Газета «Новости медицины и фармации» №13 (770), 2021

140 років тому пішов з життя Микола Іванович Пирогов — батько вітчизняної анестезіології, всесвітньо відомий лікар, який своєю самовідданою працею перетворив хірургію на науку. Одночасно він був визначним викладачем і реформатором освіти, фізіологом-експериментатором, патологом, судовим медиком, вихователем, меценатом і громадським діячем [1].

Під час навчання його наставниками стали такі видатні вчені, як Ю.-Х. Лодер, М.Я. Мудров, Є.Й. Мухін, Ф.А. Гільдебрандт. Але майбутній славетний педагог вельми критично оцінював підготовку у стінах Московського університету [2]. На жаль, не всі професори піклувалися про якісне та повноцінне викладання свого предмету, а головне — не мали достатніх наочних засобів для освітньої діяльності (за винятком Ю.-Х. Лодера). Студенти не допускались до препарування трупів і виконання операцій. Практично не існувало тематичних посібників, бракувало нових на той час літературних джерел. Деякі клініцисти після первинного огляду хворих у присутності студентів, щоб не оприлюднювати своїх помилок, у подальшому приховували пацієнтів від очей майбутніх колег. Навіть знаючи наперед діагнози тих хворих, які були запропоновані до демонстрації, один із професорів сплутав особу постраждалого від удару блискавки з людиною зі зламаною ключицею. Інший, щоб продемонструвати свою хірургічну майстерність і швидкість оперування, «одним рухом розсікає килу, а з рани вилітають гази та випорожнення (про хворого потім не було ані чутки), проте він досить неґречно опікується своїм недостатньо сумлінним чадом на очах інших студентів». Окрім того, незрівнянно більша частка професорів становили живий і сміховинний контраст зі своїми знаменитими колегами [3–5]. Так, ще будучи студентом, М.І. Пирогов, незважаючи на особи, в досить жорсткій формі критикував недоліки викладання. Окремі професори читали лекції з підручників більш як 50-річної давнини, подекуди — з помилками, не використовуючи навіть свої записи, хоча деякі студенти вже мали більш новітню спеціальну літературу. Інколи лекція перетворювалась на проповідь про доброчинність та сімейні хроніки. Окремі викладачі зовсім не слідкували за своєю дикцією, що робило їх промову незрозумілою для інших. Постійні переклички та повторювання протоколів минулих лекцій розсіювали увагу, були часовитратними за рахунок основного матеріалу. Інколи лекція читалася без певного плану, абияк, та не розкривала певної проблеми. Молодий студент виходив із аудиторії, намагаючись второпати, про що в ній розповідали. Але він вважав, що причиною цього є його власна недостатня підготовка та погане знання іноземних мов. Не дивно, що під час обов’язкових лекцій деякі студенти просто грали у карти, а інші були здатні перетворити аудиторію на балаган, нібито звільняючи її від «чужаків», яких самі ж і запросили [3–5]. Коли М.І. Пирогов супроводжував групи вітчизняних студентів до закордонних медичних навчальних закладів, він переконався, що наукова істина є далеко не головною метою славетних клініцистів, оскільки нерідко вживалися заходи не для відкриття, а для затемнення наукової істини. Всюди було помітним намагання показати товар лицем. І це було б ще нічого. «Але разом з тим товар недоброякісний продавався як добрий, і кому — молоді — недосвідченій, незнайомій зі справою, але яка інстинктивно шукала наукової правди, — говорив Пирогов. — Всі приватні курси, взяті мною у паризьких фахівців, не коштували й виїденого яйця, і я даремно тільки витратив мої луїдори» [35].

У подальшій своїй кар’єрі сам М.І. Пирогов стає чудовим лектором. Здогадуючись, що при викладанні своїх думок він припускається помилок у німецькій мові, він звертався до слухачів з проханням: «Панове, ви чуєте, що я погано розмовляю німецькою, з цієї причини я, зрозуміло, не можу бути таким ясним, як би того хотів, тому прошу вас говорити мені кожен раз після лекції, в чому я не був достатньо вами зрозумілий, і я готовий повторювати та пояснювати будь що». Незабаром молодий професор кафедри теоретичної і практичної хірургії здобув виключну повагу у студентському середовищі завдяки змістовності лекцій і новим методичним прийомам. На його лекції з хірургії в аудиторію набивалося до трьох сотень осіб. Побачити нову «зірку» та почути його гостре слово приходять студенти з інших навчальних закладів, літератори, чиновники, військові, художники, інженери, навіть дами. Про нього пишуть газети та журнали, його промову порівнюють з концертами улюблениці публіки співачки А. Каталані, що мала феноменальне сопрано [6]. Медичне начальство визнало за необхідне отримати дозвіл самого імператора на лекції Пирогова. Сам же Микола Іванович відзначав, що «в російському царстві не можна, бодай, прочитати й курсу анатомії при шпиталі, не довівши це до відома глави держави» [1].

Серед професорського складу неодноразово виникали суперечки щодо питань вільного відвідування лекцій. Неодноразово він чув скарги професорів, що їх аудиторії недостатньо заповнені. Що можна відповісти автору, якщо його книги мало читають? Або читачі не розуміють автора, або автор — читачів. Значно приємніше мати аудиторію вільних аматорів освіти, хоча й неповну, але уважну. Його принципом було зацікавити слухачів, розвивати їх допитливість, а не просто вимагати тупої присутності [3].

«Моє таємне бажання — щоб мої учні ставилися до мене з критикою; мета моя буде досягнута лише тоді, коли вони будуть переконані, що я дію послідовно; чи дію я правильно — це інша справа, що з’ясується з часом і досвідом», — казав відомий вчитель [5]. Визнавати свої помилки, аналізувати їх разом з учнями — таким було педагогічне кредо видатного хірурга. Він писав: «Книга моя неодмінно містить багато незрілого і малоґрунтовного; вона сповнена помилок, властивих початківцям — практичним хірургам. Я вважаю священним обов’язком сумлінного викладача негайно оприлюднити свої помилки та їх наслідки для навчання і застереження інших, ще менш досвідчених, від подібних помилок» [6]. Природно, що відкрите визнання Пироговим своїх помилок у більшої частини професури викликало, м’яко кажучи, подив, у деяких — обурення і лише в небагатьох — глибоку повагу [1]. Саме йому належить висування та розкриття принципу мотивації: чого взагалі університети бажають від держави, чого професори бажають від університетів, чого бажають самі суб’єкти навчання [3].

Серед основних дидактичних принципів він відзначав наочність, але підкреслював, що «слово може ще замінити наочність, але одна наочність ніколи не замінить слово». З керованими студентами у м. Дерпті він широко експериментував на тваринах. В подальшому знаменитий хірург критично ставився до вівісекції та вважав за потрібне внести зміни до практики експериментів на тваринах. Щодо анатомічних занять, то професором було запроваджене правило використовувати для демонстрації «трупи тільки тих хворих, до яких за життя у лікарню не приходило жодних родичів» [1, 3].

М.І. Пирогов вважав за необхідне набути навички вивчення своїх вихованців, наслідком чого має стати створення індивідуального підходу до кожного [7]. «Головною умовою прогресу є тверда віра в освітню та творчу силу людської особистості. Без неї всі хитросплетені устави — мертва літера», — писав професор [3].

Він вперше задіяв в освітньому процесі доповіді та дискусії щодо дидактичних поглядів, визначення та подолання протиріч станів та явищ. Він вважав, що вчителі повинні відкинути старі догматичні засоби викладання і застосовувати нові методи; що треба пробуджувати думку учнів, виховувати в них навички самостійної роботи; що вчитель повинен привернути увагу та інтерес учнів до наданого матеріалу [3, 8]. Він вказував на необхідність шанобливого ставлення викладачів до студентів, вважаючи це важливою умовою успішного навчання та виховання. Також вчений висуває моральні вимоги до професорів університету, наполягаючи на тому, що педагог повинен нести відповідальність за результати навчального процесу. У «Листах з Гейдельберга» він пише: «Нехай вчиться той, хто хоче вчитися, — це його справа. Але хто хоче в мене вчитися, той повинен чогось навчитися — це моя справа. Так повинен думати кожен доброчесний викладач» [9].

М.І. Пирогов вважав, що роль викладача полягає також і в розвитку здатності аналізувати: «Вінець у процесі нашого мислення становлять прагнення і його здатність розрізняти причину, наслідки, мету та засоби (закони причинності та доцільності), знаходити зв’язок між ними, припускати у кожній дії мету та прагнення до її досягнення, тобто здатність до індивідуальної творчості» [10].

Він прагнув поєднання двох елементів — науки та освіти — в одне ціле. «Мертві мови, наука про давнину вмертвлять уми учнів, якщо ми не зуміємо використати їх живлячу основу», — писав видатний хірург [3]. Для власної освіти, вдосконалення у спеціальностях, науковій та педагогічній роботі, досягнення положення в суспільстві найважливіше значення для Пирогова мало добре знання декількох іноземних мов. Проте він вважав недоцільним спілкуватися іноземною мовою дітям та дорослим однієї національності у своєму осередку. Він вважав, що «презирство до рідної мови ганьбить національне почуття», тому вільно розмовляв нею, прикладаючи певні зусилля для вдосконалення своїх можливостей спілкування українською, широко використовував її в розмовах з учнями та пацієнтами [1, 11].

На його думку, медична освіта повинна базуватися на опануванні фундаментальними науками: фізикою, біологією, хімією тощо [3]. Читання посібників із хірургії Пирогов вважав недостатнім для молодих лікарів. Він натякав, що їм не слід вивчати тільки видатні твори «наших матадорів». Найбільш складним завданням лікарського мистецтва в його розумінні було правильне застосування настанов. Однак цього можна було досягти тільки при ретельному вивченні помилок у практичній медицині. Основні труднощі полягають у тому, щоб «належним чином застосувати в кожному окремому випадку принципи, вже визнані вірогідними» (тобто ним уперше були закладені принципи доказової медицини) [1].

Завдяки М.І. Пирогову у роботі комісії важливе місце зайняв перегляд положення про іспит на відповідність медичному ступеню. Замість шести ступенів, що надавалися раніше, були прийняті три: лікар, доктор медицини і доктор медицини та хірургії. Професор наполіг, щоб за оцінкою результатів іспитів замість відміток за п’ятибальною системою ставили тільки дві — гідний претендент ступеня або ні. Ним також були запропоновані «демонстративні» іспити з анатомії, терапії та хірургії, і комісія з цим одностайно погодилась [3, 9].

Оскільки одним із обов’язків Пирогова було навчання військових хірургів, він зайнявся вивченням поширених у ті часи хірургічних методів. Багато з них були ним докорінно перероблені. Його «Топографічна анатомія, ілюстрована розтинами, проведеними через заморожене тіло людини у трьох напрямах», стала незамінним керівництвом для лікарів. З цієї миті хірурги отримали можливість оперувати, завдаючи мінімальних травм хворому. Цей атлас і запропонована видатним хірургом методика стали основою всього подальшого розвитку оперативної хірургії [12].

М.І. Пирогов вважав важливим навчання людей в університетах і отримання ними вищої освіти, але наголошував, що «основою подальшого професійного навчання має бути тільки широка загальна освіта» [1]. Організація народної освіти в деяких країнах Західної Європи не задовольняла професора. У його творах цього періоду отримують розвиток висунуті ним раніше пропозиції без сліпого запозичення закордонних зразків [2]. Значною мірою саме він на посаді попечителя Київського навчального округу «допустив у Києві de facto академічну свободу, схожу на європейську» [12].

У класичній статті «Питання життя» [9] автор розглянув фундаментальні проблеми виховання. Він показав безглуздість станового виховання, розлад між школою і життям, висунув його головною метою формування високоморальної особистості, готової відмовитися від егоїстичних прагнень заради блага суспільства. Він вважав, що для цього необхідно перебудувати всю систему освіти на основі принципів гуманізму та демократизму. Навчальна система, що забезпечує розвиток особистості, повинна ґрунтуватися на науковій основі, від початкової до вищої школи, та забезпечувати спадкоємність всіх систем освіти.

М.І. Пирогов вважав за необхідне не тільки змінити етапи освіти, а й перебудувати кадрове забезпечення в цій галузі. Він займався питаннями удосконалення педагогів, порядком роботи педагогічних рад, організацією шкіл вихідного дня. Адже від професіоналізму вчителів залежить успіх освіти та виховання. Він також зробив низку найважливіших припущень з питань удосконалення навчального процесу. Визначені педагогом проблеми, а також запропоновані ним способи їх вирішення заохочують учителів до найбільш значних базових складових педагогічної роботи у школі [1, 11].

На думку М.І. Пирогова, застосування різки щодо дітей аморальне, оскільки тілесні покарання є потужним засобом приниження дитини, заподіяння непоправної шкоди її психіці. Таке покарання породжує в дитини не що інше, як почуття страху та рабську слухняність, а не розуміння оцінки своїх дій. «Зробіть так, — говорив педагог, — щоб покарання за провину було не поза, а всередині винного, і ви досягнете ідеалу морального виховання». Службова записка попечителя з обґрунтуванням заборони тілесних покарань викликала великий інтерес у педагогічного співтовариства. Не всі підтримали Пирогова у даному питанні, і в підвідомчих йому навчальних установах їх вдалося лише обмежити [9]. Але «Статутом гімназій і прогімназій» від 1864 року тілесні покарання таки були скасовані [13, 14].

Микола Іванович радив вчителям відвідувати заняття один одного, схвалював методичні пошуки педагогів, впроваджував літературні бесіди в гімназіях. Він був впевнений, що викладачі повинні використовувати новітні методи навчання, спростувавши давні негнучкі підходи; що в учнів необхідно виховувати самостійність; що педагогу слід привернути увагу та інтерес учня до наданого матеріалу [11]. Для нього було важливо донести до вчителів, що вони повинні не тільки грамотно викладати свій предмет, а й правильно виховувати своїх учнів. Кожен наставник, казав він, повинен перш за все засвоїти, «що наука потрібна не для одного лише отримання інформації, в ній є — іноді глибоко і тому для поверхневого спостереження непомітний — інший важливий елемент — виховний. Хто не зможе ним скористатися, той не знає всіх властивостей науки і випускає зі своїх рук той важіль, за допомогою якого можна легко подолати великі труднощі» [9].

Микола Іванович прагнув зробити освіту загальнодоступною, захищав право на повноцінне навчання для дітей усіх національностей, які проживають у нашій країні. Він заохочував обладнання лабораторних кабінетів, розроблення методичних посібників та інших наочних засобів для підвищення якості викладання.

Ще одним важливим принципом грамотної освіти, на думку Пирогова, повинна бути колективна робота викладачів. Такий підхід до кадрового складу допомагав повною мірою розкрити виховну роль викладачів. Він вважав, що вчителі повинні виступати не як наглядачі, а як наставники, друзі. Відкритість та дружелюбність, уважність, чуйність, помірна суворість допомагають викладачеві здобути авторитет серед учнів, вони починають бачити в ньому надійного керівника, який бажає їм допомогти [15]. Крім того, М.І. Пирогов активізував роботу педагогічних рад шкіл, увів роботу вчених рад, організував можливість обміну думками щодо багатьох дидактичних питань, заохочував новаторство в навчальному процесі з боку викладачів. Відомі принципи наочності, свідомості й активності навчання він вважав за основу. З метою контролю за результатами навчання вчений пропонував оцінювати та переводити учнів із класу в клас виходячи з річних оцінок, а не іспитів, оскільки їх результати можуть бути випадковими [3, 16].

М.І. Пирогов був одним із реформаторів системи освіти в Російській імперії у 2-й половині ХІХ століття, засновником університету в Одесі, недільних шкіл, попечителем Одеського та Київського навчальних округів, автором проєкту реформи школи, в якому він заклав основи нової педагогічної системи [17]. Як він не намагався реформувати систему шкільної освіти того часу, його дії призвели до конфлікту із владою, і вченому довелося залишити свою посаду [12]. 

Підбиваючи підсумки, можна сказати, що громадська та історична заслуга М.І. Пирогова полягає ще й у тому, що він зумів розкрити, довести і показати суспільству «торгове» прагнення (незалежне від мотивації суб’єктів навчання), що було поширене в ті часи. Він виступав проти станової школи та ранньої утилітарно-професійної виучки, проти ранньої передчасної спеціалізації дітей, вважаючи, що вона гальмує їх моральне виховання, звужує світогляд; засуджував свавілля, казармений режим у навчальних закладах, бездушне ставлення до дітей. Побачивши вплив «меркантильного» напрямку на молодь, він доклав усіх зусиль, щоб змінити погляд нового суспільства на світ. Реформи, здійснені ним в окремих навчальних округах, в подальшому сприяли розвитку загальної освіти у країні [18].

Ми повинні знову і знову осмислювати досягнення істинного класика з точки зору мінливих наукових парадигм і намагатися широко використовувати різнобічні погляди, життєвий досвід і життєву позицію великого співвітчизника в рішенні одвічно хвилюючих нас питань [6].

Своєю глибокою та плідною науковою діяльністю М.І. Пирогов привернув увагу багатьох впливових осіб країни до проблем педагогіки та системи освіти. Микола Іванович увійшов в історію вітчизняної культури не тільки як видатний лікар-хірург, а й як новатор у навчальній галузі. Тому можна бути впевненим, що його заслуги та плідна робота залишили значний слід в історії вітчизняної освіти і будуть ще багато років викликати глибоку повагу з боку педагогічної громадськості. Закладені ним педагогічні принципи навчання у вищій медичній школі та загальної народної освіти із вдячністю широко використовують сучасні освітяни.