Газета «Новости медицины и фармации» №2 (679), 2019

Наука як одна з найважливіших галузей людської діяльності в загальноцивілізаційному поступі пройшла надскладний шлях становлення. Ще в античні часи (ІІІ тисячоліття до н.е. — V сторіччя н.е.) відбулось виділення науки в самостійну сферу діяльності. Проте виразно наукові корпорації постають саме в часи Середньовіччя (V–XV сторіччя). Якраз у період заснування цехів (станових об’єднань ремісників) можновладці як із релігійної, так і зі світської влади погодились і на їх заснування. За тих обставин наукові корпорації отримали широку академічну автономію — окреме самоуправління та навіть власну юрисдикцію. Автономний академічний статус наукових корпорацій забезпечив гармонійне поєднання їх важливої соціальної функції з принципами внутрішньої організації. Їх окремішнє творення стало визначальним кроком у набутті людством ефективного інструменту для належного використання наукової методології у своєму поступі. Належна погодженість соціальної адаптації та відповідальності забезпечила пригожі умови для успішного функціонування наукових корпорацій. Також саме в період Середньовіччя започатковується умовне –розмежування релігійного та наукового пізнання (трансцендентного й раціонально-іманентного).

Сьогодні офіційні (із належним правовим статусом) організаційні структури, що реалізують діяльність наукових корпорацій, вирізняються своєю різноманітністю. Серед них академії, університети, науково-дослідні інститути, наукові товариства, науково-виробничі центри, тимчасові наукові колективи тощо. У 2018 році була знаменна в нашій історії подія — 27 листопада сповнилось 100 років заснування Національної академії наук України (НАН України) [1–3]. Остання й на сьогодні є вищою науковою самоврядною організацією України та залишається найбільшим центром наукових досліджень у країні. Зазначимо, що наукова корпорація вчених-медиків у загальному вітчизняному науковому поступі відіграла важливу роль і серед дев’яти очільників НАН України двоє були фаховими лікарями.

За три десятиріччя незалежності спостерігаємо справжній парад вже спеціалізованих національних академій. Тож 24 лютого 1993 року було засновано і Національну академію медичних наук (НАМН) України. 24–25 квітня 2018 року було вшановано вже її 25-річчя [4].

Однак, академія наук як форма структурної організації наукової корпорації має досвід вже багатьох сторіч. Однією з перших в Європі академій наук є французька (Académie des sciences). За пропозицією знаменитого Жана-Батиста Кольбера вона була заснована в 1666 році королем Франції Людовиком XIV безпосередньо для заохочення й захисту духу французьких наукових досліджень. Зазначимо, що історична ретроспектива давно переконливо засвідчила можливість успішного функціонування організаційних структур наукових корпорацій виключно на прогресивних засадах у суворій відповідності до конкретики нагальних проблем часу. Щодо цього у світовій історії є приклади їх докорінних трансформацій на жорстку вимогу обставин епохи. Самі засадничі основи їх фінансування залежно від конкретики проблем часу можуть принципово різнитися в широкому діапазоні: від повної залежності всіх структур наукових корпорацій від держави аж до успішного творення науково-педагогічних колективів, діяльність яких фінансується суто приватним сектором чи забезпечується договірними пайовими співвідношеннями господарчих об’єднань різних форм власності. Революційне перетворення у ХVIII сторіччі «докласичного» університету у «класичний» є наочним прикладом невід–воротності суворої відповідності структур наукових корпорацій конкретиці часу.

Тож пригадаємо, як на межі ХVII–ХVIII сторіч система організації середньовічної привілейованої наукової корпорації цілковито перестала відповідати тогочасним вимогам. Тоді «докласичний» університет з інструменту підвищення загальної культури та наукового поступу суспільства перетворився на повністю закриту корпорацію, в якій кафедра успадковувалась із покоління в покоління в межах однієї «професорської родини». Яскравим свідченням кризи вмить стала зміна самооцінки вчених титулів у самому університетському середовищі. У XVII сторіччі спостерігалось знач–не «перевиробництво» академічних титулів без соціального запиту та перетворення їх на об’єкт купівлі-продажу. Їх отримання численними неуками викликало відверте глузування. Такий стан речей і спадкоємність «сімейних професорських династій» за середньовічним цеховим принципом вже не мали жодного стосунку до розвитку науки й досягнення належної ефективності освітнього процесу. Загалом у середині ХVII — на початку ХVІІІ сторіччя освітній процес в університетах перестав відповідати науковій актуальності, а його основою стала проста (але не зовсім якісна) передача корисних для майбутньої служби знань. Престиж університетів як наукових центрів невпинно падав. Активна наукова діяльність перемістилась в академії, що засновувались і функціонували за заступництва можновладних суверенів. Однак останні мали вагомий недолік — відсутність безпосереднього контакту зі спудейською молоддю обмежувала їх прогресивний розвиток. За таких обставин держава дедалі більше намагалась взяти під контроль діяльність вищих навчальних закладів. Сукупність усіх цих процесів і дала поштовх модернізації університетів — спочатку більшою мірою протестантських, а згодом і католицьких. Викликана процесами модернізації якісна трансформація університетів у кінцевому підсумку призвела до становлення їх «класичної» моделі. Наукова корпорація при «класичній» моделі університету вже перебуває на утриманні держави, контролюється нею, але зберігає академічну свободу. І європейська вища освітня традиція, яка на той час вже мала досвід шести століть університетської «докласичної» моделі, у ХVIII cторіччі успішно пройшла шлях модернізації у «класичну». Кількісно це віднайшло своє вираження в скороченні наявних в Європі станом на 1789 рік 143 університетів до 83 станом на 1815 рік. За таких обставин у протестантських університетах був започаткований процес очищення науки від догм і перехід від процесу передачі знань до наукового викладання. Між іншим, це й створило належні умови народження в європейській освітній традиції належних передумов для започаткування клінічного викладання та формування клінічного мислення. Надалі країни, які успішно пройшли шлях «модернізації» формату функціонування наукової корпорації, здійснили значний поступ. Війни та реформи революційної наполеонівської Франції не тільки перекроїли мапу та розбурхали Європу, але й реформували французьку науку та освіту. Тож Париж на початку ХІХ сторіччя вийшов на авансцену політичного, культурного та наукового життя Європи. А пізніше вдале поєднання в німецьких університетах науково-дослідного та викладацького прогресу забезпечило вже економічно сприятливий формат функціонування та прогрес і цієї наукової корпорації. Для Німеччини це стало основою успішного державотворення та економічної потуги.

На жаль, українська наукова спільнота отримала можливість творити у власному (такому недосконалому й незатишному, але ж у рідному) національно-освітньому просторі тільки на межі ІІІ тисячоліття. Проте постійно чуємо фарисейські спекуляції та оцінки ситуації щодо здобутків українських наукових корпорацій. Фарисейство полягає в тому, що історично жорстко визначений трагічний факт бездержавності українського етносу повністю виключив і можливість ефективного функціонування його національних наукових корпорацій. За відсутності належних умов виплекані в Україні вчені вимушені були здійснювати свої наукові відкриття у світах. Тож хоча внесок наших співвітчизників у світовому науковому поступі є загальновизнаним, Україна у світі своїми конкретними здобутками в науковому поступі є маловідомою. І що кому до того, що синів і дочок бездержавної України (незважаючи на їх етнічне походження) все життя мучить біль і ностальгія за Батьківщиною. «Україна — обітована земля мого серця», — влучно з душевною розпукою напише лауреат Нобелівської премії 1981 року американський хімік Роальд Гофман (Руал Сафран) у листі до М. Бабинської з рідного містечка Золочева [5]. І сьогоденну недосконалість організаційних структур українських наукових корпорацій, і тотальний «синдром запізнення», і т.д., і т.п., й навіть підґрунтя часто таких безплідних і тривалих дискусій щодо ефективного шляху розвитку вітчизняної науки, звичайно ж, можна зрозуміти — вони мають цілком об’єктивні причини. От тільки це розуміння ніяк не може бути фактором виправдування, а навпаки — є безпосередньою мотивацією до плодотворної дії. Безперспективним, а отже, і неприпустимим є намагання вибудовувати організаційну структуру наукової галузі та здійснювати керування нею на засадах ХІХ сторіччя чи радянського минулого. А посилання при цьому на національні особ–ливості щонайменше є некомпетентними! Нагально потрібно визначати та упроваджувати найпрогресивніші (і вже давно відомі у світі) формати організації наукових корпорацій відповідно до вимог сьогоднішнього дня. На питання, чи це можливо, дамо конкретну відповідь, посилаючись на Постанову Кабінету Міністрів України від 4 липня 2018 року. Нею, нарешті, засновано Національний фонд досліджень, що вже з 2019 року має розпочати не бюджетне забезпечення, а грантову підтримку наукових досліджень і розробок [6].

Безперечно, ефективне запровадження в сьогодення української наукової корпорації прогресивних засад організації її діяльності неможливе без належного врахування конкретики національних особливостей її становлення. Останні мають глибоку традицію й творились усією надскладною сукупністю історичної дійсності становлення українського етносу. І їх треба дійово враховувати, а не намагатись ними виправдовувати небажання до дії, а то й суто меркантильну зацікавленість. За важкої сьогоденної реальності усталені у світі форми організації наукової діяльності повинні бути чимшвидше належним чином упроваджені в практику українських наукових корпорацій. При цьому в державному управлінні необхідно забезпечити як належний статус працівника науково-освітньої галузі, так і визначити його відповідальність. А то в нас вже сформувався цілий суспільний прошарок «цезариків», які, обіймаючи керівні адміністративні державні посади, встигли позахищати дисертації й здобути всеможливі звання академіків. Унаслідок цього ми й отримали цілком очікувану прірву безрезультативності в державному управлінні та науковій діяльності. І це знову ж обґрунтовується «національними особливостями»?! Тож давайте розглянемо історичну конкретику та продиктовану нею логіку становлення української наукової корпорації. Хронологічно обмежимось періодом до заснування НАН України та будемо намагатись надати особливе значення еволюції наших медичних пізнань. Це цілком виправдано: оскільки медицина є одним з прадавніх поприщ наукової та практичної діяльності людини, то й історія становлення української медицини загалом вірогідно відтворює поступ дослідного пізнання в нашій традиції.

Дослідне пізнання українців своїм корінням сягає сивої давнини. За доби язичництва в трипільський, скіфський, сарматський періоди і в дохристиянські часи перших давньоруських держав Карпатської (Білої, Великої) Хорватії (VI–X ст.) і Київської Русі (ІХ–ХІІІ ст.) пізнання наших предків набувались за безпосереднього контакту з навколишнім середовищем і мали емпіричний характер. Перші відомості про них віднаходимо в петрогліфах Кам’яної Могили (XII–ХІV тисячоліття до н.е.) [7], Стільського городища та Пліснеського археологічного комплексу VII–IX сторіч [8–12]. Потрібно розуміти, що праукраїнський етнос тисячоліттями формувався на перехресті головних шляхів між Європою та Азією. Щодо цього Norman Davies в його «EUROPE A History» [13] влучно зазначає: «На шляху до свого майбутнього дому європейські народи у великій кількості проходили по землях України». Відповідно, у прадавні часи на українських теренах тисячоліттями відбувалась благодатна інтеграція емпіричних пізнань великої кількості етносів. І в українській лінгвістичній традиції маємо свідчення цього. Так, вважається, що термін «лікар» походить від кельтського «лейкер». Але спочатку були гойцої (ті, хто гоять) — так називали знахарів. Вони займались лікувальною практикою і були вельми по–пулярними та шанованими. Зрештою, вони були єдиним станом, що володів хоч якимись навичками –лікування.

Власне, давньоязичницька давньоруська пізнавальна емпірика започатковує українську світоглядну традицію ладування (забезпечення оптимальної життєдіяльності людини на принципах її природовідповідної чи екологічної поведінки). При цьому суттєвою частиною давньоязичницьких емпіричних пізнань наших предків були саме способи лікування. Досить обмежені дані, що отримані з археологічних розкопок, бувальщин (билин), сказань, рукописів чужоземних мандрівників (наприклад, Геродота) та літописів, свідчать, що саме в язичеський період були закладені основи застосування в народній медицині зільництва, вербальної магії та мануальних вправлянь. Приблизно в ті часи з’являються й перші лікувальні середники з продуктів землеробства й тваринництва. Прадавні перекази про чудодійну «живу воду» можуть свідчити, що знахарям тих часів було відомо про лікувальні властивості мінеральних вод. Носіями цих знань були виключно служителі дохристиянських культів і знахарі. В їх практиці шляхом емпірики відбулось становлення примітивних підходів до вербального впливу. Загалом вербальну магію, яку можна вважати першими паростками психо–терапевтичного впливу, визначають характерною особливістю для наших теренів. Вона базувалася на язичницьких традиціях — заговорах, позбавленні від «порчі» та «поробленого» [14]. Рідко серед яких етносів в історичній ретроспективі були такі популярні ворожки, шептухи, заклинателі, відьми тощо [15]. Характерно, що традиція вербального впливу не прийшла до нас ззовні (ні з Візантії, ні з півночі, ні з античності). Вона збереглася на наших землях із незапам’ятних часів і є невід’ємною частиною нашої традиції сприйняття зв’язку живої людини з «іншим» світом [16–18]. Ми на сьогодні активно досліджуємо й говоримо про галактичний і нано–технологічний виміри, світ флори та фауни, віртуальний і безліч різних інших просторів. А наші мудрі предки, перебуваючи в гармонійній єдності з природою, ще в дохристиянські часи не сумнівались у багатовимірності та багапросторовості світу й розуміли фундаментальну важливість гармонійного спів–існування різних просторів для їх буття. І, очевидно, зовсім не випадково математичне обґрунтування багатовимірності нашого буття було здійснено саме відомим українським правозахисником і гуманістом, енциклопедистом, багаторічним в’язнем совісті й засновником Кирило-Мефодіївського братства Миколою Гулаком у математичних працях ХІХ сторіччя («Дослідження трансцендентних рівнянь», 1859; «Досвід геометрії чотирьох вимірів», 1877).

У глобальному сенсі розглядати процес започаткування давньоруською пізнавальною емпірикою національної української світоглядної традиції [16] потрібно починаючи з часів Карпатської (Великої, Білої) Хорватії-Русі (Горватії). Прадавній давньоруський слов’янській етнос карпатських (білих) хорватів постійно перебував у центрі Європи в безпосередньому контакті із багатьма народностями й успішно здійснив інтеграцію в українську традицію емпіричних пізнань багатьох й самих різних етносів [19–26]. Завдяки карпатським хорватам давньоруська давньоязичницька пізнавальна емпірика має дуже глибокі інтеграційні витоки зі світового загальноцивілізаційного поступу. На превеликий жаль, на догоду політичній кон’юнктурі радянська (та й, на жаль, європейська) історіографія намагалася замовчати і знівелювати значення першої давньоруської держави Карпатської Хорватії. Воно й зрозуміло — давньоруську державу VII–Х cторіччя вже аж ніяк не можна «вмонтувати» у концепцію прямої спадкоємності Московською «Руссю» величної традиції слов’янської звитяги, а для цивілізованої Європи факт втрати наприкінці XVIII сторіччя державного суверенітету всіма слов’янськими етносами (див. мапу) є далеко не кращою сторінкою її історичної минувшини. Отже, дослідження та популяризація історії Карпатської Хорватії кон’юнктурно були не на часі. Тож навіть фахові історики дуже обмежено та суперечливо поінформовані про Карпатську (Велику) Хорватію (Горватію). У даний час ситуація принципово змінилась, й важливість потуги Карпатської Хорватії-Русі як у загальному поступі слов’янства, так і в передісторії Української держави вже є незаперечною [19–31]. Не викликає жодних сумнівів значення давньоруських держав Великої Хорватії та Київської Русі в європейському поступі та їх відповідність цій традиції. Незважаючи на те, що історичний поступ, етногенез, а отже, і традиція праукраїнського (давньоруського) слов’янського етносу в період феодальної роздрібленості і формально реалізувалися в різних державних утвореннях, вони є єдиними та спадкоємними. Зважаючи на хронологію і поставлені завдання з’ясувати витоки традиції нашого дослідного пізнання та еволюцію українського медичного пізнання, визначимось перш за все з історичними передумовами їх інтеграції в матеріально-духовну культуру Карпатської Хорватії-Русі.

Сьогодні наявний беззаперечний історичний фактаж про цю давньоруську державу. Одним із ключових історичних джерел про карпатських хорватів є твір Костянтина VII Багрянородного «De Administrando Imperio» («Про управління імперією») [32]. У цьому історико-географічному трактаті візантійський імператор першої половини Х сторіччя дає настанови своєму сину, спадкаємцю трону, Роману II. У ньому безпосередньо йде мова про мешканців держави Велика (Біла) Хорватія. Костянтин VII саме від них виводить південнослов’янських («червоних») хорватів, які переселилися на Балканський півострів ще за правління візантійського імператора Іраклія (610–641 рр.). Сам етнонім «хорвати» означає «мешканці великої країни». Нестор Літописець конкретно визначає хорватів як частину спільноти давньоруських слов’янських племен [33]. Ну а безпосереднім наочним підтвердженням історичної дійсності Карпатської (Білої, Великої) Хорватії-Русі є виявлені у 80-х роках минулого століття Верхньо–дністрянською археологічною експедицією НАН України (під керівництвом відомого археолога Ореста Корчинського) на території Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської, Чернівецької областей і Підкарпатського Воєводства в Польщі 33 об’єктів із багатьма археологічними пам’ятками площею від 40 до 250 гектарів доби VI–X cторіч [8, 9, 27, 34, 35]. Серед них і Стільське городище, яке в Х столітті взагалі не мало аналогів в Європі (і, між іншим, було у 25 разів більшим за тогочасний Київ). Довжина виявлених оборонних стін городища сягає близько 10 км. Унікальною пам’яткою інженерної думки є система споруд, зведена давніми будівничими на р. Колодниці на початку Х ст. для здійснення руху невеликих річкових суден від Стільська вниз по течії ріки до Дністра та у зворотному напрямку [8].

Цілком очевидно, що вивчення археологічних даних та історичної звитяги давньоруської Карпатської Хорватії-Русі потребує продовження. Однак частина академіків НАН України з числа комуністичної партноменклатури (під очільництвом Петра Толочка) відверто вороже сприйняли ці відкриття й домоглися ліквідації Верхньодністрянської археологічної експедиції [36]. Тут є явними намагання замовчати і знівелювати історичну вірогідність. Про причини такої політичної кон’юнктури вище вже було зазначено. Зрештою за бездержавності українців для нищення ідентичності їх безборонного етносу часто застосовувались драконівські інструменти, а в сьогодення вони просто стали ще витонченішими, з обов’язковими посиланнями на фінансову неспроможність. Загальновідомо, що в Російській імперії та Радянському Союзі над написанням історії, яка б відповідала імперській політичній кон’юнктурі, працювали спеціально створені державні структури. Початок цьому поклав Петро І, який повелів із 1721 року іменувати Московське царство Російською імперією [37]. Одночасно він наказав вилучити всі давні першоджерела та архіви з України й доставити їх у Москву й Санкт-Петербург. За його наказом із 1733 по 1743 рік уродженець німецького містечка Герфорд Г.Ф. Міллер [38] робить те саме зі стародавніми золотоординськими архівами Сибіру. Саме запрошені Петром І німці Готліб Зігфрід Баєр та Гергард Фрідріх Міллер стали першими істориками-норманістами в російській історіографії [39]. А скандальна доповідь останнього «Origines gentis et nominis Russorum», виголошена в Петербурзькій академії наук 6 вересня 1749 року, поклала початок дискусії (яка, на жаль, часто втрачала науковий характер) норманістів та антинорманістів щодо витоків Київської Русі, яка триває й зараз. Категорично відмежовуючись від намагань образити відданих науковому пошуку багатьох поколінь вітчизняних дослідників, усе ж мусимо визнати проблематичність її здійснення за обставин конкретно поставленого імперською владою завдання довести спадкоємність Московії традиції Візантії і проголошення творення «третього Риму».

Хоч якось «правдоподібно» це можна було зробити, тільки присвоївши історію Київської Русі. Отже, уже згідно з указом Катерини ІІ навіть було створено спеціальну «Комісію для складання записок про давню історію, переважно Росії» (1789) [37]. Маловідомим є той факт, що Катерина ІІ особисто керувала роботою цієї комісії [40]. Звичайно ж, ця комісія «успішно» підготувала задуманий імператрицею кон’юнктурний проект історії Росії з абсо–лютно довільним викладенням реального –фактажу. Закономірним результатом такого підходу та діяльності цих «комісій» стало не тільки довільне викладання історії імперії, а й сумна дійсність: жодних оригіналів давньоруських літописів нині не існує! Аналіз кириличних «копій-переписів» засвідчує наявність у них чітких ознак компілятивності, різних вставок, обробки історичного матеріалу та численних правок [41]. Тому Г.Ф. Міллер, який початково зробив чи не найбільше для формування ідеологічної основи московської історичної лженауки, перелякано рекомендував «…застерегти співгромадян наших від читання іноземних книг, про Росію написаних» [37]. В епоху інформаційної революції ці застереження вже є недоречними, щоб не сказати смішними. І ось навіть побіжний перегляд тільки частково пере–виданих у Росії перекладів першоджерел відомих історичних матеріалів європейців Вільгельма де Рубрука [42] та Іоана де Плано [43], учених-східнознавців В.Г. Тізен–гаузена [44, 45] і Рашид-аддіна Фазлуллах ібн Абу-Л-Хейр Алі Хамадані [46] виявляє принципові розбіжності в історичному фактажі. Отже, розглядаючи контекст наших давніх історичних подій, потрібно брати до уваги тільки загально–визнані в світовій історіографії факти та керуватись здоровим глуздом.

Продовження у наступному номері

---

¹За матеріалами авторських публікацій в журналі «Практикуючий лікар» № 3 і 4 за 2018 рік.