Газета «Новости медицины и фармации» 9 (621) 2017
Вернуться к номеру
Медицина запорозького козацтва: огляд літератури
Авторы: Тищенко О.В., заступник директора, КУ «Обласна наукова медична бібліотека» ЗОР, м. Запоріжжя, Україна
Разделы: История медицины
Версия для печати
Медицина запорозького козацтва як предмет досліджень
Про те, що Запорозька Січ була військовою організацією, відомо всім. Бойова звитяга, хоробрість, військове мистецтво козаків, їх битви неодноразово ставали предметом численних історичних і фольклорних досліджень. Однак, говорячи про запорожців як мужніх воїнів, дуже мало знаємо про те, як надавалася їм медична допомога. Хоч і славилися запорожці тим, що під час боїв зазнавали мінімальних втрат, та лікувати поранених все одно було необхідно. Тому й виробили вони свою унікальну систему воєнно-польової медицини.
Козацька медицина до недавніх пір не була джерелом спеціального вивчення. Перші окремі дослідження почали з’являтися лише в середині 50-х років ХХ століття. Це стаття історика медицини, професора С. Верхратського «Медицинская помощь в Запорожской Сечи» за 1954 р., стаття підполковника медичної служби М. Оборіна «Из истории медицины в Запорожской Сечи» за 1955 р. та розділ у книзі Р. Кавецького і К. Балицького «У истоков отечественной медицины» 1954 р. видання. Ряд цінних матеріалів з історії медицини, у тому числі й козацької, опублікував наприкінці 1970-х — початку 1980-х рр. кандидат медичних наук М. Бородій.
Статті з теми продовжили з’являтися у фаховій та популярній періодиці у 1990-х: вийшли публікації Л. Бєляєвої, Г. Пушина, С. Рудик, С. Сергійчука та ін. У 1993 р. на студії «Київнаукфільм» у серії «Невідома Україна: Лікарська справа в Україні» було знято документальній фільм «Хто гоїв рани козакам», у якому секрети лікування запорожців розкрив фітотерапевт із козацького роду Л. Павленко.
У 2000-х роках інтерес до вивчення медицини на Запорозькій Січі зріс ще більше. Зокрема, вийшло друком дві авторські монографії — А. Пастернак «Козацька медицина» і Г. Фудим «Казацкая медицина и характерництво», які містять унікальні, хоча часом і досить суперечливі матеріали. Періодичні видання продовжили публікувати статті з теми.
Однак не існує єдиної праці, яка б повністю розкривала всі аспекти медицини запорозького козацтва — від способу життя і рецептів самолікування до мережі шпиталів і карантинних заходів під час епідемій пошесних хвороб.
Спосіб життя запорожців як запорука міцного здоров’я
З народної творчості відомо, що січовики мали добре здоров’я, рідко хворіли і якщо не помирали у битвах, то доживали до глибокої старості. Невразливість запорожців до хвороб часто дивувала іноземців. Так, французький картограф Гійом Левассер де Боплан у своїй книзі «Опис України» писав: «Вони добре загартовані, легко переносять спеку й холод, спрагу й голод, невтомні в битвах, відважні, сміливі, чи, радше, одчайдушні, власним життям не дорожать… Вони високі на зріст, вправні, енергійні, люблять ходити в гарному одязі… відзначаються міцним здоров’ям і навіть не хворіють… Мало хто з козаків умирає від недуги, хіба що у глибокій старості, бо більшість з них гине на полі слави».
Видатний історик, академік Д. Яворницький писав: «Без війни козак — не козак, без війни лицар — не лицар». Козак не тільки не боявся, а любив війну. Він турбувався не стільки про те, щоб урятувати собі життя, скільки про те, щоб умерти в бою, як помирають справжні лицарі, тобто щоб про нього сказали: «Умів шарпати, умів і вмерти, не скиглячи». Отже, незмінними якостями козаків були міцне здоров’я, витривалість та зневага до хвороб чи страждань./22-1.jpg)
Можна з упевненістю сказати, що запорожці зналися на профілактиці та вміли запобігати виникненню багатьох недугів. Анатолій Пастернак у своїй монографії «Козацька медицина» досить детально описав їхній спосіб життя, що дозволяє робити відповідні висновки про профілактику різноманітних побутових захворювань у січовому середовищі.
Зокрема, автор вбачає одну із запорук здоров’я козаків у їх здоровому харчуванні: відсутність переїдання, вживання риби та вітамінних узварів. Французький історик Г.Л. де Боплан наводить цікаву розповідь про те, як запорожці попере–джували обмороження під час зимових холодів. Уже на той час вони вміли проводити розтини і в померлих від переохолодження людей виявляли почорнілі кишки й тому намагалися найперше зігріти органи шлунково-кишкового тракту. Перебуваючи у зимовому поході, січовики тричі на день вживали гарячий бульйон із перцем — і, як наслідок, ніколи не замерзали.
Козаки постійно перебували у русі, займалися військовою справою, часто плавали. Із весни до кінця осені вони ходили по можливості босоніж — по землі, по травах, по мілині водоймищ, що здійснювало профілактичний масажний ефект, а також сприяло загартуванню і несприйнятливості до переохолоджень. Велике значення мала також верхова їзда, що виробляла струнку поставу і запобігала хворобам опорно-рухового апарату.
Відома традиційна козацька зачіска — оселедець — не передбачала фактично жодного догляду і виключала можливість заведення вошей та інших шкідників. Крім того, загоріла на сонці шкіра голови (та і всього торсу) ставала перешкодою розвиткові грибків і лишаїв. Дублена вітрами шкіра була захистом від теплових ударів і перегрівань.
У бій запорожці одягали завжди чисту сорочку. Отже, при пошкодженні шкірних покривів у рану потрапляло чисте полотно, що знижувало ризик занесення інфекції. До того ж сорочки використовували і як перев’язувальний матеріал — рвали їх на смужки та забинтовували рани.
Археологічні знахідки на полі битви під Берестечком дозволяють стверджувати, що кожен козак носив ложку у спеціальному шкіряному футлярі на поясі (тоді як поляки носили їх просто за халявами). Люльку ж січовики вкладали за смушеву оторочку шапки. Все це свідчить про досить високий рівень гігієни.
Хто гоїв рани козакам
Однак, якими б здоровими та загартованими, стійкими до хвороб не були запорожці, під час численних воєн і походів зазнавали вони неминучих поранень, які мусив хтось їм лікувати.
Ще в «Літописі» Самійла Величка знаходимо згадку про цирульників. Так, автор пише, що після перемоги над турками козацьке військо «ранених целурикам Січовим, за винагороду із скарбу військового їм дану, лікувати наказано». Цехи цирульників існували в Україні у великих містах ще з ХV ст. Майстер, відповідно до статуту одного з братств, повинен був уміти ставити банки, розкривати нариви, пускати кров, перев’язувати рани, накладати шини, вправляти вивихи, виготовляти пластирі, мазі, ліки, а також володіти методами діагностики. Цирульників, що навчалися поза цехами, іменували партачами.
Історик медицини С. Верхратський пише, що саме цехові цирульники та партачі здійснювали медичне забезпечення у військах Богдана Хмельницького під час Визвольної війни. Полковник медичної служби й дослідник історії медицини М. Оборін зазначає, що правовий статус цирульників на Січі був досить супе–речливим: вони не входили до складу військових службовців, однак брали участь у військових походах і надавали медичну допомогу безпосередньо на полі бою. Беззаперечним є той факт, що за свою службу цирульники одержували відповідну платню.
До нас дійшли згадки, що, виступаючи в похід, цирульники заготовлювали смужки полотна («пасочки») для перев’язок, лубки для фіксації переломів, суху «морову губку» для зупинення кровотечі, топ–лене сало, «пляйстер» з оливи, каніфолі та воску тощо. Вони також залучалися до несення карантинної служби під час епідемій.
Чи були у Війську Запорозькому дипломовані лікарі? Історик медицини С. Верхатський заперечує наявність на Січі у будь-які часи вчених лікарів, посилаючись на відсутність документів, які б цей факт підтверджували. Однак М. Бородій, дослідивши архівні фонди канцелярії гетьмана К. Розумовського, цю думку спростовує. Збереглися відомості про направлення царською владою запорожцям професійних лікарів. Так, у 1681 р. гетьману Самойловичу за наказом російського царя був направлений «добрий окуліст», а за 10 років — лікар Іван Комнін, який практикував як у домівках, так і в літніх та зимових походах, із річним окладом 300 рублів на рік із царської казни.
Із початку ХVІІ ст. дійшли до нас відомості про те, як гетьман Сагайдачний був тяжко поранений отруєною стрілою і польський королевич Владислав прислав йому свого лейб-медика з аптечкою. Професором Д. Яворницьким було виявлено акт ХVІІІ ст. — указ гетьману Кирилу Розумовському про призначення запорозь–кому війську лікаря Христофора Фігнера, а також із пропозицією про утримання аптеки з медикаментами.
1765 р. у Запорозькій Січі працював український лікар Семен Янжула, який здобув освіту у Москві. У 1766 р. на Микитинському перевозі знаходився карантинний дім, де працював лікар Іван Пашковський. У 1770 р. в одному з боїв запорожці відбили у татар полонених, серед яких був уманський доктор медицини Марко Лазаревич, який потім близько двох років прожив на Січі, де надавав медичну допомогу козакам. Під час російсько-турецької війни у двохтисячному загоні козаків медичну допомогу надавав лікар В. Домонкрутський, вихованець Київської академії. До почесних запорозь–ких козаків був зарахований провізор Олександрівської аптеки І. Шик, який забезпечував січовиків ліками.
У різні часи для карантинної служби в Запорозьку Січ направлялися лікарі Геркейс, В. Ломан, М. Міндерер, І. Бернгарт та ін. За даними академіка Д. Яворницького, на Січі також існувала медична канцелярія, що утримувала лікаря й розповсюджувала медикаменти. У кошового отамана П. Калнишевського була своя власна аптека з ліками.
Існують відомості також про те, що медичну допомогу могли надавати й козаки-характерники. У численних переказах описані їхні надздібності: невразливість до куль і будь-якої зброї, здатність проходити крізь стіни і бачити закопані під землею скарби, уміння плавати на ряднині по воді й човном по землі, перекидатися на вовка тощо. Характерники часто займалися і лікуванням, і арсенал їхніх засобів був дуже великий — від рослин, продуктів бджільництва до магічних обрядів. Характерників, які уміли лікувати замовляннями, називали «галдовниками», а тих, які володіли гіпнозом, — «химо–родниками». За повір’ям, вони уміли заговорювати біль, зупиняти кров, лікувати смертельні рани і навіть ставити на ноги мертвих.
Однак під час поранення не завжди поряд із запорожцем був цирульник, лікар чи, тим більше, характерник. Під час масштабних кровопролитних боїв, а також у побутових умовах козаки повинні були уміти надати допомогу собі і своїм побратимам.
Зокрема, згадки про це зустрічаємо в «Описі України» Л.Г. де Боплана, що понад 17 років прожив в Україні та неодноразово ставав свідком кмітливості й обізнаності січовиків, які, щоправда, його дуже дивували. «Бачив я хворих козаків, у лихоманці, які замість уживати якихось ліків брали півзаряду гарматного пороху, змішували його навпіл з горілкою і все це випивали; а далі клалися спати, щоб вранці прокинутися зовсім здоровими. Мав я машталіра, який неодноразово видужував, уживаючи ліків, яких не визнають ні лікарі, ні аптекарі. Інші ж козаки брали попіл і так само змішували його з горілкою, усе це випивали і також видужували. Неодноразово бачив, як козаки, поранені стрілами, перебуваючи далеко від хірургів, замазували свої рани землею, замоченою власною слиною; це виліковувало їхні рани ніби найкращий бальзам». Натрапляємо на подібні згадки і в художній літературі про добу козаччини — у творах М. Гоголя, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, Є. Гребінки тощо.
Старі січовики нерідко ставали кобзарями і подорожували країною, оспівуючи славні подвиги козацького війська. Несли вони в народ також і свої медичні знання. Тому часто кобзарі вважалися поміж посполитих знахарями.
Козацькі медичні заклади
Січова медицина не вичерпувалась лише наданням першої допомоги на полі бою. Існувала необхідність ще й у наявності спеціальних закладів, де б поранені і хворі запорожці продовжували курс лікування, а також доживали віку каліки. Такими закладами були шпиталі при монастирях.
Шпиталь при Самарському монастирі. Академік С. Верхратський пише, що перший козацький монастирський шпиталь було засновано у дубовому лісі на острові між річками Старою і Новою Самарою (нині це м. Новомосковськ Дніпропетровської області). Наприкінці ХVІ ст. ця територія належала до Самарської паланки Запорозької Січі й називалася Орловським кутом.
Згідно з даними Феодосія (Макаревського), серед великого дубового лісу козаки збудували фортецю «з дерев’яною церквицею і шпиталем», у якому лікували «ранами скалічених козаків, всіх хворих, всіх на сутичках увічних, на баталіях ранених». 1602 р. у козацький шпиталь на прохання Коша із Києва було прислано ієромонаха Паїсія, який доглядав за хворими та пораненими, а також викладав у новозаснованій школі. Самарський монастир підпорядковувався безпосередньо Кошу Запорозької Січі, мав у своєму розпорядженні землі, на яких вели сільське господарство, і забезпечував продуктами харчування Запорожжя. У шпиталі знаходилися не лише хворі, а й старі козаки.
Протягом ХVІІ–ХVІІІ ст. монастир неодноразово піддавався нападам, зазнавав руйнувань і спустошень, однак декілька разів відбудовувався і потім був переданий під опіку Києво-Межигірського монастиря. Документів про Самарський монастир збереглося зовсім мало, оскільки під час епідемії чуми 1750 р. за наказом Коша була спалена келія померлого настоятеля разом з усім майном, документами і літописами.
Шпиталь при Трахтемирівському монастирі. М. Оборін датує відкриття козацького шпиталю у Трахтемирові (нині — Канівський район Черкаської області) 80-ми роками ХVІ ст. Ці дані уточнює історик В. Сергійчук. У 1576 р., коли новий польський король Стефан Баторій надав клейноди Війську Запорозькому, українське козацтво добилося й передачі Трахтемирівського Успенського монастиря під шпиталь для поранених і одиноких січовиків.
Цей монастир, відомий також під назвою Зарубський, був заснований ще у ХІІ ст. і до ХVІІ ст. вважався головною козацькою святинею. Він був зруйнований татарами ще у 1545 р., але відбудовувався запорожцями. Шпиталь при монастирі діяв навіть після того, як польський уряд відібрав у козаків саме місто і передав його у володіння одному зі шляхтичів. У 1614 р. Самійло Кішка домігся повернення Трахтемирова. Однак після придушення повстання Павлюка його знову було відібрано у козаків, а землі роздані польським магнатам. Під час Визвольної війни монастир повернувся, і роботу шпиталю було відновлено.
Богдан Хмельницький високо цінував значення Трахтемирова і, відповідно до історичних документів, надав Успенському монастирю поселення Петрівці, Мочуни, Чернін і затвердив усі давні грамоти. Тут часто перебував гетьман Сагайдачний, приймали послів і патріархів. Під час народних повстань К. Косинського та С. Наливайка у святині зберігалися запаси повстанців, а також переховувалися самі учасники народного руху.
Історики твердять, що шпиталь у Трахтемирові міг існувати лише до 1664 р., до зруйнування міста поляками. 1667 р. за Андрусівським перемир’ям Трахтемирів відійшов до Польщі, а 1678 р. його повністю знищили турки.
Найбільшим був київський шпиталь при Межигірському монастирі. Монастир у Межигір’ї був одним із найдавніших — заснований ще у Х ст. грецькими ченцями. Після того, як гетьманом став Петро Дорошенко, запорожці перенесли сюди свій шпиталь. Кіш Запорозької Січі уклав угоду з кліриком цієї святині про підпорядкування та заснування шпиталю для утримання калік і хворих козаків у 1672 р.
Ставши головним шпиталем Січі, монастир отримав назву «Запорозький Спас». За допомогу у лікуванні поранених гетьман Хмельницький своїм універсалом передав цьому монастиреві права на м. Вишгород, села Чеснило, Петрівці, Мощони та на побудову млина. Шпиталь і притулок для старих козаків у монастирі повністю утримувався січовим коштом.
За історичними даними, щороку для Межигір’я збирали багату милостиню в усьому війську, посилали продукти харчування у подарунок. А також козаки часто робили індивідуальні внески у вигляді коштовних церковних речей. У ХVІІІ ст. монастир своїм багатством поступався тільки Києво-Печерській лаврі. Наприкінці ХVІІ ст. йому підпорядковувалися інші козацькі монастирі — Трахтемирівський, Самарський, Лебединський та ін.
Межигірський монастир неодноразово страждав від пожеж. Під час пожежі 1764 р. згорів увесь його архів, що позбавило нас багатьох цінних документів, у тому числі про надання медичної допомоги козакам. Із ліквідацією Запорозь–кої Січі одночасно занепав і монастир. У 1775 р. за наказом Г. Потьомкіна був зачинений шпиталь. Остання пожежа трапилася у день відвідин Межигір’я Катериною ІІ у 1787 р., після чого царський уряд видав наказ про закриття монастиря і передав його приміщення під фаянсову фабрику.
Крім головних козацьких монастирів із шпиталями існували ще й інші, менші і другорядні. Так, з архівних судових документів довідуємося про існування шпиталю в Кодацькій паланці при Свято-Миколаївській церкві. Шпиталь і школа існували у Матвіївській слободі Кальміуської паланки (нинішній Павлоград). Ще один шпиталь існував при Левківському монастирі біля Овруча. Також шпиталь було засновано при Лебединському монастирі поблизу Чигирина. Збереглися свідчення, що цей шпиталь використовувався козаками вже з перших боїв у роки Визвольної війни.
Маємо також численні згадки про те, що поранених козаків відправляли лікуватися безпосередньо на саму Запорозьку Січ. В історичних документах знаходимо твердження, що церква зі шпиталем була невід’ємним атрибутом кожного православного приходу. А отже, кількість шпиталів була рівною кількості церков, яких у Запорозькій Січі було понад 14.
Беззаперечним є той факт, що всі шпиталі при монастирях утримувалися козацьким коштом. А от як саме надавалася у них медична допомога, сказати важко. М. Оборін зазначає, що у доступній літературі будь-яких відомостей про те, якими саме методами лікували поранених і хворих у шпиталях, немає. Однак інші дослідники роблять свої припущення.
Л. Бєляєва у своїх статтях наголошує на високому рівні медичної освіти монахів, знання ними спеціальних методик лікування. За її даними, при монастирях існували наукові бібліотеки з лікарською літературою іноземними мовами. Підтвердженням цьому є той факт, що під час руйнування Межигірського монастиря більшовиками у 1934–1935 рр. справді було знайдено велику бібліотеку рукописних книг.
/23-1.jpg)
С. Верхратський переконаний, що в монастирських шпиталях медичну допомогу надавали цирульники. М. Бородій наводить історичні дані про те, що козаки з родинами, які мешкали у навколишніх селах (зокрема, біля Самарського монастиря), становили своєрідну общину братів і сестер милосердя.
Очевидно, коли відбувалися інтенсивні бойові дії, до надання медичної допомоги долучалися всі небайдужі. Так, за дослідженнями С. Верхратського, під час Визвольної війни Богдана Хмельницького «велику кількість поранених розміщували не лише у приходських шпиталях, а також у приватних будинках і притулках, де допомогу їм надавали місцеві цирульники, «партачі», народні костоправи і всі, хто володів хоч якимись медичними знаннями».
Дослідниця С. Руда зазначає, що козацькі шпиталі можна вважати першими державними військовими закладами на території України, оскільки вони утримувалися рахунком січової казни і були спеціально створені для потреб війська.
Запорожці в часи пошесних хвороб
Окрім бойових поранень, козацькому життю загрожувала ще одна небезпека — пошесті інфекційних хвороб, що неодноразово приходили в Україну. Так, з історичних джерел довідуємося про чотири епідемії чуми, що пройшли нашими землями протягом ХVІІ ст. — початку ХVІІІ ст. У 1650 р. з півдня через Молдову поширилась чума. Згодом епідемія поверталася в Україну ще тричі — протягом 1661–1664, у 1673 та 1703 рр.
Під час Визвольної війни як козацьке, так і польське військо потерпало від епідемій чуми, тифів і холери. Зокрема, задокументовано, що у 1652 р. військо Богдана Хмельницького після перемоги на Батозькому полі почало облогу Кам’янця-Подільського, але через «морове повітря» змушене було зняти облогу.
Відомо, що територія Запорозької Січі зазнала особливо великих втрат під час епідемії чуми у 1673 р. Уже тоді козацька рада прийняла рішення про відокремлення заражених куренів, що було прогресивним явищем. Але, не зважаючи на всі заходи, епідемія продовжувала поширюватися. Під час Визвольної війни Богдан Хмельницький видав наказ про ізоляцію заражених населених пунктів. На дорогах до них було встановлено загороджувальні пости із шибеницями: всі, хто наважувався вийти із зараженої місцевості, тут же були повішеними.
Коли Україна опинилася під владою Російської імперії, із Москви на територію Запорозької Січі направлялися спеціальні приписи щодо вживання карантинних заходів. Так, у вересні 1657 р. у гетьманську резиденцію Чигирин було направлено грамоту з повідомленням про наближення чуми із Вільна та Мінська і з вимогою поставити застави із Вільна в українські міста і з українських міст — на Дике Поле.
У ХVІІІ ст. епідемії тривали. Так, пошесті чуми в Запорозькій Січі були задокументовані у 1738, 1750, 1756, 1760 та 1770 рр. Особливо спустошливою була епідемія 1750 р. Тоді на донесення кошового отамана Сича, за вказівкою сенату із Києва було направлено штаб-лікаря Зонфлебіка і карантинного лікаря Рєпкіна. За розпорядженням кошового отамана було збільшено кількість застав, заборонено рух людей через Микитинський перевіз на Дніпрі. Наприкінці квітня козаки отримали від сенату грамоту з планом заходів щодо боротьби з епідемією: повідомляти про нові випадки хвороби, заражені населені пункти оточувати заставами з вогнищами, хворих зводити на огороджені пустирі, а їх будинки і речі спалювати, посланців і кур’єрів затримувати на карантин, а їхні листи тричі переписувати тощо. Однак, незважаючи на всі вжиті заходи, кількість померлих на Запорожжі була величезною.
А через 10 років — у 1760 р. двоє чумаків, які поверталися з Криму, раптово померли біля Січі, що спричинило нову епідемію чуми. Кошовий отаман наказав негайно зачинити всі крамниці, шинки, майстерні, припинити засідання комісії з прикордонних питань із татарами. Також було видано наказ полковникам паланок, шафарям і писарям перевозів про особливі заходи безпеки, збільшення кількості застав і караулів. Усі хворі козаки, незважаючи на зимові морози, були вигнані з Січі у степ, де й померли. Та застосовані заходи себе виправдали: у грудні 1760 р. епідемія ущухла.
Відомо також, що протягом 1772–1773 рр. на Січі функціонував великий шпиталь для хворих на чуму, очолюваний штаб-лікарем Т. Полетикою.
Слід зазначити, що карантинні заходи застосовувалися на Запорожжі і в ті періоди, коли не було свідчень про епідемії. Так, наприклад, зберігся звіт кошового отамана 1746 р., у якому зазначено, що прибулі вісім грецьких, турецьких та болгарських кораблів двадцять днів стояли за версту від Січі на карантині, а лише потім були допущені.
Крім загальних заходів, здійснюваних козацькою старшиною, прості січовики також дотримувалися певних вимог, покликаних захистити їх від інфекційних хвороб. Зокрема, на заставах, виходячи у Дніпро чи в море, вони обробляли свої сорочки та шаровари дьогтем, що слугувало своєрідною дезінфекцією. Також запорожці під час походів ніколи не вживали сирої води — вони завжди її кип’ятили, або, якщо не було такої можливості, додавали відомий своїми знезаражувальними властивостями звіробій. Для попере–дження епідемій відходи у сміттєвих ямах запорожці пересипали вапном.
Лікознавство на Січі
Як зазначає А. Горпинченко, докладна і достеменна інформація про методи козацької медицини є назавжди втраченою — разом зі знищеними медичними архівами. Однак народна творчість, родинні перекази зберегли для нас окремі ліки та рецепти козацької доби.
Відомий знавець козацької медицини А. Пастернак чітко розмежовує українську народну та козацьку медицину. Народна медицина призначена для всіх, споріднена з лікувальними системами інших слов’ян, ґрунтується в основному на фітотерапії і передбачає тривале одужання. Тоді як медицина Запорозької Січі була виживальною, професійною, терміновою, пов’язаною з військовою медициною різних ворожих народів, але водночас цілком оригінальною, а також «бездипломною, безступеневою, безкнижковою».
Безперечно, козакам були відомі таємниці фітотерапії. Український степ, якого не торкався плуг, славився безліччю цілющих рослин, що мали унікальні лікувальні властивості. Травами лікували найперше здобуті у бою поранення, нагноєння, опіки. Так, давнім перевіреним способом для зупинки кровотечі був деревій. Найчастіше рану заливали соком свіжого деревію або просто прикладали до рани розім’яті листки рослини. Для лікування гнійних ран застосовували хлібну вологу цвіль, а також настої подорожника великого, звіробою звичайного, калгану, родовика лікарського тощо. Пух очерету та куги використовували при бинтуванні ран — замість вати. До наривів та опіків прикладали листя лободи, лопуха, м’яти, робили примочки з ромашки, старі рани присипали порошком з кореневища болотної лепехи. Порошком із коріння аїру присипали забруднену рану, щоб вона очищалася і гоїлася. Сушений любисток також використовували як антисептик.
Застосовували трави і при загрозі інфекційних хвороб. Під час епідемії тифу та холери жували корінь лепехи. При малярії, водянці, проносах, цинзі, сухотах допомагало татар-зілля. При дизентерії, а також при запаленнях і виразках шлунка та кишок, туберкульозі та емфіземі легень лікувалися калганом, який відомий також під назвою «козацький женьшень».
Допомагало траволікування і при інших хворобах. Так, козаки вірили, що, якщо починалися спазми або судоми у животі, варто було просто полежати на полині — і біль вщухав. При подагрі та хворобах нирок вживали бруньки осики, а при гастритах застосовували її кору. Переполох лікували звіробоєм та деревієм. Іншим заспокійливим засобом була сон-трава, що застосовувалася також при хворобах бронхів. При хворобах легень, мігренях, а також як сечогінний засіб вживали примулу. При хворобах суглобів допомагали ліки з берези. Від тяжких уражень печінки та екземи застосовували кульбабу. При пухлинах селезінки, носових кровотечах, кровохарканні допомагала кропива. Тромбофлебіти та трофічні виразки лікували кінським каштаном. Для покращення травлення і вироблення жовчі використовували пелюстки та листя соняшника.
/24-1.jpg)
Матеріали, зібрані А. Пастернаком, дають змогу зробити висновки, що козаки використовували трави як у свіжому вигляді, так і в сушеному, розтертому в порошок. Залежно від рослини і від хвороби застосовували окремо листя, пелюстки, кореневища, бруньки, кору. Також на рослинній основі готували різноманітні відвари та настоянки.
Був у січовиків і ще один оригінальний спосіб використання дарів степу — вони їх палили. Так, для заспокоєння нервової системи, зниження кров’яного тиску, поліпшення апетиту і сну набивали люльку деревієм, чебрецем, полином, м’ятою, борщівником тощо.
Славилося Дике Поле не лише флорою, а й багатою фауною, тому застосовували запорожці також і ліки тваринного походження. Так, вони рідко полювали на птахів (особливо — на пугачів, сов, лебедів і лелек), зате використовували їх із лікувальною метою. Якщо у козаків траплялося запалення потових залоз під пахвами (гідроаденіт), то лікувалися так. Необхідно було знайти на дубі гніздо хижого птаха (орла, шуліки, сокола), долізти до нього, взяти одне яйце і носити його під пахвою — і хвороба швидко минала.
Якщо хтось із січовиків падав на ноги, йому радили вполювати орлана-балабана і повільно з’їсти його сирим. Нині відомо, що м’ясо цього птаха, який харчується рибою, багате на вітаміни A, D, C, E і мінерали. При лікуванні пропасниці застосовували лебедів і лелек.
Козаки ніколи не влаштовували багатолюдних облав на вовків, а виходили полювати їх наодинці. Вони вірили, що вживання вовчого м’яса надасть їм довголіття, забезпечить гострий слух і зір. До рани прикладали свіже вовче м’ясо — і вона швидко гоїлася. Для боротьби з лихоманкою запорожці пили натщесерце та перед сном відвар із вовчого м’яса. Якщо болів поперек, то розпарювали вовче хутро над киплячим казаном і розтирали ним хворе місце, а також лягали спати, загорнувшись у шкуру, — і на ранок прокидалися здоровими. Також існують відомості, що вогнепальні рани після промивання джерельною водою закладали свинячим салом або мозком щойно вбитої тварини.
Проте січовики частіше займалися рибальством, ніж полюванням. Рибу використовували також із лікувальною метою. Якщо у когось була задавнена глибока рана, її змазували маззю, виготовленою на основі риб’ячого жиру. Часто ліки із цілющих рослин виготовлялися на основі риб’ячих відварів. Використовували рибу також і подібно до вовчого м’яса: для зупинки крово–течі і швидкого загоєння рани розрізали свіжу рибину і прикладали її м’ясом до рани, змінюючи декілька разів, поки не висихала.
На хуторах і зимівниках Великого Лугу, де було багато пасік, козаки застосовували з лікувальною метою продукти бджільництва. Зокрема, до наших часів дійшли рецепти цілющих мазей — гаряча мазь із вареної цибулі і меду та мазь, виготовлена з воску молодих бджіл, свіжого свинячого міхура, живиці, олії й курячих яєць. Також є відомості, що мед використовували для зупинки кровотечі. Для затамування кашлю їли розпарену калину з медом. При хворобах шлунка вживали в їжу мед, перемелений з подорожником. Розм’якшений віск прикладали до хворих очей. Вощину з додаванням цитварного полину пили від глистів.
Застосовували козаки і лікувальні властивості води. Запорожці були християнами, тому для лікування вживали і свячену воду, набрану на Водохреща. Зберігали її у срібному посуді, від чого вона збагачувалася активними іонами металів. Свячену воду пили тільки в сирому вигляді.
Однак частіше січовики застосовували не просту воду, а певні її модифікації. Так, широко вживаною була так звана залізна вода, або ж «залізниця». Виготовляли її так: під час кування зброї щойно сформоване лезо охолоджували у воді — внаслідок цього вона збагачувалася оксидами заліза. Цією водою поїли знесилених і тяжко поранених, які втратили багато крові. Заговорювали над залізницею пропасниці. Цією ж водою із домішкою іржі лікували болі у печінці. Залізну воду не можна було варити — від цього вона втрачала свої лікувальні властивості, але можна було використовувати для приготування узварів.
Так само використовували воду, в яку занурювали шаблю після заточки. Але вона вважалася слабкішим засобом. А. Пастернак пише, що для лікування брали також мідну, бронзову та кремневу воду. До нас дійшли згадки про зцілення козаків вовчою водою, але рецепт її виготовлення, очевидно, назавжди втрачений.
З лікувальною метою застосовували також горілку. Зокрема, вона виступала основою для різноманітних цілющих (в основному — трав’яних) настоянок. Вони використовувалися козаками для промивання свіжих і гнійних ран, лікування горла, ротової порожнини, інфекційних захворювань травного тракту тощо. Також до наших днів дійшли відомості про інші козацькі горілчані настоянки — з кореневищ перстачу прямо–стоячого, гравілату міського, родовика лікарського, коренів герані лучної, оману високого, із шишок хмелю, з бруньок тополі тощо. Цими настоянками обробляли рани, їх приймали всередину, ними полоскали горло, ротову порожнину.
Козаки уміли використовувати з лікувальною метою й інші засоби. Так, під час бойових дій вони засипали свіжі рани землею та попелом — їх змочували слиною або замішували з павутиною. Є також свідчення, що для загоєння ран їх засипали цукром або ж сіллю.
Археологічні знахідки на полі бою під Берестечком дають підставу твердити, що з лікарською метою січовики використовували й мінерали. Так, було знайдено скляну посудину із залишками якоїсь білої твердої речовини мінерального походження, а також мисочку із застарілою маззю, виготовленою з порошку анти–моніту.
Запорожці прикладали до забитих місць камені та підкови, а також могли вправляти вибиті хребці — примотавши поясом до спини звичайну люльку.
Невід’ємною складовою лікування козаків була також молитва. Із неї починалися будь-які процедури. Якщо січовик був непритомним, молитву за нього читали побратими. Якщо молитва не йшла, читалася важко, то лікування припиняли. Молитвами зцілювали хвороби нервової системи, розлади шлунково-кишкового тракту тощо.
А. Пастернак пише про те, що козаки контактували з багатьма народами, тому могли застосовувати також досягнення як східної (арабської), так і західної медицини своїх сусідів. Зокрема, Л. Бєляєва наводить факти про те, що через м. Сатанів на Хмельниччині вони купували лимонний сік, імбир, ладан і перець.
Очевидно, використовувалися січовиками й готові ліки. Доктор історичних наук В. Сергійчук наводить свідчення, що у 1675 р. київський гарнізонний лікар О. Бединський закупляв ліки для воїнів. Лубенська аптека (заснована у 1720 р.) постачала на Січ необхідні медикаменти. Зокрема, під час російсько-турецької вій–ни (1768–1774) ця аптека щороку випускала ліків на 200 тис. карбованців.
Отже, з лікувальною метою козаки використовували весь спектр доступних їм засобів і речовин.
На підставі вищенаведеного можна зробити висновок, що козацька медицина була унікальним явищем в історії лікувальної справи України. Відмінна від медицини народної, вона повністю відповідала вимогам життя запорожців, була покликана швидко і за допомогою підручних матеріалів надавати допомогу на полі бою. Козацька медицина характеризувалася розгалуженою системою військових шпиталів. У ній поєдналися знання цирульників, лікарів, ченців, характерників і простих козаків. У ній переплелися християнські та язичницькі елементи. За відсутності збережених письмових джерел до нас дійшли рецепти лікування запорожців рослинами, продуктами тваринництва, водою тощо.
Список литературы
Список літератури знаходиться в редакції