Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.



СІМЕЙНІ ЛІКАРІ ТА ТЕРАПЕВТИ
день перший
день другий

АКУШЕРИ ГІНЕКОЛОГИ

КАРДІОЛОГИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, РЕВМАТОЛОГИ, НЕВРОЛОГИ, ЕНДОКРИНОЛОГИ

СТОМАТОЛОГИ

ІНФЕКЦІОНІСТИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, ПЕДІАТРИ, ГАСТРОЕНТЕРОЛОГИ, ГЕПАТОЛОГИ
день перший
день другий

ТРАВМАТОЛОГИ

ОНКОЛОГИ, (ОНКО-ГЕМАТОЛОГИ, ХІМІОТЕРАПЕВТИ, МАМОЛОГИ, ОНКО-ХІРУРГИ)

ЕНДОКРИНОЛОГИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, ПЕДІАТРИ, КАРДІОЛОГИ ТА ІНШІ СПЕЦІАЛІСТИ

ПЕДІАТРИ ТА СІМЕЙНІ ЛІКАРІ

АНЕСТЕЗІОЛОГИ, ХІРУРГИ

"News of medicine and pharmacy" №1 (678), 2019

Back to issue

Етичність поведінки медичного персоналу

Authors: Аким Літвак,
доцент кафедри гуманітарних та соціально-політичних наук ОРІДУ НАДУ при Президентові України, кандидат медичних наук

Sections: Specialist manual

print version


Summary

Останнім часом значно зріс інтерес до ролі етики як у житті суспільства, так і у професійній діяльності, управлінні та бізнесі. По-перше, це пов’язано з розумінням ролі організаційної культури в оптимізації управлінського процесу та її впливом на ефективність системи в цілому. По-друге, із ставленням до організації як соціокультурної системи, в центрі якої знаходиться людина. По-третє, етика стає фактором професійної компетентності медичного персоналу. Експерти та аналітики стверджують, що організації з високим етичним потенціалом процвітають, а з низьким рухаються до занепаду, перебувають у застої або можуть зруйнуватися, розпастися чи зовсім зникнути. Етика пов’язана з моральною культурою особистості — це характеристика результату накопиченого морального досвіду й розвитку особистості, в якій відбивається ступінь освоєння нею суспільного досвіду, це здатність послідовного використання у поведінці та стосунках з іншими людьми цінностей, норм, правил і принципів етики, готовність до постійного самовдосконалення в цьому напрямку.

Професійна діяльність, об’єктом якої є живі люди, утворює складну систему взаємин, обумовлених мораллю стосунків. До цієї системи належать передусім: а) ставлення спеціалістів до об’єкта праці (лікар — хворий, керівник — підлеглий); б) стосунки лікаря з колегами; в) ставлення лікаря до суспільства. Ці стосунки вивчаються професійною етикою. Конкретизація ж загальних моральних принципів і норм таких стосунків відповідно до особливостей того чи іншого виду професійної діяльності є професійною мораллю. Вона виникає у зв’язку із суспільним розподілом праці, що поклав початок відокремленню соціально-професійних груп. З їх утворенням виникла потреба в регулюванні стосунків між професіоналами та професіоналів із споживачами. Дослідження цих аспектів робить нашу працю актуальною.

Мета нашого дослідження: вивчити вплив держави на моральні цінності й етичний вибір медичного персоналу — лікарів і медичних сестер.

Аналіз літературних джерел показав, що у загальнокультурній лексиці слова «етика», «мораль», «моральність» взаємозамінні. Етика — це філософська наука про сутність, закони виникнення, розвиток і функції моралі у відносинах між людьми і про обов’язки, що випливають з цих відносин. Уперше термін «етика» застосував Аристотель, який розумів її як філософію моральної поведінки людей. Етика — це наука, що вивчає мораль. Етика розглядає спілкування як насущну необхідність, як найважливішу потребу людей, як спосіб людського існування і життєдіяльності. Мораль — це система цінностей, норм і правил, визнаних суспільством, що регулюють відносини людей між собою і громадою. Мораль являє собою сукупність вимог і заборон. Німецький теолог і лікар Альберт Швейцер писав: «Фундаментальний принцип моралі — це повага до життя. Добро — це знати жалість, допомагати іншим зберігати своє життя і оберігати їх від страждань. Зло — це не проявляти співчуття, не співчувати усім створінням, заподіювати їм біль і викликати їх смерть» [14]. Різниця між правом і мораллю полягає в тому, що мораль базується на переконаннях людини, а право на примусі владою держави. Моральність — це характеристика особистості, що об’єднує такі якості і властивості, як доброта, колективізм, працьовитість, дисциплінованість, порядність, чесність, правдивість, справедливість, що регулюють поведінку людини.

Медична етика вийшла з надр загальної етики, і її слід розглядати як специфічний прояв загальної етики. Медична етика — це вчення про роль моральних засад у діяльності медичних працівників, про їх високогуманне ставлення до людини як необхідну умову успішного лікування хворого. Етичні принципи в медицині — незмінне ціле. Хоча кожний окремий медичний фах має свої етичні відмінності, однак переважають всеосяжні моральні правила й загальні етичні настанови. Міжнародний кодекс медичної етики, прийнятий Генеральною асамблеєю Всесвітньої медичної асоціації у 1949 p., із змінами і доповненнями 1968, 1983, 1994 pp., — документ, що визначає критерії неетичності в поведінці медичного працівника, а також обов’язки лікаря щодо хворого і один до одного [7, 12]. Загальний обсяг тексту Міжнародного кодексу медичної етики становить усього дві сторінки. Він містить чотири розділи, в яких сформульовані основні вимоги до правильної поведінки лікаря і визначено те, що він у жодному разі не повинен робити при виконанні своїх професійних обов’язків. Кодекс складається із таких розділів: загальні обов’язки лікаря; визначення того, що є неетичним для лікаря; зобов’язання лікаря щодо хворого; зобов’язання лікаря щодо всіх інших. Міжнародний кодекс медичної етики проголошує, що лікар повинен діяти тільки на користь пацієнта в тих випадках, коли він застосовує такі види медичної допомоги, які можуть ослабити фізичний або психічний стан пацієнта. В цьому документі чітко відображена сутність автономної моделі поведінки лікаря у стосунках із хворим: «Лікар повинен поважати права пацієнта, колег, іншого медичного персоналу, бути чесним та щирим у спілкування з ними».

У жовтні 2005 року Генеральна конференція ЮНЕСКО прийняла «Загальну декларацію про біоетику і права людини». В цьому документі йдеться про зобов’язання медичних працівників, які повинні дотримуватись таких принципів:

► людської гідності та прав людини з урахуванням поваги до враженої людини і цілісності людської особистості;

► рівноправ’я, справедливості й рівності;

► благодіяння і неспричинення шкоди;

► поваги культурних відмінностей і плюралізму;

► недопущення дискримінації і стигматизації;

► самостійності (автономії) й індивідуальної відповідальності;

► інформованої згоди, включаючи тих, хто сам не здатний дати згоду;

► невтручання в особисте життя та конфіденційності;

► солідарності та співпраці;

► соціальної відповідальності;

► спільного використання благ;

► захисту майбутніх поколінь, навколишнього середовища і біосфери [2].

Декларація в першу чергу звертається до держав світу і в окремих випадках, коли це необхідно, вона може бути використана окремими людьми у своїх практичних діях. Цей документ став дороговказом до розвитку етичних відносин у системі охорони здоров’я в сучасному виміру часу, на який повинні рівнятися лікарі і медичні сестри, медичні організації й органи публічного управління. Вивчаючи моральні, філософські, теологічні, правові і соціальні проблеми, що супроводжують розвиток біології і медицини, біоетика тим самим стає міждисциплінарною галуззю знань. Вона також охоплює медичну етику і простирається за її межі. Коло проблем, які розглядає біомедична етика, набагато ширше за проблеми класичної медичної етики, але воно частково перетинається з ними. Центральною тезою у біоетиці є ставлення до життя і смерті з огляду на те, що життя вважається найвищою цінністю.

Демократичні перетворення в Україні супроводжувались також прийняттям низки державних документів, присвячених морально-етичному і деонтологічному регулюванню в медицині. Саме за допомогою них держава намагається впливати на етичність медичного персоналу. Стаття 76 Основ законодавства України про охорону здоров’я називається «Присяга лікаря», в ній сказано, що випускники медичних спеціальностей вищих медичних навчальних закладів приносять «Присягу лікаря України» [8]. Крім того існує текст «Клятви лікаря», що була затверджена Указом Президента України 15 червня 1992 року [5]. На думку М.М. Тищука, слова «присяга» і «клятва» мають єдине слов’янське походження і значення. Тексту присяги, про яку йдеться в «Основах», не існує, а текст клятви був затверджений Президентом України ще до того, як був прийнятий відповідний Закон «Основи законодавства України про охорону здоров’я», на декілька місяців раніше [13]. Отримуючи звання лікаря, випускник присягається «усі знання, сили та вміння віддавати справі охорони і поліпшення здоров’я людини, лікуванню і запобіганню захворюванням, подавати медичну допомогу всім, хто її потребує, зберігати лікарську таємницю, додержуватись правил професійної етики...». Серед етичних норм «Клятви лікаря» прослідковуються: 1) визнання лікарського обов’язку, запобігання і лікування захворювань; 2) зобов’язання надання медичної допомоги хворому, що пов’язано з проявом милосердя; 3) зобов’язання дбати в першу чергу про користь для хворого; 4) зобов’язання бути справедливим до всіх людей; 5) зобов’язання додержуватись лікарської таємниці; 6) зобов’язання додержуватись загальноприйнятих норм професійної моралі і колегіальності та 7) постійно удосконалюватись у своїй професії. Отже, цей документ містить усі важливі норми медичної етики і прийняті деонтологічні принципи, враховує міжнародний досвід та етичні норми, закладені у «Клятві Гіппократа». Для порівняння наведемо її основний зміст, в якому йдеться про зобов’язання перед учителями, колегами й учнями, про зобов’язання надавати хворому медичну допомогу, про гарантії неспричинення шкоди, про негативне ставлення до евтаназії, абортів, про відмову медичних працівників від інтимних зв’язків із пацієнтами, про лікарську таємницю. Перший відомий кодекс професійної моралі був складений засновником наукової медицини Гіппократом (460–370 рр. до н.е.). Цей знаменитий кодекс узагальнює все, що було відомо людству в попередніх поколіннях щодо цих питань. Він містить, з одного боку, конкретні правила, безпосередньо пов’язані з професійною діяльністю лікаря: «Не стану оперувати того, хто страждає від нирковокам’яної хвороби, але надам цю можливість досвідченим практикам», а з іншого боку — абстрактні принципи, що залишають свободу морального вибору: «Не пожалію всіх своїх сил для допомоги хворим, перешкоджу несправедливості та завданню шкоди». Професійний обов’язок лікаря — його високе моральне зобов’язання перед своїми пацієнтами, колегами, вчителями й учнями [6].

А. Савицька зазначала, що головне значення присяги лікаря — це вираз суспільного обов’язку медичних працівників. Обов’язки, закріплені у присязі, є моральними вимогами до професії, що отримали правове закріплення. Як зазначала автор, норми, які передбачають обов’язки лікаря у присязі, поєднують у собі якості юридичного веління з якостями морально-ідеологічного імперативу: це такі правові норми, що визначають належну поведінку лікаря у сфері його професійної діяльності не лише з точки зору права, але і моралі [12].

«Порівняльний аналіз трьох документів, — стверджує російський професор І.В. Сілуянова, — виявив, що існує чотири принципи, які сприймаються безліччю поколінь людей різних віросповідань і національностей і зберігають своє абсолютне значення упродовж 25 віків існування європейської культури. До принципів, що об’єднують три документи — «Клятва Гіппократа», «Клятва лікаря», «Декларація ЮНЕСКО», відносяться: принцип поваги людської гідності, принцип справедливості, принцип невтручання в особисте життя і конфіденційності, принцип солідарності і співпраці» [11].

У ст. 78 «Основ законодавства України про охорону здоров’я», яка називається «Професійні обов’язки медичних і фармацевтичних працівників», у п. «г» наголошується: «Медичні працівники зобов’язані дотримувати вимог професійної етики і деонтології, зберігати лікарську таємницю». Серед етичних норм минулого і сьогодення залишається збереження лікарем і іншими медичними працівниками лікарської таємниці. У ст. 40 «Лікарська таємниця» «Основ» сказано: «...медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків». Поняття «лікарська таємниця» має дуже глибоке історичне коріння, яке простирається в минуле до часів Гіппократа. Сьогодні лікарська таємниця розглядається як один із видів медичної таємниці, що розширює коло осіб, відповідальних за її збереження. Люди довіряють медикам особисту інформацію про себе добровільно, вважаючи, що ця інформація залишиться лише між хворим і лікарем, що вона ніколи ніде не буде розголошена. Лікарська таємниця з норми етики перетворилась у правову норму в наш час. За розголошення лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки (наприклад, самогубство, загострення захворювань внаслідок хвилювання) тягне за собою кримінальну відповідальність (ст. 145 Кримінального кодексу України).

Спеціальне медичне законодавство в державі за різними напрямками медичної діяльності також робить свій внесок у нормування поведінки у взаєминах лікаря з пацієнтом. Серед цих законів слід відзначити такі: «Про донорство крові і її компонентів», «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини», «Про психіатричну допомогу», «Про заборону репродуктивного клонування людини», «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) і соціальний захист населення» та інші. До цього переліку слід додати також загальнодержавну програму «Здоров’я 2020: український вимір».

Етичний кодекс лікаря України було прийнято та підписано учасниками зібрання на об’єднаному всеукраїнському з’їзді лікарських організацій та Х з’їзді Всеукраїнського лікарського товариства (ВУЛТ) у м. Євпаторії 27 вересня 2009 року [3]. Етичний кодекс лікаря України — це зведення етичних норм і правил поведінки лікаря у взаємодії з пацієнтами, колегами, представниками інших медичних і фармацевтичних професій та корпоративних груп у процесі професійної діяльності. У вступній частині кодексу сказано: «Життя та здоров’я людини — головні фундаментальні цінності. Діяльність лікаря спрямована на збереження від моменту зачаття та вимагає гуманного ставленя до людини, поваги до особистості, співчуття і співучасті, доброзичливості, благодійності і милосердя, терплячості і взаємодовіри, порядності та справедливості. Лікар повинен пам’ятати, що головний суддя на його професійному шляху — це, насамперед, його совість». «Етичний кодекс лікаря України поки що залишається гармонійною декларацією української медичної спільноти, застосування (або нехтування якою) не породжує само по собі ніяких юридично значущих наслідків», — зауважує юрист О.Г. Рогова, оцінюючи документ, який існує майже десять років, з правової точки зору [10].

Крім того, є Етичний кодекс медичної сестри України, прийнятий на І з’їзді медичних сестер України (м. Чернівці, 1999). У преамбулі цього документа сказано: «Медичні сестри України приймають даний Етичний кодекс, враховуючи велике значення морально-етичних норм в охороні здоров’я населення, важливу роль медичної сестри, як представника однієї з найбільш масових медичних професій у суспільстві, а також керуючись сучасними етико-нормативними документами міжнародних медичних організацій» [4].

Існує давня традиція вважати головним питанням етики визначення того, що таке добра поведінка і що таке недобра поведінка, що робить поведінку правильною або неправильною. На підставі цих міркувань нами була використана у соціологічному опитуванні медичних працівників анкета англійських дослідників [15]. Анкета побудована за принципом «правильно/неправильно» і включає 15 ділових типових ситуацій, що описують ту чи іншу проблему вибору етичних норм у професійній діяльності. Для виміру етичних відносин учасники опитування повинні були визначити своє ставлення до описаної ситуації за чотирибальною шкалою, де «0» — «зовсім не згоден» і «3» — «абсолютно згоден». Отримані бальні оцінки дозволили визначити індивідуальний бал етичності. Усі індивідуальні бальні оцінки етичних цінностей розподілялися за трьома рівнями: високий, середній і низький, утворюючи певний профіль, що може характеризувати групу людей, об’єднаних за певною ознакою. Всі учасники дослідження заповнювали анкету самостійно й анонімно. В дослідженні шляхом анкетування брали участь 104 лікарі, з яких 42 — чоловіки і 62 — жінки, а також 24 медичні сестри та жінки, які надають медичну допомогу у різних закладах.

Дослідження показало, що тільки кожен одинадцятий респондент (8,60 ±
± 2,49 %) із 128 осіб показав високий рівень етичних цінностей і поведінки, а хотілося більше. Найчисленніша група людей — більш як дві третини (70,30 ±
± 4,04 %) показали середній рівень і кожен п’ятий респондент (21,10 ± 3,61 %) продемонстрував низький рівень етичності, головним чином через низьку етичність чоловіків (рис. 1).

Різниця між часткою респондентів, які опинились разом на певному рівні етичності (вищому, середньому, низькому) для всіх медичних працівників, має високу статистичну вірогідність. За отриманими даними, в цілому оцінки наших респондентів свідчили про високу толерантність більшості медичних працівників до неетичної поведінки при виконанні своїх професійних обов’язків. Вони показали певну легкість, з якою наші респонденти ставляться до своєї поведінки і поведінки колег, яка порушує моральні норми та правила.

У наших спостереженнях відзначалась різниця в оцінках вибору своєї поведінки, що засвідчила різний рівень етичності між чоловіками і жінками, а також різницю між людьми з різною освітою (середньою спеціальною і вищою) (табл. 1). Це дозволило нам припустити, що на моральний вибір і поведінку медичного працівника можуть впливати такі фактори, як стать працівника (чоловіча чи жіноча) і освіченість людини (середня освіта медичних сестер жінок, вища освіта лікарів-жінок).

Як свідчать отримані дані, жінки більше етично виховані, ніж чоловіки, а лікарі-жінки — більше етично виховані, ніж жінки із середньою медичною освітою — медичні сестри. Поведінка чоловіків і жінок в однакових обставинах може суттєво відрізнятися, і на це необхідно зважати під час розвитку етичності медичного персоналу. Дослідження показало результативність використання анкетування як засобу діагностики рівня етичного потенціалу медичного закладу й окремого співробітника, що підтвердило можливість використання цієї анкети з метою діагностики різних факторів впливу на етичні відносини в організації, а також запропонованої шкали оцінки групових етичних уподобань. Навчання етичних правил, норм і поведінки є невідкладним і неодмінним завданням лікарського середовища, громадських професійних організацій. Етичні тренінги для різних соціальних груп (лікарів-чоловіків, лікарів-жінок і середнього медичного персоналу) за змістом мають суттєво відрізнятися і відбуватися в кожній медичній організації хоча б раз на рік. Щорічно в закладах, у регіонах необхідно проводити етичні конференції. Можна стверджувати, що медична етика стала фактором професійної компетентності медичного персоналу і нею слід опікуватися як громадськості, так і адміністраторам, керівникам медичного закладу на всіх рівнях управління.

Запропонований громадською організацією «Всеукраїнське лікарське товариство» проект Закону «Про лікарське самоврядування» запроваджує в системі охорони здоров’я дворівневу демократичну систему контролю за додержанням лікарями етичних правил і принципів на регіональному і національному рівнях [9]. З його прийняттям створюються умови для розвитку етичного потенціалу медичної галузі. Професійне самоврядування у правовому контексті, як передбачено проектом закону, є системою управлінських взаємин між усіма представниками певної професії, покликаною консолідувати зусилля представників певного фаху у стосунках з органами державної влади, суспільством та між собою. Тобто проектом закону надаються управлінські повноваження медичній громаді з метою успішного функціонування певної професії на користь усього суспільства. Така організація у випадку прийняття законодавчого акту, що регулює її діяльність, у правовому розумінні є організацією публічного права на відміну від організацій приватного права, якими є громадські організації і об’єднання, в тому числі і сучасний ВУЛТ. Самоврядування виникне тільки тоді, коли професійним організаціям делегуються повноваження державних органів за окремим законом, що діє в державі.

Професор Т.В. Мишаткіна в своїх спостереженнях і аналізі дійшла висновку, що саме «знання основних положень Етичного кодексу та постійне звертання до нього може сприяти формуванню у свідомості лікарів певних стійких деонтологічних стереотипів, тобто забезпечить деонтологічну моральність лікаря» [1, с. 254]. Усі існуючі інструменти впливу для підвищення потенціалу етичності організації у цілому та окремих співробітників, що обговорюються аналітиками й експертами, можна розділити на три основні групи: інформаційні, які можна віднести до внутрішніх засобів впливу (Етичний кодекс, карти етики, навчання етичної поведінки), організаційні (створення комітетів з етики), експертно-аналітичні, які можна віднести до зовнішніх заходів (соціальні ревізії, етична експертиза, консультування).

☼ Дослідження дозволило нам сформулювати пропозиції щодо необхідності:

► запровадження регулярної щорічної оцінки рівня етичних цінностей персоналу в кожній медичній установі через анкетування;

► організації вивчення й обговорення персоналом етичних правил і норм поведінки в кожній установі шляхом проведення диспутів, конференцій і круглих столів, які повинні стати неодмінним пунктом планів поточного удосконалення співробітників на робочому місці;

► створення на громадській основі комітетів з питань етики, які опікувалися б не тільки контрольно-експертними питаннями, а й займалися також організаційно-методичною діяльністю;

► запровадження шкіл етичної поведінки, особливо необхідних для навчання молодих спеціалістів;

► проведення навчання медичного персоналу етичній поведінці з огляду на особливості попередньої освіти і статі.

► розробки програми етичного розвитку медичного персоналу колективів медичного закладу.

Світова громадськість завжди надавала великого значення морально-етичному фактору в медицині. Вважається, що медична допомога повноцінна тоді, коли медичний персонал додержується всіх етичних норм і правил, а не тільки правильно й адекватно використовує лікувально-діагностичну технологію. Видатні представники медичної професії завжди наголошували на гуманній сутності медичної професії, вимагали милосердя, чесного й самовідданого виконання медиками своїх професійних обов’язків згідно з покликанням і совістю.

Список літератури

знаходиться в редакції 



Back to issue