майже через 14 років після його першого інфаркту міокарда (Інфаркт ціною мільярд доларів. Гостра ішемія міокарда у президента США Дуайта Ейзенхауера: погляд через півстоліття // N. Eng. J. Med. — 2005. — Vol. 353. — P. 1205-1207, у викладенні журналу «Медицина світу».)