Газета «Новости медицины и фармации» 7(278) 2009

На початку цього року на сторінках нашої газети ми розпочали дискусію з питань страхової медицини, ініціатором якої став лікар-хірург, провідний спеціаліст з медичного страхування Львівської філії ВАТ «Українська страхова компанія «Дженералі Гарант», автор законопроекту «Про обов’язкове медичне страхування та фінансування охорони здоров’я» Олег Сулима. Зараз ми пропонуємо вашій увазі його роздуми стосовно надрукованих у нашій газеті статей, у яких йдеться про страхову медицину: «Вдосконалення реформування чи модернізація вітчизняної медицини — що потрібно Україні?» (автори Ю.С. Лисюк, І.С. Лисюк) та «Особое мнение» (автор Л. Покришка).

«Вдосконалення, реформування чи модернізація вітчизняної медицини — що потрібно Україні?» — цікава та змістовна стаття. Висновки практикуючих лікарів цілком професійні та заслуговують на увагу, оскільки все сказане — правда. А її так мало в нашому суспільстві, у тому числі й у медицині. Про останню вже казано-переказано більш ніж достатньо — потрібні реформи, зміни тощо. Але ж говорити і робити — різні речі. Що є найбільш важливим? Кінцевий результат, а його якраз і немає. Упродовж більше ніж 17 років суцільне коливання повітря, змін немає, і, спостерігаючи за «активною» розбудовою нашої держави, сподіватися на серйозний позитив у медичній галузі в найближчому майбутньому марна справа.

Автори мають рацію, що в Україні існує дві медицини: одна для слуг народу та бомжів (цікаве співвідношення) і вона справді практично безкоштовна; друга — для значної більшості громадян, яка щонайменше на 90 % платна. Справедливість, як один із основних пріоритетів українського суспільства, можливо, колись і буде, але, правдоподібно, з початку наступного століття.

Наша «бідна» політеліта та посадовці високого рангу здебільшого лікуються за кордоном (справжні патріоти), частково в приватних клініках або Феофанії. «Дріб’язкові» питання, пов’язані з жахливим станом вітчизняної медицини, цікавлять їх мало, можливо, частково перед виборами щось пообіцяють, «наваяють» чергові пріоритети, а загалом медична галузь не та галузь, яка дає серйозні дивіденди, і тому, з їхньої точки зору, не заслуговує на увагу.

Посадовці середньої ланки, «дзвіночки» наші сердечні, покращують своє здоров’я в комунальних та державних клініках, причому безкоштовно, за рахунок бюджетного фінансування. Тут їм і повне забезпечення усіма медикаментами (а чи щось залишиться із мізерного фінансування для пенсіонера чи інваліда?), перебування у відповідній палаті, «усміхнений» та проінструктований медичний персонал, відсутність «добровільних» грошових внесків на рахунок лікарні і т.д. Це добре. Але… Чому тільки вони мають право на це? За які такі заслуги? Невже простий громадянин України не заслуговує на те ж саме? Пострадянський синдром живучий….

Що стосується бомжів, то їм, як кажуть, «терять нечего», десь лежать, щось дадуть «перекусити», ранку зеленкою змажуть, ще й добрим словом полікують, і то добре — ЖИЗНЬ УДАЛАСЬ. Найбільш складна ситуація в переважної більшості населення України. Безкоштовної медицини для них практично не існує. Все потрібно купувати, та й на «добровільні» внески у фонд лікарні необхідно залишити пару копійок, бо не покладуть, не зроблять, не прооперують у плановому порядку тощо. По-державному мислять наші чиновники, глобально вирішують фінансові проблеми медичної галузі. А якщо пацієнт не має коштів, то що йому робити? А кого це цікавить? Щоправда, щось з медикаментів можуть і дати, але загалом на лікувальний процес це суттєво не вплине. Звичайно, із «заначки» видадуть і більше, якщо «запахне смаженим», ніхто ж з адміністрації не хоче додаткових проблем на відповідне місце. Щоправда, ці проблеми з астрономічною швидкістю переадресовуються на бідні голови медичних працівників, з оргвисновками тощо (люблять цю справу у нас, ой як люблять — безпідставно принизити, наказати, змішати з …). Загалом, висновок один, і далеко не радісний: немає грошей, немає повноцінного лікування, і кінцевий результат для більшості важких пацієнтів цілком закономірний — «до Бозі гайту». Не слід забувати тим, хто може щось зробити для виходу вітчизняної медицини із затяжної кризи, що вони також не знають, що їх чекає сьогодні, завтра, через місяць. За кордон та в приватну клініку можуть і не довезти, варто подумати, якщо, звичайно, є чим.

На тіньовій складовій нашої медицини автори не зупиняються, можливо, і правильно роблять, бо вийде так, що в більшості негараздів галузі винні тільки медичні працівники. А в суспільстві навішали масу ярликів на лікарів і мусолять, де тільки можуть. А тепер подивимось на цю проблему з іншого боку, і задамо запитання нашим чиновникам: чи може лікар вижити на смішно-жебрацьку зарплату? Відповідь напрошується сама по собі — НІ. Усі ж добре знають, що наша медицина ще, на щастя, тримається на плаву виключно завдяки економічним відносинам між пацієнтом та лікарем: послуга — гроші. І не потрібно лукавити, це факт. Якби цих відносин не було, то вітчизняна медицина давно б «віддала Богу душу». Ні один професіонал за жалюгідну подачку від держави надриватись не буде, та й працювати, в основному, також. Вищезазначене державним мужам слід добре усвідомити, робити висновки і не тільки, бо якщо медицина піде в «піке» (мало чого бракує), то наступне, що її очікує, — повний крах та занепад з усіма відповідними наслідками.

Тепер щодо змін. Автори виділяють три напрямки — вдосконалення, реформування та модернізацію. Вдосконалення — шлях у нікуди. Крапка. Реформування — комплекс заходів, спрямованих на серйозні зміни в галузі, і одною із ключових складових, хочеться цього комусь чи ні, є запровадження обов’язкового медичного страхування. Чиновники пропонують реформи в медицині, що частково змінюють форми, але державна монополія залишається, з відповідним перерозподілом фінансових потоків, суттєвим збільшенням держслужбовців (а їх потрібно утримувати), можливістю контролю тощо. Чи відбудуться зміни на краще при такому реформуванні? Зрозуміло, що ні. А що буде? Громіздка монопольна структура та корупція. Якщо проаналізувати останній законопроект «Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування», що опублікований на сайті МОЗ, то там чітко видно монополізацію усієї страхової структури МОЗ. Про медичних працівників не згадують взагалі, хіба що парою слів у ст. 14. Виходить, що медики, як завжди, залишаться на узбіччі реформування галузі. Таке реформування не дасть позитивних змін, і його запровадження приречене на нульовий результат. І третій напрямок — модернізація. Я б його назвав радикальним реформуванням (усі чомусь бояться цього словосполучення), що передбачає:
1) «…залишення фундаменту та основних несучих конструкцій віт­чизняної медицини (соціальної скерованості та статті Конституції)»;
2) залучення до медичного страхування як державних, так і приватних страхових організацій;
3) конкуренцію між страховими компаніями та медичними закладами;
4) матеріальну зацікавленість медичних працівників;
5) право вибору пацієнтом (застрахованою особою) СК та медичного закладу;
6) децентралізація (повна чи часткова) медичних закладів.

Це основні складові, що зможуть дати суттєвий поштовх виходу медичної галузі із затяжної кризи, у тому числі й із тіні. Хто проти? Чиновники, звичайно, бо не буде монополії і, відповідно, можливості «порулити» страховими коштами. Тому маємо те, що маємо, і, як зазначали автори, продовжуємо рухатись по колу…

«Особое мнение» — змістовна стаття. Відчувається, що автор володіє інформацією, є досвідченим організатором охорони здоров’я та хоче позитивних змін у медичній галузі. Активна позиція автора радує, і дай Вам Бог усе задумане реалізувати, якщо, звичайно, не «з’їдять». А тепер кілька слів щодо Ваших листів до гаранта та екс-міністра, відповіді на які Ви так і не отримали. І сумніваюсь, що отримаєте, «не барское это дело»…

Ви дуже вдало зазначили, що «так жить нельзя». Цілком поділяю Вашу точку зору, та й, мабуть, мільйони простих громадян нашої країни також. Шкода тільки, що до цієї думки не прислуховуються там, нагорі. За браком часу, імовірно, наша «VIP-еліта» ніяк не може зробити зупинку на планеті Земля, зокрема в Україні.

Вашу ностальгію за рівнем медичної допомоги в період «окупаційного режиму» частково розділяю. Так, було немало позитивного, хоча й негативу не бракувало, але не в такій кількості, як зараз. Щодо теперішнього стану охорони здоров’я, то, незважаючи на масу проблем в галузі, вона все ж таки працює й надає медичну допомогу громадянам, і далеко не останню роль у цьому відіграють наші медики. Хвала їм і честь за це. Але чи довго ще зможе бути на плаву медицина? Питання не з легких, чіткої відповіді немає і, якщо не буде в найближчому майбутньому, ситуація стане непрогнозованою.

«Реформаторські перла» екс-міністра М.Є. Поліщука відомі: усі — сімейні лікарі; усіх на роботу в село; усім цілодобово виписувати рецепти. На щастя, зазначені наміри реалізовані не були. Ваша позиція, шановний пане Леоніде, щодо інституту сімейного лікаря цілком правильна. У цьому плані я Ваш прихильник, хоча дехто вважає її хибною. Кожний має право на свою думку.

Ліцензування медичних закладів та багато-багато іншого міцно тримає під «своїм крилом» МОЗ. Корупції — ні, чиновники-хабарники мають сидіти в тюрмах. Слава Україні!

Тепер стосовно обов’язкового медичного страхування. Згоден з Вами, що це питання вже давно «подоспело». Воно увійшло в період затяжних «пологів» і потребує невідкладного кесаревого розтину. Питання в іншому: хто буде проводити цей розтин, який практикуючий акушер-гінеколог? Таких немає, є або акушери, або гінекологи, і виключно теоретики, а потрібні толкові практики. З «теоретичними шедеврами» МОЗ ми можемо ознайомитись на відповідному сайті та в ЗМІ. А що далі? Говорили-балакали, думали-гадали, а результат — zero.

Автор зазначає, що найбільш прийнятною для нашої країни є модель англійської державної медицини. Ідея варта уваги, але нездійсненна, оскільки нам до Англії, з її розвиненою економікою та демократичними засадами, як бомжу до мільярдера.

«…Молчать уже довольно» — підтримаємо автора.