Газета «Новости медицины и фармации» №6 (691), 2019

Закінчення.

Початок у № 2, 2019

Наукова творчість є особливо соціально значущою сферою людської діяльності. Її функцією і продуктом є вироблення й використання теоретично систематизованих об’єктивних знань про дійсність. Тож поняття «наука» включає в себе діяльність для здобування нового знання і результат цієї діяльності — суму набутих у процесі пізнання наукових знань. Наука з галузі пізнання вже давно трансформувалась у найпродуктивніший засіб виробництва. Отже, у щоденному лексиконі маємо такі узвичаєні терміни, як «науково-технічна революція», «наукові методології», «науковий прогрес» тощо.

За умов, коли мешканці інших анексованих Російською імперією європейських територій мали мовний і релігійний бар’єр із «природними росіянами», царський уряд здійснює безпрецедентний визиск освітнього ресурсу власне українських теренів. Заповзято вербуються кращі викладачі та випускники українських освітянських закладів, їм пропонуються найвищі в імперії церковні та урядові посади. Так, наприклад, першим ректором Санкт-Петербурзького університету був уродженець Закарпаття — Балудянський (Балуг’янський) Михайло Андрійович, а ректором Московського університету та директором Петербурзького педагогічного інституту — вихованці Харківського колегіуму професори М.Т. Каченовський [128] та Я.В. Толмачев [129].

А щодо запровадження в навчальний процес і науковий вжиток самої російської мови, то наведемо типовий приклад з Єпіфаном Славинецьким [130]. Цей випускник Київської братської школи, а згодом і викладач Києво-Могилянської колегії був особисто запрошений ще царем Олексієм Михайловичем для виправлення за першоджерелами релігійних книг. У Москві Єпіфан Славинецький очолив викладання «вольних наук» у школі при Андріївському монастирі. Саме він і переклав для першої медичної школи, відкритої в Москві в 1654 році, скорочений підручник анатомії Андреаса Везалія під заголовком «Врачевська анатомія с латинська, от книги Андреа Вессалия Брукселенска».

Ще близько двох сторіч освітній рівень українців залишатиметься на значно вищому рівні, ніж загалом у Російській імперії. Так, у 40-х роках ХVIII сторіччя тільки на Лівобережжі існувало 866 початкових шкіл, функціонували колегіуми в Чернігові, Переяславі й Харкові, а 12-річна програма навчання в Києво-Могилянській академії давала можливість отримати її спудеям чудову вищу освіту [107]. А от намагання заснувати вищі науково-методичні та педагогічні центри в Україні викликають упертий супротив царського уряду. Воно й зрозуміло: перед імперією стояло завдання жорсткої централізації, в якому створенню вищих педагогічних і науково-методологічних центрів в її столиці надавалось особливого значення. Тож в 1724–1725 роках у Петербурзі засновано Російську академію наук, в 1755 році відкритий Московський університет. Остання спроба гетьмана Кирила Розумовського та козацької старшини в 1763–1764 роках перетворити Києво-Могилянську академію на університет і заснувати такий ще й у Батурині зазнало невдачі, навіть незважаючи на родинні стосунки Розумовських з імператорською родиною, 10 листопада 1764 року вийшов царський указ про повну ліквідацію залишків Гетьманської автономії [131].

Наприкінці XVIII сторіччя в столицях Російської імперії вже було сконцентровано суттєвий інтелектуальний потенціал. А на українських теренах Російської імперії на той час так і не було створено жодного вищого медичного навчального закладу. Тому для отримання вищої медичної освіти випускники Києво-Могилянської академії (Амбодик-Максимович Н., Тереховський М., Самойлович Д., Погорецький П., Шумлянський О. і багато інших (тільки в період із 1754 по 1768 рік із Києва виїхало понад 300 її спудеїв [132])) продовжують навчання за межами України. За період другої половини XVIII — початку XIX сторіч 44 випускники Києво-Могилянської академії були удостоєні докторського ступеня [107]. Із них: 32 захищались у західноєвропейських університетах, 4 — у Московському університеті, 4 — у Петербурзькій медико-хірургічній академії, 1 — у Віленській медико-хірургічній академії. В 1812–1822 роках у Петербурзькій медико-хірургічній академії троє вихованців Києво-Могилянської академії були удостоєні докторського ступеня взагалі без захисту дисертацій. Якщо зважити на те, що, за даними Василя Плюща [133], у XVIII сторіччі (від року 1702 по 1800) докторські дисертації з медицини загалом захистили 62 українці, то можемо констатувати, що левова частина з них є вихованцями Києво-Могилянської академії. За відсутності можливостей повернутись і працювати в Україні переважна їх більшість працювала у вищих навчальних закладах Росії та Європи. Вихованці Києво-Могилянської академії в Російській імперії стали фундаторами таких медичних наук, як акушерство, фармакологія, педіатрія, епідеміологія, мікроскопічна анатомія, були видатними організаторами науково-дослідного й викладацького процесів [132, 133]. Звитяжно продовжуючи цю місію й у другій половині ХІХ сторіччя, почесне місце засновників клінічної медицини в Російській імперії посядуть видатний уродженець Слобожанщини, вихованець медичного факультету Харківського університету терапевт Федір Степанович Цицурін [134], хірурги Ілля Васильович Буяльський [135] та Микола Васильович Скліфосовський [136]. Українські вчені гідно та благородно виконували свою просвітницьку місію за межами України.

Та далеко не всі українські вчені погоджувались покидати Україну навіть задля блискучої наукової кар’єри. Знаменитий вихованець Києво-Могилянській академії, переслідуваний світськими та духовними властями мандрівний філософ, знаменитий український просвітитель- гуманіст, поет, педагог Григорій Сковорода на запрошення цариці Катерини II переселитись до Петербургу відповів просто і зрозуміло: «Скажіть цариці, що я не покину України, — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця» [122].

Саме вчені українського походження багато в чому забезпечили успіх непростого процесу інтеграції щойно заснованих у ХІХ сторіччі університетів Російської імперії в тогочасний європейський освітній простір. Більше того, вони великодушно (бо ж боліла їм неможливість творити рідною українською!) щиро впроваджують викладання в щойно заснованих на російських теренах університетах російською мовою. А для України ціна бездержавності була непомірною! Й надалі не могло навіть бути мови про заснування національних українських організаційно-наукових інституцій. До того ж, повністю використавши весь модерний і потужний потенціал Києво-Могилянської академії для імперії (зокрема, і в становленні російських національних вищих учбових закладів), самодержавство в 1817 р. цинічно ліквідує й цей останній український національний вищий освітній заклад. У його приміщеннях розташовується Київська духовна академія [90, 122]. Тим часом загальний освітній рівень українців всупереч обставинам надійно продовжував підтримуватися міцною традицією церковно-приходських шкіл. Між тим науково-освітні процеси у світі прогресували, і царська адміністрація була вимушена для подальшого визиску та, і зрештою, забезпечення можливостей інтеграції в європейське освітнє співтовариство все ж заснувати в першій половині ХІХ сторіччя університети і в Україні (у Харкові та Києві). А в Одесі імператорський Новоросійський університет відчинить двері для перших студентів 1 (13) травня 1865 року в складі трьох факультетів — історико-філологічного, фізико-математичного та юридичного, а медичний факультет започаткують аж в 1900 році. Засновуючи імператорські університети, завойовник остаточно переформатовує український освітній простір і вперто намагається будь-якою ціною позбавити його національних ознак. Зрозуміло, що в кадровому забезпеченні діяльності новостворених імперією на українських теренах університетів політично вмотивовано перевага віддавалась чужинцям. Останнє якоюсь мірою дає поштовх до плідної інтеграції на благодатній українській землі європейських наукових здобутків на основі нашої глибокої освітньо-культурної традиції.

Історія з відкриттям університету Св. Володимира є наочним прикладом намагань використовувати вищі навчальні заклади в здійсненні імперської політики. Російська адміністрація для успішної інтеграції в європейський освітній простір також намагалась активно використовувати й освітній потенціал анексованих територій Польщі та Прибалтики. Та вкрай наляканий польським повстанням 1830–1831 рр., царський уряд був змушений негайно ліквідувати Вільнюський і Варшавський університети. А на відкриття в Києві Імператорського університету Святого Володимира царський уряд наважився лише в 1834 році. Для українства це було здійснення мрій й надія на культурне відродження, а для царського уряду намагання «вписати» за непростих історичних реалій імперію Романових в європейський контекст через псевдонаукову концепцію «Древнерусскаго государства» [137, с. 66-71]. Медичний факультет буде засновано аж через 7 років (в 1841 році). Показово, що в Києві, незважаючи на всі невдачі, завжди вперто шукали можливості здійснювати належну підготовку і фахівців із лікарської справи. Так, у Києво-Могилянській академії в 1802 році було запроваджено курс медичних наук. Його керівником і першим викладачем став відомий український учений-медик Опанас Масловський [138]. Але в 1817 році царський уряд, не вагаючись, ліквідує одну з найдавніших у Європі академій як світський навчальний заклад. Тоді, в 1827 році, доктор медицини, хірург Баранович Степан Прокопович пропонує Духовному собору Києво-Печерської лаври організувати аптеку та медичну школу й розпочати навчання фахівців за своїм профілем [139]. Цю пропозицію було сприйнято, але тільки відносно заснування аптеки. Тож для збереження ліків було дозволено виділити «келію… в якій зробити дві шафи для зберігання медикаментів». Ось так і була започаткована така популярна в майбутньому Лаврська аптека. Але спроба заснувати медичну школу, на жаль, не була реалізована. В 1838 році було розпочато підготовку військових фельдшерів при Київському військовому шпиталі. Останній був заснований ще при гетьмані Кирилі Розумовському в продовження традиції козацьких шпиталів (при Трахтемирівському, Лебединському, Левківському, Межигірському та інших монастирях). Він став одним із перших військово-польових закладів у Південно-Західній частині Російської імперії XVIII століття. В 1791 році Київський військовий шпиталь увійшов до складу армії О. Суворова й отримав затверджений штат співробітників. У 1812 році, з початком боїв проти військ Бонапарта, у ньому було розгорнуто 2000 ліжок. Зрештою, 29 жовтня 1840 року було засноване одне з перших у Російській імперії Товариство київських лікарів [140–142]. Серед основних ініціаторів створення цього товариства були відомі київські лікарі А.-Ф. Мерінг, К.Ф. Боссе та Л.Ф. Гротковський [143, с 19]. На час відкриття медичного факультету університету Св. Володимира (в 1841 році) у Києві функціонували два лікувальні заклади [144–146] — військовий шпиталь (заснований в 1755 році) і Кирилівська лікарня (відкрита в 1786 році).

Уже на початку 40-х років XIX ст. Київ із його молодим університетом стає осередком українського культурно-освітнього життя. На перехресті різних культурних впливів, на ґрунті, такому багатому історичними споминами, прокидається українська національна думка й поширюються ідеї слов’янської взаємності. Хоча основну масу студентів і викладачів Київського університету Св. Володимира становили вихідці з полонізованої та зросійщеної шляхти, ті з них, хто не забув свого українського походження, чию пам’ять розбудила «Історія Русів» і чия свідомість вже формувалась під впливом «Енеїди» І. Котляревського й творів харківських романтиків, стали творити нову українську національно-політичну думку. Молоді викладачі університету та студенти засновують таємний гурток «Київська молодь», який стає ідейною та організаційною передтечею створеного наприкінці 1845 — на початку 1846 року Кирило-Мефодіївського братства — найвідомішого українського політичного товариства наприкінці 40-х років XIX ст.

Принципово важливим було те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної із загальноросійських суспільних течій. Особлива жорстокість, з якою царським режимом було покарано членів братства, засвідчила те, що відродження української національно-політичної ідеї в контексті спадкоємності слов’янської взаємності з часів Карпатської Хорватії-Русі сприймається ним як смертельна небезпека для Російської імперії.

Хто-хто, а вихованці Києво-Могилянської академії добре знали історію свого народу і крізь сторіччя з покоління в покоління берегли та дбайливо передавали давню традицію українського просвітництва та дослідного пізнання. Вони ж бо були вихованими на ідеях спадкоємності її традицій починаючи з часів Київської академії, заснованої Ярославом Мудрим при Софіївському соборі ще в 1037 році [89, 90]. А така спадкоємність до багато чого зобов’язувала. Тож українські вчені-просвітителі відчайдушно намагались поставити досягнення науки на благо свого народу навіть за умов його бездержавності. Багато з них вертались із світів і намагались за будь-яких умов продовжувати працювати вдома.

Показовою щодо цього є хоча б творча звитяга та самовідданий патріотизм одного з останніх вихованців Києво-Могилянської академії професора, доктора медицини Петра Павловича Пелехіна (1789–1871). А він був ученим світового рівня, енциклопедистом, однією з найосвіченіших особистостей тогочасної Російської імперії й мав чудову ерудицію. Його творчий шлях типово символізує трагічну безвихідь у творчій реалізації обдарованих і титанічно працелюбних синів бездержавного українського народу. Його відданість і палке й нестримне бажання працювати на благо України викликає глибоку пошану й захоплення, а відтак й нестримне бажання наслідувати. Петро Павлович самовіддано сприяв спадкоємності національної науково-освітньої традиції від Києво-Могилянської академії до Наукового товариства ім. Т. Шевченка та Українського таємного університету у Львові, чим звитяжно та безкорисливо служив ідеї соборності української науки.

Петро Павлович Пелехін народився в 1789 році в родині бідного церковнослужителя Київської губернії [147, 148]. Можна й не сумніватись, що прізвище русифіковано згідно з правописом в офіційних документах Російської імперії: «Петр Павлов сын Пелехин». Після закінчення в 1811 році Києво-Могилянської академії одразу ж розпочав у своїй alma mater викладацьку діяльність. Викладав німецьку, французьку й давньоєврейську мови та історію церкви. Після остаточної ліквідації Києво-Могилянської академії і трансформування її в суто вищий теологічний навчальний заклад він вирішує продовжити навчання та здобути іще й вищу медичну освіту. В 1820 році П. Пелехін вступає в медико-хірургічну академію в Санкт-Петербурзі, курс навчання в якій закінчує в 1824 році із золотою медаллю. Обдарованого випускника залишають в академії на викладацькій роботі — одразу ж на посаді ад’юнкт-професора фізіології й патології. В 1825 році П.П. Пелехін їде для продовження навчання за кордон. Спочатку він стажується в кращих медичних закладах та університетах Австро-Угорської імперії. Повний курс лекторіїв із фармакології, токсикології, гігієни й терапії він прослухав у Львові, Кракові та Відні. Із Відня він був відправлений на подальше навчання в університети Берліна, Вроцлава (тоді Бреслау) і Парижа. Обдарований український учений був високо поцінований в Європі. В 1827 році він обирається почесним членом Мінералогічного товариства в місті Єна й Королівського Дженнерівського товариства в Лондоні. В Единбурзькому університеті П.П. Пелехін блискуче захищає докторську дисертацію «De neurosibus in genere» («Неврози з позиції системного розуміння») й обирається членом Единбурзького королівського фізичного товариства. А до того, як він повернувся до Петербургу (в 1829 році), його було обрано членом ще кількох медичних товариств у Берліні, Бреслау та Лондоні. У Росії йому доводиться захищати звання доктора медицини. Він блискуче витримує іспити в Медико-хірургічній академії та здобуває звання доктора медицини як honoris causa. Та в цей час у Росії лютувала епідемія холери, й доктора медицини П.П. Пелехіна призначають членом комісії з вивчення причин і методів лікування цієї хвороби. В 1830 році Петро Павлович вирушає в Саратов та Астрахань і впродовж трьох років самовіддано працює в комісії. У серпні 1831 року він заразився холерою й ледь не помер. На щастя, провидіння вберегло нашого славного земляка. Його звитяжна праця з ліквідації епідемії холери засвідчена документально у численних відгуках військового й адміністративного керівництва краю та медичної управи.

В 1834 р. П.П. Пелехін знову у відрядженні за кордоном із завданням засвоїти методу літотрипсії (подрібнення) ниркових каменів. Очевидно, там він і знаходить свою суджену (протестанського віросповідання) Катерину Барнес. Їх шлюб був щасливим, і вони виховали трьох синів (Павла, Андрія, Петра) і чотирьох дочок (Олександру, Ольгу, Катерину, Анну). Пробувши в Лондоні цілий рік, Пелехін повертається в Росію й удостоюється звання професора судової медицини, медичної поліції та гігієни. В 1839 році П.П. Пелехін удостоюється ступеня доктора хірургії, а в 1840–1841 роках йому доручається викладати іще й офтальмологію. В 1843 році його затверджують у званні заслуженого професора академії з чином статського радника. Петро Павлович був одним із кращих лінгвістів свого часу. Сучасники захоплювались його даром красномовства (професор Буш називав його академічним Цицероном), а адміністрація академії постійно доручала йому виголошувати публічні й вітальні промови.

Як бачимо, видатна наукова-педагогічна та лікарська діяльність професора Петра Павловича Пелехіна була багатогранною. Він учений-енциклопедист. Свою докторську дисертацію П.П. Пелехін присвятив неврозам, у роботі він обстоював положення про відсутність постійного зв’язку між виникненням неврозу й типом конституції людини. Працюючи в галузі судової медицини, він зробив великий внесок у розвиток токсикології. Одним із перших у практиці вищої школи Російської імперії він визначив велике значення експериментальної постановки викладання лікарських наук і вважав за необхідне здійснення практичного вишколу студентів після вичитки лекторію. Серед його наукових праць відомі «De neurosibus in genere» (Единбург, 1829) та «Oratio jubilaea, quam ord. prof. P. Pelechin secundum diie novembris 1836 anno in conventu amplissimorum virorum publice peroravit» (монографія). Його науковий спадок як мовознавця взагалі не досліджений. У будь-якому разі автору не вдалось знайти публікацій, присвячених його вивченню.

В 1846 році професор Петро Павлович Пелехін виходить у відставку в чині статського радника. За височайшим повелінням його звільняють із викладацької служби із пенсіоном за вислугу попередніх років у 6000 карбованців асигнаціями на рік та з призначенням його почесним членом Медико-хірургічної академії. Петро Павлович усе життя прагнув повернутись на Батьківщину. Тож у цьому ж 1846 році із сім’єю повертається в Україну й залишок життя проводить у рідному Києві. До 1870 року (майже до самої смерті) він викладає та працює лікарем у Київській духовній академії. 22 вересня 1871 року, на 83-му році життя, професор Петро Павлович Пелехін помер. Та перед смертю він заповів 90 000 крон (у ті часи фантастично велика сума грошей) для заснування українського науково-просвітницького руху в Королівстві Галичини та Володимирії, що тоді перебували в складі Австро-Угорської імперії. А щодо мотивації такої звитяги зазначимо таке.

Зрозуміло, що Петро Павлович знав про таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва від 30 липня (18 липня) 1863 року територіальним цензурним комітетам, в якому наказувалося призупинити видання більшої частини книг, написаних українською мовою (у наказі — «малоросійською»). Згідно з указом, заборонялась публікація релігійних, навчальних та освітніх книг, однак ще дозволялась публікація художньої літератури. Професор П.П. Пелехін був не просто високоосвіченою та широко ерудованою людиною, але й мав неоціненний досвід і розуміння європейського формату й дійсності Російської імперії. Тож у нього жодних ілюзій не було, й він правильно передбачив подальший перебіг подій і безпомилково визначив єдино можливу в обставинах бездержавності й життєво необхідну потребу створення центру української культурної та наукової думки на історичних українських етнічних теренах Австро-Угорської імперії. І він не помилився — через два роки після його смерті, 23 грудня 1873 року, у Львові було засновано Літературне товариство ім. Т. Шевченка. Це була гідна відповідь українців на шовіністичний імперський указ Валуєва. Сьогодні можемо тільки дивуватися саможертовності та винятковій прозорливості великого українця Петра Павловича Пелехіна. А наступ на нашу традицію продовжувався. 18 (30) травня 1876 року імператор Олександр II вже підписує Емський указ, який був спрямований на повне витіснення української мови з офіційного вжитку. В 1892 році Літературне товариство ім. Т. Шевченка трансформується в Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) і стає всесвітньою українською академічною організацією. Для бездержавного українського народу ця багатопрофільна академія стала рушійною силою формування та розвитку його національної науки наприкінці ХІХ — у першій половині XX сторіччя.

Останню волю великого українця, професора медицини Петра Павловича Пелехіна щодо фінансування заснування майбутнього медичного факультету Українського університету та підготування професури для нього гідно виконав його старший син Павло [149].

В 1898 році доктор медицини, професор Медико-хірургічної академії, завідувач кафедри хірургії, військовий хірург (учасник Австро-пруської та Російсько-турецької війни, ідеолог впровадження в Російській імперії досвіду Сполучених Штатів Америки щодо військово-санітарних заходів за громадянської війни) Павло Петрович Пелехін, виконуючи волю покійного батька, передав гроші на розвиток Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка у Львові. За ці гроші НТШ купило будинок № 26 на вул. Чарнецького (тепер — Винниченка). До того ж Павло Пелехін домовляється про продаж 17 гектарів корабельного лісу Сестрорецьку під Санкт-Петербургом, за який йому давали 300 000 рублів. Ці кошти мав отримати Львівський таємний університет, щоб на відсотки з них утримувати 30 стипендіатів-українців, які навчались медицини. Такою була гідна відповідь українців, професорів-медиків Пелехіних на шовіністичні імперські Валуєвський та Емські укази. Ці визначні вчені світу та найосвіченіші люди свого часу самовіддано працювали в тій державі, в якій це було їм визначено волею провидіння. Зазначимо, що більшу частину зібраної батьком бібліотеки, зокрема твори із судової медицини та окулістики, Павлом Петровичем було благородно пожертвувано ще в 1874 році Meдико-хірургічній академії в Санкт-Петербурзі. Але свою інтеграцію у світову наукову спільноту великі українці Пелехіни вважали можливою, тільки беззастережно служачи своїй вітчизні Україні.

Точкою відліку спроби заснування державних структур українських національних наукових корпорацій у ХХ сторіччі стає короткий період нашої незалежності на початку ХХ сторіччя. Відомо, що уряд Гетьманської України у своїй державотворчій та економічній діяльності був дуже успішним. Йому в цьому не завадили ані перехідний період, ані навіть війна. Тож не дивно, що саме за Гетьманської України 14 листопада 1918 року й була заснована Українська академія наук. У радянські часи її так і не наважились ліквідувати. Пішли іншим шляхом: залежно від політичної кон’юктури українську самобутність у діяльності державних структур вітчизняних наукових корпорацій намагались то невілювати, а то й повністю знищити її національний характер. Тож, 15 листопада 1945 р. в Аугсбурзі гуртом українських учених в еміграції було засновано Українську вільну академію наук (УВАН). Проект статуту визначав УВАН як спадкоємницю традицій і продовжувачку діяльності Української академії наук у Києві 1920-х — початку 1930-х років.

На межі третього тисячоліття відбувались відомі глобальні геополітичні зміни. Сьогодні за умов важкої депресивної ситуації затяжного перехідного періоду в нас просто немає іншого виходу, як, зробивши висновки з історії свого наукового поступу, розпочати відповідальну розбудову організаційних структур українських наукових корпорацій належно до етапу становлення постіндустріального суспільства.