Международный эндокринологический журнал 4(16) 2008

Захворюваність на цукровий діабет (ЦД) визначено як одну з пріоритетних медико-соціальних проблем як в Україні, так і у світі загалом, оскільки це тяжке прогресуюче захворювання зумовлює високий ризик розвитку інвалідизуючих мікро- та макросудинних ускладнень і підвищену смертність населення.

В Україні постійно зростає рівень поширеності ЦД, станом на 1.01.2007 р. він досягає 1 048 375 випадків, що за критерієм розповсюдження становить 2246,6 випадку на 100 тис. населення та охоплює 2,2 % його складу.

Серед населення країн Європи, що близькі до України за етнічними та іншими ознаками, ЦД виявляється у 4–6 % мешканців, що можна пояснити більш високим рівнем соціального та медичного забезпечення [1–5].

У зв’язку з зазначеним вище у нашій країні здійснюється інтенсивний пошук не тільки більш ефективних засобів діагностики, лікування, а й більш досконалих організаційних методів. Це створює можливість на основі підвищення рівня виявлення хворих на ЦД забезпечити зниження частоти розвитку віддалених несприятливих ускладнень. Одним із таких напрямків діяльності, якому сьогодні приділяється особлива увага, є укладання реєстру хворих на ЦД на регіональних та державному рівнях, створення якого в Україні передбачене комплексною національною програмою «Цукровий діабет».

Мета дослідження: установити на основі обласних реєстрів основні закономірності регіонального поширення ЦД серед населення.

Об’єкт та методи дослідження

У роботі використані клінічні дані, що стосуються офіційно зареєстрованих 62 922 хворих на ЦД в Кіровоградській, Полтавській і Сумській областях станом на 1.01.2007 р. та складу населення, як основа для розрахунку інтенсивних та екстенсивних показників поширення окремих видів захворювання серед населення в регіональному розрізі та їх вірогідності.

Результати дослідження та їх обговорення

Результати проведених за спеціальною програмою розрахунків реєстрових даних показали, що загальні інтенсивні показники поширення ЦД серед населення зазначених регіонів мають нижчі величини порівняно з офіційними державними статистичними даними: зокрема, по Кіровоградській обл. — 1631,1 проти 1978,9, по Полтавській обл. — 1531,7 проти 2393,9, по Сумській обл. — 1856,2 проти 2417,5 випадка на 100 тис. населення, p < 0,05. Таке становище частково пояснюється тим, що розрахунки інтенсивних показників поширення ЦД серед населення за реєстровими даними проведені як за кількістю випадків, так і за чисельністю населення на одну дату — 1.01.2007 р., що відповідає науковим підходам доказової медицини, на той час як державна статистична звітність ураховує всі випадки ЦД, що зареєстровані протягом року, тобто остання не повністю враховує міграційні процеси та смертність хворих.

Основною закономірністю в поширенні ЦД серед мешканців трьох обласних регіонів є однакова спрямованість інтенсивних показників серед окремих вікових груп населення, що проявляється в різкому їх підвищенні після 39-річного віку з максимальними величинами в 59 років та подальшим зниженням частоти (рис. 1). Висока щільність показників регіонального поширення ЦД в окремих вікових групах підтверджує виявлені закономірності та практично однаковий рівень надання ендокринологічної допомоги населенню в регіонах, а зниження показників після 60-річного віку обумовлене насамперед смертністю хворих. Якщо середнє зростання показників серед дітей та підлітків перебуває в межах від 15,0 до 112,9 і в основному пов’язане із захворюваністю на ЦД 1-го типу, то подальше підвищення частоти захворюваності населення на ЦД до 39-річного віку до рівня в середньому 318,0 випадка на 100 тис. населення пов’язане з появою випадків ЦД 2-го типу, який у більш старших вікових групах є домінуючим в загальних показниках, що стрімко зростають до 59-річного віку в середньому до рівня 4877,8 випадка на 100 тис. населення, p < 0,001.

Реєстр хворих на ЦД уперше дав можливість поглиблено розкрити основні закономірності в поширенні різних типів ЦД не тільки з урахуванням вікових категорій хворих, а й статі у розрізі адміністративних регіонів, що фактично відкриває шляхи для створення системи державного управління захворюваністю населення на цю тяжку та важливу в соціальному та демографічному плані хворобу.

Так, нами встановлено, що поширення ЦД 1-го типу серед населення Кіровоградської області перебуває на рівні 148,4, у Полтавській обл. — 170,2 і в Сумській обл. — 142,3 випадка на 100 тис. населення, а його частка в структурі захворювань на всі типи ЦД становить 7–8 %. З віком  відзначається накопичувальне підвищення загальних середніх показників поширення ЦД 1-го типу серед населення від 15,0 серед дітей 0–6 років до 224,1 випадка на 100 тис. населення віком 50–59 років та подальше зниження частоти в старших вікових групах (рис. 2).

Установлені також відмінності в захворюваності чоловіків та жінок на ЦД як 1-го, так і 2-го типу. Так, для всіх областей загальні середні показники захворюваності чоловіків на ЦД 1-го типу досягають 170,5, серед жінок — 139,3, p < 0,001. Відзначена особливість — більш висока захворюваність чоловіків на ЦД 1-го типу — підтверджена за критеріями поширення ЦД як в окремих регіонах, так і серед населення певних вікових груп, що потребує подальшого вивчення.

Найвищі показники поширення ЦД 1-го типу відзначені серед чоловіків вікової групи 40–49 років — 259,2, серед жінок поширення ЦД 1-го типу також зростає з віком і досягає найвищих значень у віковій групі 55–69 років — 222,5, що також є особливістю захворюваності населення на ЦД. Відзначене свідчить також про більш тяжкий перебіг ЦД 1-го типу серед чоловіків, оскільки зниження частоти його після 49-річного віку обумовлене переважно їх смертністю.

Серед жінок зниження захворюваності на ЦД 1-го типу відзначене після 69-річного віку, тобто спад поширення, обумовлений також переважно смертністю хворих, настає в більш пізні вікові періоди, що свідчить і про його більш легкий перебіг серед жінок порівняно з чоловіками (рис. 3, 4).

Частка ЦД 2-го типу складає в структурі захворюваності населення на ЦД до 92 % усіх випадків, а його поширення особливо різко зростає в середньому від 132,3 випадка на 100 тис. населення у віковій групі 30–39 років до пікового показника — 4615,1 у віковій групі 60–69 років із подальшим зниженням частоти після 70 років, p < 0,001 (рис. 5).

Регіональні середні показники поширення ЦД 2-го типу серед населення: Кіровоградська обл. — 1481,6, Полтавсь-ка обл. — 1318,8, Сумська обл. — 1711,4 випадка на 100 тис. населення.

Слід відзначити, що захворюваність населення на ЦД 2-го типу є визначальною як за рівнями загальних показників поширення ЦД, так і за критеріями соціальної значимості віддалених діабетичних ускладнень.

У той же час, якщо показники поширення ЦД 1-го типу з великою вірогідністю відображають реальну картину захворюваності населення, оскільки цей тип ЦД потребує чіткого обліку за критерієм забезпечення інсуліном, то облік хворих на ЦД 2-го типу залежить від рівня виявлення початкових його форм, від характеру облікової системи та диспансерного спостереження, якості реєстрових даних та ін. Відзначені особливості впливають на розбіжність показників поширення ЦД серед населення.

Зокрема, регіональні загальні показники поширення ЦД 2-го типу серед населення окремих вікових груп перебувають в межах від 94,6 до 180,2 у віці 30–39 років; від 650,2 до 922,2 — 40–49 років; від 2206,1 до 2614,6 — 50–59 років; від 4152,6 до 5359,2 — 60–69 років і від 3799,2 до 5078,1 серед населення віком понад 70 років, при цьому відзначається чітка загальна  спрямованість до різкого зростання показників захворюваності з віком, p < 0,001.

За даними реєстрового обліку встановлені також суттєві відмінності в захворюваності на ЦД 2-го типу серед чоловіків та жінок, що проявляються в значно вищих показниках поширення серед останніх. Так, середні інтенсивні показники поширення ЦД 2-го типу серед чоловіків та жінок по областях такі: Кіровоград-

ська обл. — 1025,3 проти 1857,1 відповідно;  Полтавська обл. — 944,2 проти 1638,8; Сумська обл. — 1190,8 проти 2144,3, p < 0,001 (рис. 6, 7). Відзначена за загальними показниками закономірність — більш висока захворюваність жінок на ЦД 2-го типу порівняно з чоловіками — чітко простежується в усіх вікових категоріях, а після 69-річного віку частота ЦД в жінок має характерний спад, а серед чоловіків, навпаки, продовжує зростати, що вказує на більш легкий перебіг ЦД 2-го типу серед чоловіків та більш високу смертність хворих жінок у похилому віці.

Реєстрові дані також дали можливість диференціювати поширення різних видів ЦД 2-го типу, зокрема, за засобами лікування хворих, які перебувають на дієті, на таблетованих гіпоглікемічних препаратах та інсуліні. Частка таких хворих у загальній чисельності пацієнтів із ЦД 2-го типу становить відповідно 20, 67 і 13 %.

Поширення початкових форм ЦД 2-го типу (такі хворі лікуються лише дієтою) відображає насамперед рівень профілактичної роботи на місцях, скерованої на виявлення легких форм ЦД, — дуже важливої роботи, оскільки вона тісно пов’язана з подальшою ефективністю лікування та розвитком віддалених несприятливих для життя ускладнень.

Загальні показники поширення ЦД 2-го типу на початкових стадіях серед населення зазначених областей перебувають на рівні 297,9 випадка на 100 тис. населення Кіровоградської обл., 300,1 — Полтавської обл. та 578,9 — Сумської обл. При цьому, як і за загальними показниками, чітко простежується ріст поширення ЦД 2-го типу, хворі на який перебувають на лікуванні дієтою, із зростанням їх вікових показників. Так, серед населення віком 18–29 років показники в різних регіонах перебувають на рівні 2,8–44,4; 30–39 років — 11,8–108,3; 40–49 років — 59,6–386,6; 50–59 років — 113,9–864,4; 60–69 років — 235,0–1479,4; > 70 років — 326,1–1521,9, p < 0,001.

Більш високі показники поширення серед населення ЦД 2-го типу, хворі на який лікуються таблетованими цукрознижуючими препаратами, зокрема, по Кіровоградській обл. — 963,5, Полтавській обл. — 852,3 і Сумській обл. —974,1 випадка на 100 тис. населення, при цьому спостерігається їх різке підвищення після 30-річного віку — від 63,0 до майже 3 тис. випадків на 100 тис. населення віком 60–69 років.

Дані реєстрів дали можливість уперше визначити й рівень поширення інсулінопотребуючого ЦД 2-го типу серед населення, зокрема, загальні показники по областях такі: Кіровоградська — 201,0, Полтавська — 141,4, Сумська — 116,0 випадку на 100 тис. населення. З віком показники поширення інсулінопотребуючого ЦД 2-го типу серед населення різко збільшуються після 40 років — від 66,8 до 521,9 в 60–69 років при подальшому різкому їх зниженні.

Отже, реєстри хворих на ЦД на регіональних та державному рівнях при їх динамічному функціонуванні відкривають можливість широкого моніторування та встановлення на цій основі основних закономірностей захворюваності населення на цю тяжку патологію й забезпечення підгрунтя для створення державної системи профілактики.

Висновки

1. В Україні наявні сприятливі умови для створення державної системи динамічного реєстрування хворих на ЦД, що дає можливість оцінювати та постійно вдосконалювати рівень та ефективність надання ендокринологічної допомоги населенню.

2. Для функціонування державного реєстру хворих на ЦД необхідна підтримка ендокринологічної служби всіх адміністративних регіонів у частині фінансового забезпечення створення їх технічної бази.

3. До інформативно-аналітичної обробки реєстрових даних та формування на їх основі напрямків подальшого розвитку надання медичної допомоги хворим на ЦД необхідно залучити наукові ендокринологічні центри відповідно до закріплених за ними регіонів.

4. Розробка регіональних реєстрів розкриває основні закономірності в поширенні ЦД серед населення, що дає можливість планувати конкретні профілактичні заходи.