Международный эндокринологический журнал Том 16, №5, 2020
Вернуться к номеру
Шановні читачі!
Рубрики: Эндокринология
Разделы: От первого лица
Версия для печати
Констатуємо невпевненість, розгубленість і нерозуміння того, що відбувається в сучасному світі. Намагаємося це пояснити то епідемією, то світовим тероризмом, то занепадом моралі та іншими 5G. Загалом до всіх світових проблем додалася ще й когнітивна катастрофа.
Україна — територія йодного дефіциту, здебільшого помірного ступеня тяжкості. Це було відомо ще на початку ХХ століття, а ліквідація ендемічного зоба як найвідомішого прояву йодного дефіциту розглядалася як одна з перемог системи охорони здоров’я в СРСР. Знову згадується приклад Швейцарії з успішним впровадженням масового йодування солі, адже «альпійський кретин» був такою ж визначною пам’яткою, як і Женевське озеро й засніжені гори.
Йодний дефіцит, який нікуди не зникає, нагадав про себе після аварії на Чорнобильській АЕС (ЧАЕС), коли буквально через 5 років у рази збільшилася захворюваність на рак щитоподібної залози (ЩЗ) у дітей в Україні, Білорусі та західних областях Російської Федерації. Хто б міг подумати, що нехтування профілактикою йодного дефіциту, давним-давно вивченою, простою і зрозумілою, буде покарано таким жорстоким чином.
У цьому плані можна провести аналогію між прогресуючою епідемією COVID-19 і наслідками аварії на ЧАЕС. Радіоактивний йод зі зруйнованого реактора, як хвороботворний вірус, швидко поширився на величезні території. Йодний дефіцит у регіонах поблизу ЧАЕС став чинником підвищеного захвату радіоактивного йоду щитоподібними залозами дітей і через декілька років призвів до значного збільшення захворюваності в них на рак ЩЗ. Зрозуміло, що оптимальне споживання йоду різко знижує ризик розвитку ураження ЩЗ. Цей факт можна прирівняти до вакцинації. У Японії, де відсутній йодний дефіцит (здебільшого за рахунок унікальних особливостей харчування населення), після аварії на АЕС у Фукусімі будь-якого значимого приросту захворюваності на рак ЩЗ не спостерігалося, навіть без проведення екстреної йодної профілактики відразу після аварії.
На жаль, цей урок залишився не вивченим в Україні, де так і не прийнятий закон про профілактику захворювань, спричинених йодною недостатністю. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) і Глобальної мережі з йоду, у 2019 році в 134 державах світу було визначене оптимальне забезпечення харчування населення йодом, і тільки в 25 країнах зберігався йодний дефіцит. На превеликий жаль, у число цих країн входить і Україна. Успіх в усуненні дефіциту йоду в харчуванні в переважній більшості країн був досягнутий шляхом йодування солі, включно із сіллю, яка використовується в харчовій промисловості. Для цього необхідний нормативний документ: в одних країнах було достатньо наказу міністра охорони здоров’я, в інших — постанови уряду, прийняття відповідного закону.
Важлива перевага йодованої солі — низька ціна. Додаткові витрати при йодуванні солі (ціна йодату калію, контроль якості) збільшують її ціну приблизно на 10–15 %. До того ж якісна й недорога йодована сіль виробляється в Україні. Безумовно, епідемія COVID-19 завдає серйозного удару по всій глобальній економіці. Може вирости ціна на йодат калію (це спостерігалося і 10 років тому), бо у світі мало виробників йоду, а фактичним монополістом є Чилі. До того ж можна очікувати логістичних проблем з поставками імпортного йодату калію на підприємства соляної промисловості.
Слід усвідомлювати, що йодний дефіцит — це не індивідуальна проблема конкретного громадянина чи громадянки, а проблема всього населення країни, пов’язана з природною нестачею цього мікроелемента у воді та їжі. І вирішуватися вона повинна на популяційному рівні. Таким же чином, як для профілактики дизентерії, черевного тифу та інших інфекційних захворювань хлорується вся водопровідна вода. І тільки у виняткових випадках, там, де немає безпечних джерел водопостачання, для індивідуального знезараження води використовуються хімічні дезінфектанти. До речі, найбільш популярні з них, рекомендовані ВООЗ, створені на основі йоду.
Ще раз нагадаю, що ідіосинкразія (йодизм) виникає лише у відповідь на порівняно великі, так звані фармакологічні, дози йоду, які обчислюються десятками або сотнями міліграмів. Рекомендоване добове споживання йоду становить 150–250 мікрограмів, тобто на 2–3 порядки менше. Така кількість йоду називається фізіологічною і є нешкідливою, що підтверджено відповідними документами ВООЗ.
Для того щоб йодована сіль, в одному грамі якої міститься всього 40 мкг йоду, завдала шкоди ЩЗ, її треба щоденно упродовж тривалого часу споживати в кількості не менше за 100 г (а це абсурд). Тому обмеження споживання йодованої солі для певної категорії населення можна порівняти з рекомендацією мати в кожній квартирі два окремих крани: один для хлорованої, а другий — для неочищеної води.
Українці споживають утричі менше йоду, ніж необхідно, законопроєкти щодо поетапного впровадження йодування солі відсутні. Тому годі й сподіватися на розв’язання проблеми йодного дефіциту в Україні в найближче десятиліття. Дефіцит йоду призводить до багатьох тяжких патологій: від невиношування вагітності до хвороби Альцгеймера. Дефіцит йоду має й соціальні наслідки. Так, він може посилювати девіантну поведінку підлітків і бути однією з причин низької успішності школярів. Тому замініть звичайну сіль йодованою і додавайте її в готові охолоджені страви, щоби йод не випаровувався через нагрівання. Природні джерела йоду — морепродукти, насамперед морська капуста. Жоден інший продукт не містить стільки йоду. Рекомендую також час від часу перевіряти рівень тиреотропного гормону в крові.
Вітання читачам журналу з Хотина!
Змінити обстановку навколо себе й побачити нове місце з його історією та притаманною лише йому атмосферою — чи не найкращий варіант відпочити. На правому березі Дністра, у Чернівецькій області, розташувалося невеличке містечко Хотин. Саме тут знаходиться одне із семи чудес України — середньовічна фортеця, яка збереглася до наших днів. Вона вражає високими 40-метровими стінами, 65-метровою криницею і чудовою панорамою Дністра. За Середньовіччя Хотинська фортеця була частиною єдиної оборонної системи, яка складалася з дев’яти фортець. Нині з них збереглися лише три: Хотинська, Сорокська в Молдові та Сучавська в Румунії. Хотинська фортеця була збудована в XIII столітті й функціонувала до XVIII століття. За цей час будівля пережила різні періоди та зберегла у своїй архітектурі стилі різних епох. Столітні мури стоять незворушно, наче старезні свідки нашої історії. Тут мимоволі поринаєш у 1621 рік. Саме тоді відбулася битва двох держав, двох цивілізацій, двох світів. А ще це історична пам’ять про двох полководців, для яких ця битва стала останньою. Хотинська війна між Османською імперією та Річчю Посполитою своїми гігантськими масштабами вражала сучасників. На захист Речі Посполитої від ворога піднялися також козаки Війська Запорозького. На фронтах війни за Центральну Європу зійшлися збройні сили, сформовані на різних цивілізаційних, військово-організаційних і матеріально-технічних засадах. Ця війна прославила також запорозьких козаків і їхнього гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Перемога під Хотином врятувала Західну Європу від вторгнення яничар.
Заснована ще у X столітті князем Володимиром Святославичем як Хотинський форт, фортеця почала набувати свого нинішнього вигляду лише з XIII сторіччя. Саме за наказом Данила Галицького замість старої дерев’яної була збудована кам’яна фортеця. Тоді вона вважалася чи не найміцнішою в Східній Європі. Опинялася вона у складі і Галицько-Волинської держави, і Угорського королівства, і Молдовського князівства, була під владою Османської імперії, а також Російської. Нові правителі постійно добудовували фортецю, тож нині вона є мультикультурною.
До речі, віднедавна Хотинська фортеця змінила свій вигляд, зберігши дух давнини та історії. У 2015 році історико-архітектурний заповідник завершив втілення транскордонного проєкту «Середньовічні перлини: Хотин, Сучава, Сороки», який фінансувався Євросоюзом у рамках спільної програми Румунія — Україна — Молдова.
З побажанням читачам пошуку, творчого запалу, не відкладати на примарне завтра те, що принесе вам радість вже сьогодні,
головний редактор професор
Володимир Іванович Паньків