Газета «Новости медицины и фармации» №5 (690), 2019

Продовження.
Початок у № 2, 2019

Києво-Печерська лавра стала незамінним посередником у передачі знань античного світу та монастирської медицини. За часів Київської Русі лікувальна справа в Києво-Печерській обителі спочатку розвивалася келійно — окремо практикуючими ченцями, як-от: преподобними Агапітом, Даміаном, Алімпієм, Григорієм Чудотворцем та ін. Дотепер дійшли легенди про надзвичайний лікувальний хист монастирського лічця на ім’я Агапіт. Він здобув особливу прихильність киян завдяки «безмездной», тобто безкоштовній, лікарській допомозі городянам. У патерику повідомляється й про іконописця Алімпія, котрий допомагав хворим із шкірними захворюваннями, пресвітера Даміана, який «спеціалізувався» на лікуванні дітей, Григорія Чудотворця, який мав особливу силу «на бісів» і допомагав психічно хворим. До нашого часу в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври збереглася перша «Келія біснуватих», яку можна вважати першою вітчизняною «психотерапевтичною клінікою». Власне, у Печерському монастирі князь Микола Святоша у ХІІ столітті заснував перший шпиталь для хворих монахів і заклад для ченців-інвалідів [93, 101, 102]. Прийнявши після одужання чернечий постриг, він переносить монастирську лікарню на інший бік обителі і розширює її настільки, що утворюється цілий лікувальний монастир. На честь небесного покровителя засновника лікарні Миколи Святоші він отримав назву Микільського. Архітектуру його храмових споруд було адаптовано таким чином: ліворуч — лікарняна палата, праворуч — церква. При цьому внутрішнє приміщення храму кардинально відрізнялося від звичайної християнської обрядової зали. У ньому були розташовані лави, на яких немічні ченці сиділи під час богослужіння. Нині на цьому місці в Лаврі розташована Микільська церква.

Ретельний аналіз наукових праць другої половини ХХ ст., в яких «Києво-Печерський патерик» використовується як важливе історичне джерело з історії медицини Київської Русі [94, 96–100], дає нам змогу зробити висновок про таке. По-перше, вірогідність цього унікального літопису ні в кого не викликає сумніву. Щодо цього М.С. Грушевський підкреслює: «…ні один інший твір не зостався в такій постійній пам’яті, уживанні і лектурі не тільки чернечій, а й світській… Завдяки тому, що Печерський монастир був найбільш тривкою й сильною інституцією, яка вижила всі тяжкі пертурбації переходової доби, сей пам’ятник його святості і провіденціальної ролі на Україні-Русі вижив також із ним разом, підтримуваний печерськими книжниками в можливій популярності й приступності. Його копіювали, підновляли, доповнювали новими статтями і, очевидно, пильно популяризували… «Печерський патерик» — єдина, власне, книга в неперерванім уживанні, передана старою Руссю українським як не масам, то все-таки доволі широким колам… Стала вона… фундаментальним каменем, який непохитно перестояв увесь хаос українського життя…» [103]. По-друге, усі його дослідники стверджують, що на загал у ньому відтворено беззаперечний факт становлення на наших теренах нового етапу розвитку духовної культури, добродійності та каритативної діяльності.

Таким чином, становлення монастирської медицини на українських теренах відбулося шляхом інтеграції язичницької медицини Київської Русі з традиціями монастирської медицини Візантії [104]. Перший різновид привніс особливо значуще використання в лікуванні раціоналістичних підходів (кровопускання, припікання, проносні, «очисні» засоби, відвари трав тощо). Але сама концепція лікування у «Києво-Печерському патерику» подана як духовне служіння. Здатність зціляти людей трактується як дар Божий, що відкривається праведникам за їх духовний подвиг, і лікування сприймається насамперед як невід’ємна частина служіння Господу. Постаті, які мали безпосереднє відношення до становлення монастирської медицини на теренах України, овіяні легендами і пізніше оголошені святими [105], а перекази про них мають виражене містичне забарвлення. На думку Д.С. Лихачова, це абсолютно закономірно, бо самі літературні твори тієї доби включають як безпосереднє відображення дійсності, так і умовне: «Житіє відноситься до історичної біографії так, як іконописне зображення до портрета» [106]. Серед високих моральних якостей ченців-лічців особливо виділяються християнська смиренність, зречення мирської слави, багатства. Із ставленням до лікування як до дару Божого пов’язується і «безмездність» — неможливість отримання плати за лікування. Преподобний Агапіт говорить: «…ніколи ні від кого не беру за зцілення, тому що зціляю силою не моєю, але Христовою…»

Також у ХІІ сторіччі було засновано традицію створення при монастирях притулків для хворих (богадільні), які можна до певної міри сприймати як прототип хоспісу й медичного стаціонару. Їх поява привнесла в суспільство й зміцнила ідею добродійності та усвідомлення необхідності організації допомоги стражденним. Люди, що потерпали від різних захворювань, незмінно отримували в них допомогу й надію на зцілення. Починаючи з XІІ сторіччя ченці-лічці вже зобов’язуються дотримуватися певного кодексу моралі. Серед його основних принципів — самопожертва, добросердя, гуманність, уважність до всіх, хто звернувся по допомогу. За його канонами було неможливим відмовитися від особистої участі в процесі зцілення й часом доводилось виконувати найбруднішу роботу. Від ченців-лічців вимагалась терпимість до тяжкохворих, чуйність стосовно «одержимих». За жертовність та відчуженість від усього, що стосувалося власної особистості, представники монастирської медицини були в пошані в народі. Ось такі традиції духовної та медичної культури, добродійності, каритативної діяльності, становлення яких на терени України привнесло християнство, в подальшому будуть поширені на всі східнослов’янські землі.

У науковому плані найвиваженішою щодо монастирського різновиду стародавньої медицини виглядає оцінка С.А. Верхратського та П.Ю. Заблудовського [107]. Вони відзначають, що «у цілому монастирі не стали центрами надання медичної допомоги, не було створено і шкіл для підготовки лікарів», але при цьому визнають за монастирями їх визначну роль у розвитку та збереженні медичних знань. Водночас відмітимо, що в Х–ХІІ століттях створення центрів для масового надання медичної допомоги та шкіл для широкої підготовки лікарів, згідно із сучасними уявленнями, було просто неможливим із технічних причин. А щодо розвитку медичних знань, то потрібно особливо відмітити те, що монастирською медициною Київської Русі була практично реалізована традиція лікувального процесу в триєдиному поєднанні — душі, духа і тіла.

За часів Київської Русі утворюється певний прошарок людей, для котрих лікування стає професією. При цьому поруч із монастирською медициною продовжує існувати закладене ще в язичницькі часи знахарство. Не всі його підходи (скажімо, замовляння) могли бути сприйняті, тож воно продовжувало існувати практично в незмінному вигляді. З іншого боку, хоча й значно повільніше, ніж у Західній Європі, у Київській Русі відбувається становлення так званої світсько-ремісничної медицини. Інтеграція медичних надбань медицини Візантії та Європи з давньоязичницькою медициною дає прекрасну основу для становлення останньої на наших теренах. Є літописні дані, що особистим лічцем у Володимира Святославовича був Іван Смера, якого князь 980 року посилав у Грецію та балканські країни по науку [104]. Були й жінки-цілительниці. Так, проста селянська дівчина, дочка бортника Февронія, яка здобула медичні знання від своїх батьків, успішно застосовувала їх на практиці й лікувала муромського князя [101, 108]. З юних літ вивчала медицину й онука князя Володимира Мономаха Євпраксія Мстиславівна (1108–1172 рр.) [101, 109]. Вона займалась лікарською практикою, допомагала хворим, і за щирість, добре серце та чуйне ставлення в народі її за давньоруською традицією прозвали Добродією. Одружившись із сином візантійського імператора Іоанна II Комнина Олексієм, Євпраксія-Добродія (після одруження Зоя) продовжувала на чужині займатись лікарською практикою. Володіючи грецькою мовою, написала медичний трактат «Алліма» (із грец. «Мазі»). У своєму унікальному манускрипті вона систематизувала знання тогочасної медицини та власні спостереження щодо хвороб серця, шлунка, ротової порожнини та зубів, засобів їх лікування, гігієни жінки й дитини, рекомендації з раціонального харчування. Ця вперше, очевидно, не тільки для наших теренів, а й Європи написана жінкою своєрідна медична енциклопедія (у 5 частинах та 29 розділах) і нині зберігається у Флорентійській бібліотеці Лоренцо Медічі. Вище вже зазначалось, що й у Київській Русі теж з’являються так звані світські медичні трактати [91, 92].

Є зрозумілим і те, що всі три різновиди стародавньої медицини, одночасно існуючи в реаліях Київській Русі, взаємодіяли, збагачували одна іншу та конкурували [109]. У літописах віднаходимо цікаві й повчальні історії про це. Показовим відносно цього є описаний у патерику випадок суперництва між світським лікарем Вірменином та Агапітом при лікуванні князя Володимира Мономаха. Вірменин лікував князя довго й безуспішно, а Агапіт зумів його швидко вилікувати. Це викликало у Вірменина таку заздрість, що він з однодумцями навіть намагався отруїти Агапіта. Але все закінчилось тим, що Вірменин сам прийняв постриг монаха. У літописах є свідчення, що у ХІІ сторіччі з’являються прототипи світських медичних установ, у закладенні яких беруть участь духовні особи або члени князівських родин. Так, Никонівський літопис [110] повідомляє про вихованця Печерського монастиря св. Єфрема Переяславського, який уславився заснуванням «зданія многа и строенія банное и врачеве та больниці всим преходящим та безмездное врачевание иже не бисть прежде на Руси». Відкрита ним у Переяславі «лічебниця» була дуже популярною. Є дані, що княжна Євпраксія-Добродія перейняла багато медичних пізнань як у знахарів, так і в преподобного Агапіта. Точніше говорити про взаємодію та стосунки народної, монастирської й світської медицини сьогодні важко. Але немає сумніву в тому, що, незважаючи на певну конкуренцію між ними, вони в сукупності у ХІ–ХІІ сторіччі становлять на наших теренах єдину систему медичних знань і медичної допомоги. І в цей період вони об’єднуються християнською релігією та спільним ідеалом — служіння немічному ближньому.

Цілком очевидно, що в подальшому синтетичний аналіз набутків трьох різновидів медицини, посталих на теренах України в добу Київській Русі, мав би завершитись їх логічним осмисленням, що б стало підґрунтям для її якісно нового, наукового становлення. Взагалі уже в усій Європі відчувалась природна потреба виходу суспільства на нові світоглядні горизонти, що настійливо вимагало творення організаційно-методологічних і навчальних центрів. Щодо медичної науки, то в Західній Європі її становленню опосередковано посприяла повна заборона духовенству римської традиції застосовувати практику хірургічних способів лікування. Виконуючи постанову Вюрцбурзького собору, монастирі Західної Європи з 1228 року взагалі перестали надавати медичну допомогу хірургічного профілю хворим і пораненим. Такий стан речей різко погіршив можливості розвитку дослідного медичного пізнання. При цьому не тільки поглибились протиріччя між внутрішньою медициною та хірургією, а й різко сповільнився поступ останньої. Вирішити якось ці проблеми можна було тільки за умов творення організаційно-методологічних і навчальних центрів за межами монастирів. Завжди в такій динамічній, а в ті часи й неспокійній Європі починають відкриватися університети. Перші з них — в Італії: в 1158 році з юридичної школи утворився найстаріший Болонський університет, пізніше — у Падуї (1222 р.), Неаполі (1224 р.), Римі (1303 р.). Дещо пізніше за час виникнення Болонського виникли перші університети у Франції (Паризький, 1200 р.) та Англії (Оксфордський, 1167 р., Кембріджський, 1229 р.). І на вимогу часу протягом XІІІ–XVІ сторіч усе нові університети зароджуватимуться по всій Європі. Перші слов’янські університети засновані в Празі (Карлів університет, 1348 р.) і Кракові (Ягеллонський університет, 1364 р.). Не набагато пізніше були відкриті перші німецькі університети — Гейдельберзький (1385 р.) і Кельнський (1388 р.). Зазначимо, що наявність медичного факультету в університеті була обов’язковою.

Без сумніву, це торжество науки з визначним загальноцивілізаційним значенням змогло успішно реалізуватись тільки завдяки ослабленню на теренах Київської Русі полчищ ординців. В 1241 році, спустошивши Польщу, Угорщину, Чехію, Хорватію, Трансильванію, Молдову, частину Сербії та Болгарії, хан Батий був змушений повернутися до Поволжя. Київська Русь, ставши надійним щитом для Європи, зазнала катастрофічних людських, матеріальних та духовно-моральних втрат. За таких обставин про жодне відкриття на її теренах університетів не могло бути й мови. Правда, великому князю Данилу Галицькому все ж вдалося зберегти Київську Русь від повного знищення монголо-татарами. Він фактично не підкорився владі Золотої Орди і, зберігши незалежність у внутрішній і зовнішній політиці, здійснював активний пошук союзників серед західноєвропейських країн для боротьби з Ордою. Проте через безпосередню географічну близькість із Золотою Ордою в умовах повної феодальної роздробленості колонізовані землі північно-східних окраїн Київської Русі, на жаль, потрапляють у повну залежність від завойовника. Там для належного сплачування данини ординці провели своєрідний подушний перепис населення. Тамтешні Рюриковичі поріднились із династичним родом Чингізидів, і кожен князь на першу вимогу надавав свої дружини ординцям для походів. Ординське ярмо, уповільнивши соціально-економічний, політичний і культурний розвиток Русі-України, посилило феодальну роздрібненість, перешкодило централізації земель і відродженню єдиної держави. Суспільний та інтелектуальний регрес, притаманний добі ординського диктату, значною мірою віддзеркалився й у царині лікарської справи на поневолених ордою землях. Паростки світсько-ремісничної медицини, що зійшли за доби Київської Русі, було втрачено. Пересічний мешканець наших земель медичну допомогу міг отримати тільки в монастирських лічців чи народних знахарів. Потрібно зазначити, що монастирській медицині часів ординської зверхності сприяла відносна віросповідальна терпимість завойовників. Державної релігії в ординців ще не було і тривала активна світоглядна боротьба. В 1261 році в столиці Золотої Орди стараннями митрополита Кирила та князя Олександра Ярославовича (знаного як Невський) була заснована Сарська єпархія. Цікаво, що це відбулось, незважаючи на смерть хана Сартака, християнина й анди (названого брата) Олександра Невського [111]. Очевидно, що, маючи надію поширити християнство, київський митрополит Максим 1283 року їде в Золоту Орду і в 1300 р. переїжджає у Володимир. В 1312 році за хана Узбека (мусульманина) іслам стає державною релігією Золотої Орди. Проте і в подальшому ординці руйнували та грабували монастирі тільки за військових дій і не чинили утисків церкві, навіть не накладали податків на монастирські землі та майно. Вони самі часто звертались по медичну допомогу до монахів-лічців. Загальновідомий історичний факт — в 1356–1357 роках митрополит Алексій був запрошений ханом Джанібеком в Орду для лікування його дружини Тайдули. Отже, діяльність монастирів та монастирської медицини в час ординської зверхності не заборонялась. При цьому зрозумілим є й те, що нечисленні монастирські лікувальні заклади були не в змозі забезпечити лікуванням усіх стражденних, які цього потребували. Загалом це сприяло зростанню популярності на теперішніх українських теренах знахарства.

У ХІV сторіччі на українські терени приходить Литовська доба [112]. Для неї визначальним було прагнення етносу Русі-України до звільнення від ординського гноблення, й у ній династія Рюриковичів поступилася литовським Гедиміновичам. Загартованого в переможних боях із Тевтонським орденом великого литовського князя Гедиміна в 1319–1320 роках взагалі прихильно зустрічають на теренах Русі-України. Під його проводом об’єднані литовсько-українські війська восени 1362 року розгромили татаро-монгольське військо в битві на річці Сині Води на Кіровоградщині. Велике Литовсько-Руське князівство на 90 % було утворене з українських і білоруських земель і стало найбільшим в Європі. Практично терени Русі-України були на деякий час убезпечені від зовнішніх зазіхань. Більшість істориків вважають Литовську добу продовженням давньої української державності. Литовські князі, переселившись на українські землі й поріднившись династичними шлюбами з князями Русі-України, швидко асимілювалися. На своїх місцях залишилась більшість місцевих князів і бояр. І хоча литовський князь Міндовг ще 1253 року з політичних міркувань прийняв християнство західної традиції і отримав корону з рук папи римського, православна церква зберігала своє привілейоване становище. Так, 10 із 12 синів великого литовського князя Ольгерда стали православними. Давньоруська традиція християнської єдності, успадкована від Карпатської Горватії, в тих реаліях була життєдайно плідною. Це й визначало і в подальшому можливість важливого статусу української монастирської медицини. Культура Русі-України, яка на той час, досягнувши значно вищого розвитку, ніж литовська, справила вагомий вплив на Литву. Але достеменно відомо, що й у XIV сторіччі вищих навчальних закладів в Україні ще не було. Із зрозумілих причин освітні школи в ту пору могли існувати тільки при монастирях і церквах. І, власне, у цей період закладається наша міцна традиція церковно-приходських шкіл. Учителями в них зазвичай були дяки, які вчили дітей грамоти, молитов, церковного співу. Необхідно відмітити, що пізніше ця міцна традиція виявиться надзвичайно плідною в забезпеченні освіченості українців за умов жорсткого національного гніту та відсутності власної держави.

Подальша загальна логіка ходу історичних подій (Кревська та Городельська унії 1385 та 1413 року відповідно, а потім програна великим князем Свидригайлом Ольгердовичем перманентна війна 1440-х років і ліквідація Великого князівства Руського, Люблінська унія 1569 року) [112] призвела до включення теренів України-Русі до складу Речі Посполитої. За умов відсутності своїх вищих навчальних закладів українці, вихідці зі знатних родів і заможних міщан, починають здобувати освіту в університетах Європи. Істориками встановлені факти навчання українських студентів у Краківському, Празькому, Падуанському, Болонському університетах та університетах Німеччини. Тільки в Краківському університеті серед документів другої половини XIV та першої половини XV сторіччя віднайдено понад 30 імен українців студентів із міста Дрогобича, понад 70 — із Самбора. У Празі при Карловому університеті існував Литовський колегіум. У ньому навчались вихідці з Литви, України, Білорусі. Серед українців, які здобули визнання в європейському науковому світі, ми пишаємось професором медицини Болонського та Краківського університетів Юрієм Дрогибичем (Котермаком). Він упродовж певного періоду був ректором Болонського університету. У науковому світі широко відома його праця «Прогностична оцінка поточного 1483 року», яка вийшла друком у Римі й містила відомості з астрології, філософії, географії, економіки. Проте продовжувати наукову діяльність цим освіченим українцям на рідних землях не було де. Духовно-матеріальна культура українців у цілому і медицина як її складова твориться в умовах жорстокого національного гніту, етнічної роздрібненості та провінційності. Коли української влади не стало, то, здійснюючи польську експансію, Річ Посполита в особі виборного короля, сейму та сеймиків надалі підтримувала тільки католицьке духовенство. Православною ж церквою в Речі Посполитій ніхто не опікувався. Це зумовлює помітне оживлення в XV столітті діяльності старих церковних братств, що організовуються не тільки для самої звичайної церковної праці, але й для оборони своїх прав. У цей період і засновується традиція відкриття шпиталів при церковних братствах. Давні братства мали у своїх статутах дуже широкі гуманітарні завдання й, виконуючи їх, почали засновувати шпиталі. Як приклад можна навести засновані в 1522 та 1538 роках у Львові братські шпиталі [113]. Перший був заснований Успенським церковним братством (пізніше — Ставропігія), а другий — церковним братством при церкві Богоявлення.

Скориставшись слабкістю Київської митрополії, Московська церква розриває єдине тіло православної церкви Русі [114, 115] і, від’єднавшись в 1448 році, оголошує автокефалію. Вона рекордний час (142 роки) перебуває невизнаною та відірваною від Вселенської Церкви й тому брати участь у церковному житті наших теренів не могла. Дві спроби унії (Ліонський та Флорентійський собори в 1274 та 1439 роках відповідно) не привели до об’єднання між східною та західною церквами [116]. І серед верхівки українського духовенства та князівських родин, які відмовились від полонізації, усе популярнішою стає далекоглядна й виважена ідея правового забезпечення традиції християнської єдності на наших теренах. Окрім, безперечно, надважливого загальногуманістичного сенсу, ця ідея в практичній площині була ефективно реалізована як дієвий інструмент для збереження нашої релігійної та національної ідентичності. Але проблема полягала в тому, що здійснити це без ще більшого зростання суспільного напруження було неможливим. Оскільки українська культура була тісно пов’язана з православною церквою, у ній наростають кризові явища. Над українським етносом нависла загроза цілковитої асиміляції і повного стертя з лиця землі нашої традиції. Зупинити цей процес могла вже тільки військова міць і звитяга. На наших теренах починається унікальна доба козацької держави. Це винятковий період української історії. Аналогів у світовій історії йому немає.

Перша згадка про козаків датована 1492 роком, але Запорізька Січ як козацька держава була заснована на острові Хортиця в 1552–1554 pоках [112]. Тут почали збиратися втікачі не тільки з України, а й із Польщі, Білорусі, Молдови, Росії. Це була вишколена й добре зорганізована військова потуга, яка стояла на сторожі українства. Власне, у цей період і зароджується ще один різновид української медицини — козацька медицина [117]. Вона уособлювала лікування вже суто з професійною (військовою) специфікою. Увібравши надбання не тільки діючих на наших теренах різновидів медицини, а й відповідних пізнань вояків різного етнічного походження (татар, литовців, поляків, російських стрільців, турків тощо), козацька медицина адаптує їх до своїх проблем. Життя запорізьких козаків здебільшого минало в походах і бойових сутичках. Медичну допомогу пораненим і хворим воїнам-козакам надавали здебільшого народні цілителі. Але й самі козаки обов’язково володіли певними навичками само- і взаємодопомоги: вміли пускати кров, виривати зуби, виготовляти пластирі для лікування ран, накладати лещата при переломах тощо. Більш-менш докладні відомості про лікувальні звичаї запорізьких козаків знаходимо в рукописах французького інженера Боплана [118]. Це була медицина не те що бездипломна та безступенева, а й безкнижкова — її досвід передавався, мов думи бандуристів, з уст в уста, із покоління в покоління. Її суттєвою характеристикою було невідкладне надання та спрямування на виживання. Подальший розвиток козацької медицини дозволив заснувати перші військові лікувальні заклади в Україні. Шляхом інтеграції з монастирською медициною були утворені козацькі шпиталі при Трахтемирівському, Лебединському, Левківському, Межигірському та інших монастирях. Є дані, що в самій Запорізькій Січі були цирульники-професіонали. Цікавим є і той факт, що родоводи відомих народних лікувальників і костоправів України здебільшого беруть свій початок із земель Запорізької Січі.

За викладених вище надскладних історичних умов, відігравши винятково важливу роль каталізаторів культурного та просвітницького життя України, не дали поштовху для розвитку наукового підходу в медицині як заснована великим князем Костянтином Острозьким в 1576 році Острозька академія, так і відкрита в 1593 році Замойська академія під Львовом. Слід відмітити, що вітчизняних документальних джерел про витоки української медицини в стародавню добу та середньовіччя досить мало. Причиною тому не тільки знищення літописів під час подій трагічної втрати державності Русі-України (захоплення й пограбування Києва суздальським князем Андрієм Боголюбським в 1169 році, зруйнування Києва татаро-монголами в 1240 році, захоплення та вивезення польським королем Казимиром коронаційних відзнак Галицько-Волинського князівства в 1349 році). Визначальним є те, що в усіх наступних політичних формуваннях у силу причин різного характеру для українського етносу була виключена можливість творення їх організаційної серцевини. Виходячи із суєтної політичної кон’юнктури, чужі правителі нищили першоджерела й постійно переписували історію українських теренів.

Викладене вище дозволяє нам зробити висновок про те, що українська медицина має глибоку традицію, є спадкоємницею медичних пізнань Стародавнього світу та монастирської медицини Візантії й формувалась під впливом кращих традицій сусідніх народів Європи та Азії. У стародавню добу та середньовіччя на теренах України відбулось становлення чотирьох різновидів медицини — давньоязичницької, монастирської, світсько-ремісничної та козацької. Відсутність власної державності, а відповідно й належних національних організаційно-наукових інституцій, виключило можливість її наукового становлення в період середньовіччя. В історичному вимірі їх постання безпосередньо пов’язано з хрещенням Русі: до — давньоязичницька і після — монастирська та пізніша — світсько-реміснична медицина. До останньої можна умовно віднести й козацьку медицину. Остання є суто українським феноменом лікувальної справи, що постав на основі унікального поєднання пізнань язичницької, світсько-ремісничної, монастирської та військової медицини. Незважаючи на те, що в конкретиці тих обставин філософія та практичні навички, унікальні засади й знання козацької медицини передавались тільки із вуст в уста, відомості про неї збереглись і навіть знайшли своє практичне застосування в сучасній практичній медицині (наприклад, навички мануальної терапії). Фундаментальність і глибину, а відповідно й життєздатність закладених у стародавню добу засад української медицини, бачимо хоча б у заснуванні на межі ХІХ–ХХ сторіч на традиції триєдності лікувального процесу модерної лікарні при Свято-Покровському жіночому монастирі в Києві та Українського шпиталю «Народна лічниця» імени Митрополита А. Шептицького у Львові [119].

І ось у другій половині XVIІ сторіччя відбулась визначальна подія, що мала геополітичні наслідки. Укладення Переяславського договору з Гетьманською Україною [120] відкриває для Московської держави реальну перспективу прогресу та швидкого руху в бік Європи. Щодо цього зауважимо: із позицій сьогодення бачимо, що за останні 600 років Україна неодноразово виявлялася тією визначальною ресурсною базою, приєднання й використання якої забезпечувало геополітичне домінування Литви, Польщі, Росії в регіоні або й на континенті. Примітним при цьому є те, що в усі політично-економічні союзи Україна втягується шляхом «рівноправних» уній, договорів, союзів. Вишколена в жорстокій дійсності історичної минувшини й володіючи «унікальним» досвідом «збирання» земель будь-якою ціною Московська держава, порушуючи всі домовленості щойно укладеного Переяславського договору, розпочинає безпрецедентну колонізацію Української козацької держави [37, 111, 121]. Усі її дії насамперед спрямовані на нищення традицій демократичного звичаєвого права українців (повна виборність і підзвітність громаді будь-якої влади, місцеве самоуправління, шанування права свобод особистості тощо). Обмежується, а в кінцевому результаті й скасовується поширена в Україні (але чужерідна для Московської держави) європейська юрисдикція виборної системи органів міського самоврядування за Магдебурзьким правом. Зрештою, у результаті російської експансії наприкінці ХVIII cторіччя втратять незалежність і ослаблена Річ Посполита (одна з найбільших держав у ранньому Новому часі), і Кримське ханство (колишній улус Золотої Орди, згодом васал Османської імперії). Царський уряд за інтенсивного та успішного здійснення зовнішньої експансії активно й не менш успішно переймається засвоєнням освітнього досвіду Європи. Брутально порушивши Переяславський договір і фактично окупувавши терени Української козацької держави, а згодом — і Литви, і Польщі (а це була більша частина колишньої Речі Посполитої — найпотужнішої східно-європейської федеративної держави з виборним королем), Російська імперія оволодіває потужним ресурсом модерного європейського стандарту.

Вище вже було коротко розглянуто історичну конкретику заснування європейських університетів. На вимогу часу впродовж XІІ–XVІ століть вищі навчальні заклади постали по всій Європі. Були вони засновані й на східних європейських теренах, де споконвіку проживали українці [107]: Острозька академія — в 1576 році, Замойська — в 1593 році. Та особливою популярністю в ХVII cторіччі користується Києво-Могилянський колегіум [122] (правонаступник Київської академії, заснованої ще Ярославом Мудрим в 1037 році [89, 90]). Вже вище зазначено, що статусу університетів ці вищі навчальні заклади так і не отримали, а отже, в їх складі не було медичних факультетів.

Потрібно розуміти, що статус університету надавався сувереном релігійної чи світської влади. У бездержавної України своїх таких не було. Хоча міцна традиція широкої мережі церковно-приходських шкіл в Україні все ж успішно забезпечувала високий загальний рівень освіченості українців. Тим часом у Західній Європі розвитку наукової медицини, як вже було вище зазначено, опосередковано посприяли рішення Вюрцбурзького собору про повну заборону духовенству римської традиції застосовувати практику хірургічних способів лікування. Це призводить до творення медичних факультетів в університетах і заснування організаційно-методологічних центрів з охорони здоров’я. У другій половині ХVII сторіччя Франциск Сильвіус уже засновує в Лейденському університеті клінічне викладання й закладає основи клініко-анатомічних порівнянь. У другій половині ХVIII сторіччя впровадження клінічного викладання в європейських університетах починає давати вагомі результати (творення клінічних наукових шкіл, розробка методу перкусії тощо) [123, 124].

Українським теренам після остаточної втрати державності відводилась роль виключно ресурсної (правда, визначальної) бази. Державний устрій будь-якої імперії побудований на жорстокому експлуатуванні метрополією ресурсів провінцій. Але історія не знає жодного прикладу такого безпрецедентного визиску, який було здійснено Російською імперією щодо України. Річ у тім, що в цьому разі йдеться навіть не про людський, територіальний чи економічний ресурс українського етносу, а про брутальне привласнення самої його історії [37, 111, 121]. Із позицій сьогодення цілком очевидно, що для становлення російського етносу це було стратегічно фатальним: порушена гармонія взаємодії традицій угро-фінського, слов’янського та християнізованого татарського етносу поставить у майбутньому складні питання ментального плану, постійного пошуку суті свого буття та матиме безпосередній вплив на державотворчі процеси. Але факт наявний і незаперечний — Російська імперія через концепцію Давньоруської держави вперто намагається отримати історично спадкоємний статус європейської країни — Київської Русі.

Починаючи з імператора Петра І у династії Романових переважає не тільки проєвропейська орієнтація, а й європейська генеалогія [125, 126]. Петро I вдало проводить системні проєвропейські реформи, але його спроба здійснювати підготовку лікарів із «природних росіян» (хоча б тільки військових) наштовхується на перешкоди об’єктивного характеру. І річ була не тільки у значній кількості лікарів і медичних чиновників високого рангу іноземного походження, що мала суто заробітчанський інтерес. Тут давайте згадаємо хоча б гідну поваги постать лейб-медика Петра І, хірурга, анатома та архітектора, вихованця Лейденського університету Ніколаса Бідлоо, який так щиро ставився до своєї другої батьківщини [127]. А основні перешкоди в підготовці лікарів із «природних росіян» були влучно визначені Де Тейлсом (наступник Бідлоо Н. по Московському госпіталю): низький рівень загальноосвітньої підготовки слухачів, мовний бар’єр і відсутність навчальних посібників російською мовою. Це й були об’єктивні причини того, що учні медичних шкіл із «природних росіян» не могли «вчення про медицину та хірургію розуміти».

Продовження у наступному номері