Газета «Новости медицины и фармации» 11-12(285-286) 2009

Стаття 20. Університетська клініка

Університетська клініка є закладом охорони здоров’я, що забезпечує надання багатопрофільної висококваліфікованої медичної допомоги. Університетська клініка створюється рішенням Кабінету Міністрів України за поданням Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Києвської та Севастопольської міських рад на базі вищих медичних навчальних закладів та закладів охорони здоров’я республіканського (Автономна республіка Крим), обласного та міського (міста Київ, Севастополь) рівнів.

Університетська клініка забезпечує поєднання ефективного використання кваліфікаційного потенціалу науково-педагогічних кадрів в процесі лікування хворих та забезпечення навчання студентів із використанням реальної клінічної бази.

Стаття 21. Система стандартів в галузі охорони здоров’я

1. Систему стандартів в галузі охорони здоров’я складають державні соціальні стандарти, стандарти кожного виду медичної допомоги (стандарти медичної допомоги) та галузеві нормативи подання медичної допомоги.

2. Стандарт медичної допомоги — нормативний акт, що містить індикатори якості надання медичної допомоги, за якими здійснюється оцінка якості її надання пацієнту, а також встановлює необхідний мінімум надання цієї допомоги з обов’язковим визначенням оптимального обсягу трудових ресурсів (кількість медичних працівників, їх кваліфікація тощо); мінімальний термін лікування (в реанімації; в стаціонарі; амбулаторно; реабілітація); обсяги використання лікарських засобів, при цьому в першу чергу тих, які входять до Національного переліку життєво необхідних лікарських засобів і виробів медичного призначення; розрахункову вартість одного дня перебування хворого в межах нормативного рівня (опалення, освітлення, водопостачання тощо): в реанімації; в стаціонарі, реабілітація; розрахункова вартість одного амбулаторного відвідування, одного обстеження тощо.

Стандарти медичної допомоги розробляються та затверджуються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

3. Галузевими нормативами подання медичної допомоги є:
1) клінічні протоколи;
2) лікарські формуляри;
3) табелі матеріально-технічного оснащення закладів охорони здоров’я.

4. Галузеві нормативи подання медичної допомоги розробляються і затверджуються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

Стаття 22. Фінансування охорони здоров’я

1. Фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок Державного бюджету України, місцевих бюджетів, фондів медичного страхування, коштів добровільного медичного страхування, коштів юридичних та фізичних осіб та будь-яких інших джерел, не заборонених чинним законодавством.

Кошти Державного бюджету України, місцевих бюджетів, призначені на охорону здоров’я, використовуються на забезпечення конституційних гарантій надання безоплатної медичної допомоги, фінансування державних цільових та місцевих програм охорони здоров’я, фундаментальних та прикладних наукових досліджень з цих питань, а також на здійснення державного санітарного-епідеміологічного нагляду, державного контролю якості лікарських засобів та виконання інших заходів у сфері охорони здоров’я у випадках, визначених законом.

Відомчі та інші заклади, що обслуговують лише окремі категорії населення за професійною, відомчою або іншою, не пов’язаною із станом здоров’я ознакою, фінансуються, як правило, за рахунок коштів підприємств, установ і організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого бюджетів, якщо працівники відповідного підприємства, установи, організації становлять значну частину населення даної місцевості.

Послуги, які згідно із законодавством надаються закладами і установами охорони здоров’я за плату, фінансуються за рахунок коштів юридичних та фізичних осіб. Порядок надання платних послуг державними та комунальними закладами і установами охорони здоров’я та порядок визначення їх вартості встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Всі заклади охорони здоров’я мають право використовувати для поліпшення якості своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами організаціями та окремими громадянами, а також згідно із законодавством встановлювати плату за послуги в галузі охорони здоров’я.

Держава забезпечує створення та функціонування системи медичного страхування населення. Питання організації медичного страхування та використання страхових коштів визначається відповідним законодавством.

2. Програма та порядок переходу від системи фінансування на утримання закладу охорони здоров’я до системи фінансування за принципом оплати надання медичних послуг на основі стандартів медичної допомоги визначається Кабінетом Міністрів України.

Кабінетом Міністрів України окремі ціни і тарифи на платні послуги можуть бути внесені до переліку соціально важливих цін.

Майно, що належить закладам охорони здоров’я, не може відчужуватись.

Використання матеріалів, що відносяться до оборотних фондів, при наданні платних послуг здійснюється тільки на компенсаційній основі, а саме: їх вартість повністю компенсується закладу охорони здоров’я в разі, якщо ці матеріали були надані цим закладом.

Майно і матеріали, а також нематеріальні активи, придбані за рахунок доходів від надання платних послуг, є власністю суб’єкта господарювання, який придбав ці позиції.

Платні медичні послуги можуть надаватись громадянам лише на їх вимогу при умові надання безоплатної медичної допомоги.

Послуги, що пов’язані з харчуванням хворого, надаються лише в межах призначених лікарем лікувальних дієт.

Стаття 23. Надання безоплатної медичної допомоги

Державними та комунальними закладами охорони здоров’я подається безоплатна медична допомога:
екстрена та невідкладна — на догоспітальному етапі станціями (відділеннями) швидкої медичної допомоги, пунктами невідкладної медичної допомоги у стані, що загрожує життю людини;
амбулаторно-поліклінічна;
стаціонарна — у разі гострого захворювання та в невідкладних випадках, коли потрібне інтенсивне лікування, цілодобовий медичний нагляд та госпіталізація, в тому числі за епідемічними показаннями, дітям, вагітним та породіллям, хворим за направленнями медико-соціальних експертних комісій, лікарсько-консультативних комісій;
невідкладна стоматологічна допомога (у повному обсязі — дітям, інвалідам, пенсіонерам, студентам, вагітним, жінкам, які мають дітей до 3 років);
долікарська медична допомога сільським жителям;
санаторно-курортна допомога інвалідам і хворим у спеціалізованих та дитячих закладах оздоровлення;
утримання дітей у будинках дитини;
медико-соціальна експертиза втрати працездатності.

Безоплатна медична допомога подається дозволеними до застосування в Україні методами діагностики та лікування (відповідні протоколи, стандарти), включаючи лікарські засоби, кров та її компоненти і препарати, апаратуру, лабораторні та інші дослідження з використанням наявної матеріально-технічної бази.

Стаття 24. Платні послуги в сфері охорони здоров’я

Платні послуги в сфері охорони здоров’я включають медичні послуги та послуги немедичного характеру.

В державних і комунальних закладах охорони здоров’я, платні медичні послуги надаються відповідно до наступного переліку:
послуги, що пов’язані з лікуванням;
послуги, що пов’язані з доглядом хворого;
послуги, що пов’язані з профілактичним заходами;
консультативні послуги;
забір матеріалу для дослідження (аналізів) в інших закладах, в тому числі за кордоном;
медичні огляди згідно із законодавством.

Види платних медичних послуг, відповідно до цього переліку визначається Кабінетом Міністрів України.

Платні послуги немедичного характеру включають: послуги соціально-побутові, транспортні послуги, послуги, що надаються вищими медичними навчальними закладами і науково-дослідними установами, інші послуги за переліком, що визначаються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 25. Медичне страхування

1. Медичне страхування в Україні здійснюється у формі загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування та добровільного медичного страхування.

2. Загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування є складовою системи загальнообов’язкового державного соціального страхування та здійснюється на основі принципів солідарності та справедливості відповідно до вимог закону.

3. Держава сприяє розвитку системи добровільного медичного страхування здоров’я.

Стаття 26. Матеріально-технічне забезпечення галузі охорони здоров’я

1. Заклади охорони здоров’я самостійно вирішують питання свого матеріально-технічного забезпечення в межах наявних власних коштів та на умовах, визначених законодавством України про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти.

2. Ввезення, вивезення, виробництво, застосування, утилізація лікарських засобів, в тому числі лікарських засобів біологічного походження, і виробів медичних визначається законами України.

3. Застосовування лікарських засобів, в тому числі лікарських засобів біологічного походження, виробів медичних дозволяється лише після обов’язкової реєстрації, що здійснюється у порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Стаття 27. Наукове забезпечення галузі охорони здоров’я

1. Держава сприяє розвиткові наукових досліджень та впровадженню їх результатів у сфері охорони здоров’я. Фінансування фундаментальних та прикладних досліджень у сфері теоретичної, профілактичної та клінічної медицини, що виконуються науково-дослідними установами та науковими підрозділами вищих медичних навчальних закладів III, IV рівнів акредитації і закладів післядипломної освіти, здійснюється відповідно до законодавства.

Стаття 28. Інформаційне забезпечення галузі охорони здоров’я

1. Держава сприяє впровадженню сучасних інформаційно-комунікаційних технологій у діяльність постачальників послуг охорони здоров’я та органів управління охороною здоров’я всіх рівнів.

2. Загальні обов’язкові вимоги щодо розробки та впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у галузі охорони здоров’я встановлюються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

Стаття 29. Державний контроль і нагляд в галузі охорони здоров’я

1. Держава через спеціально уповноважені органи виконавчої влади здійснює контроль і нагляд за додержанням законодавства про охорону здоров’я, державних соціальних стандартів, стандартів медичної допомоги, клінічних протоколів, лікарських формулярів, табелів матеріально-технічного оснащення закладів охорони здоров’я, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення здорового навколишнього природного середовища і санітарно-епідемічного благополуччя населення, ліцензійних умов впровадження господарської діяльності в сфері охорони здоров’я, якості лікарських засобів, в тому числі лікарських засобів біологічного походження, і виробів медичних.

Стаття 30. Професійне та лікарське самоврядування

1. В порядку, встановленому законом, в Україні здійснюється професійне самоврядування у сфері охорони здоров’я України, що представляє всіх осіб, зайнятих у конкретній медичній професії.

Стаття 31. Участь громадськості в управлінні охороною здоров’я

1. Органи та заклади охорони здоров’я, інші органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов’язані сприяти реалізації права громадян на участь в управлінні охороною здоров’я та в проведенні громадської експертизи з цих питань.

2. При органах управління охороною здоров’я та органах місцевого самоврядування створюються громадські консультативні ради, а при державних та комунальних закладах охорони здоров’я — громадські наглядові ради, завданням яких є сприяння організації належної діяльності цих органів та закладів, інформованості населення про діяльність цих органів та закладів, забезпечення громадського контролю в сфері охорони здоров’я.

3. У визначенні змісту та шляхів виконання державних цільових та місцевих програм охорони здоров’я, вирішенні кадрових, наукових та інших проблем організації державної діяльності в цій галузі, в порядку, встановленому законодавством, можуть брати участь громадські організації, що представляють пацієнтів та постачальників послуг охорони здоров’я — фізичних та юридичних осіб.

4. Центральний орган виконавчої влади в сфері охорони здоров’я в порядку, встановленому законодавством, співпрацює з організаціями роботодавців і підприємців (їх об’єднаннями), сприяє розвитку закладів охорони здоров’я всіх форм власності відповідно до визначених пріоритетів держави у сфері охорони здоров’я.

Стаття 32. Співпраця з організаціями роботодавців і підприємців

Організації роботодавців і підприємців (їх об’єднання) можуть виходити з пропозиціями та ініціативами до центрального органу виконавчої влади в сфері охорони здоров’я, що направлені на захист прав медичних і фармацевтичних працівників та збереження здоров’я населення.

Розділ ІV

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗДОРОВИХ І БЕЗПЕЧНИХ УМОВ ЖИТТЯ ТА ПРАЦІ

Стаття 33. Збереження генофонду народу України

1. В інтересах збереження генофонду народу України та з метою запобігання демографічній кризі, забезпечення здоров’я майбутніх поколінь і профілактики спадкових захворювань держава здійснює комплекс заходів, спрямованих на усунення факторів, що негативно впливають на генетичний апарат людини, а також створює систему державного генетичного моніторингу, організовує медико-генетичну допомогу населенню, сприяє збагаченню і поширенню наукових знань в галузі генетики і демографії.

2. Забороняється пропаганда товарів та медичних втручань, які можуть викликати розлад генетичного апарату людини.

Стаття 34. Охорона довкілля

1. Держава забезпечує охорону довкілля як важливу передумову життя і здоров’я людини шляхом забезпечення екологічної та радіаційної безпеки, захисту людей від негативного екологічного впливу, досягнення гармонійної взаємодії особи, суспільства та природи, раціонального використання і відтворення природних ресурсів.

2. Відносини у сфері охорони довкілля регулюються відповідним законодавством України.

Стаття 35. Створення сприятливих для здоров’я умов праці, навчання, побуту та відпочинку

1. З метою забезпечення сприятливих для здоров’я умов праці, навчання, побуту та відпочинку, високого рівня працездатності, профілактики травматизму і професійних захворювань, отруєнь та запобігання іншій можливій шкоді для здоров’я встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробничих та інших процесів, пов’язаних з діяльністю людей, а також до якості машин, обладнання, будівель, товарів споживання та інших об’єктів, які можуть чинити шкідливий вплив на здоров’я. Всі державні стандарти, технічні умови і промислові зразки обов’язково погоджуються з центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я у встановленому законодавством порядку.

2. Власники і керівники підприємств, установ та організацій зобов’язані забезпечити в їх діяльності виконання вимог безпеки праці, додержання вимог виробничої санітарії та інших вимог щодо охорони праці, передбачених законодавством України про працю, не допускати шкідливого впливу на здоров’я людей і довкілля.

3. Держава забезпечує нагляд і контроль за створенням сприятливих для здоров’я умов праці, навчання, побуту і відпочинку, сприяє громадському контролю з цих питань.

Стаття 36. Забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення сприятливих умов життєдіяльності людини

1. Санітарне та епідемічне благополуччя населення забезпечується шляхом впровадження комплексу організаційно-правових, адміністративних, інженерно-технічних, медичних, екологічних, ветеринарних та інших заходів, спрямованих на усунення або зменшення шкідливого впливу на людину факторів середовища життєдіяльності, запобігання виникненню та поширенню інфекційних хвороб і масових неінфекційних захворювань (отруєнь) та їх ліквідацію, та дотриманням суб’єктами господарювання, фізичними та юридичними особами, громадянами України, іноземцями, особами без громадянства за участі органів місцевого самоврядування (їх виконавчих органів) державних санітарних норм, а також санітарних та протиепідемічних (профілактичних) заходів і регулюється законодавством.

2. З метою забезпечення сприятливих для здоров’я життя людини умов життєдіяльності встановлюються єдині медичні вимоги (критерії) безпеки (далі — санітарні норми) щодо сере­довища життєдіяльності та окремих його факторів, недотримання яких створює загрозу здоров’ю і життю людини та майбутніх поколінь, а також загрозу виникнення та розповсюдження інфекційних хвороб та масових неінфекційних захворювань (отруєнь) серед населення.

3. Суб’єкти господарювання, юридичні та фізичні особи несуть відповідальність за безпечність продукції, що ними виробляється та/або вводиться в обіг, послуг, що ними надаються, та зобов’язані забезпечити дотримання вимог санітарного законодавства, вимог щодо охорони праці, передбачених законодавством про працю.

4. Держава забезпечує нагляд і контроль за дотриманням вимог санітарного законодавства, за створенням сприятливих умов життєдіяльності людини. Державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюється виключно з вимогами санітарного законодавства України.

Стаття 37. Запобігання небезпечним для населення інфекційним хворобам

1. Держава забезпечує запобігання, лікування, локалізацію та ліквідацію масових інфекційних хвороб.

2. Особи, які є носіями збудників інфекційних хвороб (бактеріоносіями), небезпечних для населення, відсторонюються від роботи та іншої діяльності, яка може сприяти поширенню інфекційних хвороб, і підлягають медичному нагляду та лікуванню за рахунок держави з виплатою в разі потреби допомоги по соціальному страхуванню. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних хвороб здійснюються обов’язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в установленому законами порядку.

3. У разі загрози виникнення або поширення епідемій чи особливо небезпечних інфекційних хвороб Кабінетом Міністрів України за поданням головного державного санітарного лікаря України може вводитися карантин у встановленому законодавством порядку. На цей період можуть вводитися тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та покладатися на них на всій території України або в окремих її адміністративно-територіальних одиницях додаткові обов’язки, спрямовані на запобігання поширенню та ліквідацію цих хвороб.

4. Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування зобов’язані активно сприяти здійсненню протиепідемічних заходів.

5. Перелік особливо небезпечних і небезпечних інфекційних хвороб та умови визнання особи інфекційно хворою або носієм інфекційного збудника визначаються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

6. Правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, права, обов’язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від неінфекційних хвороб визначаються актами санітарного законодавства.

Стаття 38. Обов’язкові медичні огляди

1. З метою охорони здоров’я населення організуються обов’язкові профілактичні медичні огляди дітей, вагітних жінок, працівників підприємств, установ та організацій із шкідливими і небезпечними умовами праці або таких, що потребують професійного добору, та інших встановлених законодавством категорій осіб.

2. Усі особи, молодші вісімнадцяти років, приймаються на навчання до вищих і професійно-технічних навчальних закладів та на роботу лише після попереднього медичного огляду і в подальшому підлягають щорічному обов’язковому медичному огляду.

3. Керівники підприємств, установ та організацій, незалежно від форми власності, несуть згідно із законодавством відповідальність за своєчасність проходження своїми працівниками обов’язкових медичних оглядів і допуск їх до роботи без наявності необхідного медичного висновку. Перелік категорій населення, які повинні проходити обов’язкові медичні огляди, періодичність, джерела фінансування та порядок проведення цих оглядів визначаються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 39. Сприяння здоровому способу життя населення

1. Держава сприяє утвердженню здорового способу життя населення шляхом поширення знань з питань охорони здоров’я, екологічного і фізичного виховання, здійснення заходів, спрямованих на підвищення гігієнічної культури населення, створення необхідних умов для підвищення індивідуального рівня фізичного та психічного здоров’я, занять фізкультурою, спортом і туризмом, розвитку мережі центрів здоров’я, профілакторіїв, баз відпочинку та інших оздоровчих закладів на протидію розвитку залежності від алкоголю, тютюну та наркотичних засобів, а також боротьбу з надлишковою вагою.

2. Органи виконавчої влади організовують і здійснюють боротьбу зі шкідливими для здоров’я людини звичками, встановлюють систему соціально-економічного стимулювання осіб, які ведуть здоровий спосіб життя.

3. В Україні проводиться державна політика обмеження куріння та вживання алкогольних напоїв.

4. З метою запобігання шкоди здоров’ю населення застосування гіпнозу, навіювання, інших методів психологічного і психотерапевтичного впливу дозволяється лише у місцях та в порядку, встановлених центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

Розділ V

МЕДИЧНА ДОПОМОГА

Стаття 40. Забезпечення медичною допомогою

1. Медична допомога в Україні подається зареєстрованими у порядку, встановленому законом, юридичними та фізичними особами, які мають відповідну ліцензію. Номенклатура типів закладів охорони здоров’я та перелік лікарських спеціальностей, за якими здійснюється професійна підготовка фахівців та медична практика, встановлюються та переглядаються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

2. Медична допомога надається в амбулаторних та стаціонарних умовах у вигляді первинної, вторинної та третинної медичної допомоги.

3. Нормативний зміст понять первинної, вторинної та третинної медичної допомоги та основні засади взаємозв’язку між ними встановлюється цим Законом.

4. Результативність медичної допомоги визначається за допомогою індикаторів, що входять до складу затверджуваних центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я клінічних протоколів.

5. Порядок організації подання медичної допомоги населенню лікарями та іншими медичними працівниками встановлюється центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

Стаття 41. Лікуючий лікар

1. У процесі подання пацієнту первинної медичної допомоги функцію лікуючого лікаря виконує лікар загальної практики/сімейний лікар, обраний пацієнтом чи його законним представником у порядку, встановленому частиною 3 цієї статті.

2. У процесі подання пацієнту вторинної та третинної медичної допомоги функцію лікуючого лікаря виконує лікар, призначений у порядку, встановленому частиною 4 цієї статті.

3. Кожна дієздатна особа та особа, яка має неповну цивільну дієздатність, може самостійно здійснювати вільний вибір і змінювати особистого лікаря загальної практики/сімейного лікаря, відповідального за подання їй первинної медичної допомоги. Вибір лікаря загальної практики/сімейного лікаря для осіб, які не досягли віку 14 років або в порядку, встановленому законом, визнаних недієздатними, здійснюється їх законними представниками. Список пацієнтів кожного конкретного лікаря загальної практики/сімейного лікаря формується на основі права пацієнтів на вільний вибір лікаря з урахуванням нормативів виробничого навантаження на зазначених фахівців, що затверджуються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

4. Лікар, відповідальний за подання особі планової чи екстреної вторинної або третинної медичної допомоги, визначається керівником відповідного закладу охорони здоров’я або уповноваженим ним на прийняття таких рішень керівником структурного підрозділу закладу охорони здоров’я. При прийнятті рішення про призначення лікаря, відповідального за подання особі планової чи екстреної вторинної або третинної медичної допомоги, по можливості має бути враховано бажання пацієнта чи його законного представника, якщо таке бажання було офіційно висловлене і якщо врахування цього бажання є можливим з огляду на ступінь поточного завантаження конкретного лікаря у зв’язку з поданням ним медичної допомоги іншим пацієнтам.

5. Пацієнт має право вимагати заміни призначеного йому лікаря. Рішення про заміну такого лікаря за наявності обґрунтованих підстав може бути прийнято після розгляду відповідного звернення пацієнта чи його законного представника етичним комітетом при відповідному закладі охорони здоров’я, що створюється і функціонує в порядку, що затверджуються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

6. Лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров’ю населення. Лікар не несе відповідальності за здоров’я пацієнта в разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму.

Стаття 42. Первинна медична допомога

1. Первинна медична допомога подається в амбулаторних умовах лікарями загальної практики/сімейними лікарями, які працюють на рівні відповідної територіальної громади, і передбачає консультацію лікаря, діагностику та лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання вторинної медичної допомоги та санаторно-курортного лікування. До подання первинної медичної допомоги можуть залучатися також інші медичні працівники, які працюють під керівництвом лікаря загальної практики/сімейного лікаря.

2. Обсяги та порядок подання первинної медичної допомоги встановлюються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

Стаття 43. Вторинна медична допомога

1. Вторинна (спеціалізована) медична допомога передбачає спеціалізовані медичні послуги, що в плановому порядку та у невідкладних (екстрених) випадках подаються в амбулаторних умовах та в лікарнях загального профілю і не включають високоспеціалізовані та високотехнологічні стаціонарні медичні послуги, що належать до рівня третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги.

2. Первинний доступ пацієнта до послуг вторинної медичної допомоги забезпечується за наявності відповідного направлення служб первинної медичної допомоги.

Зазначене направлення не є обов’язковим:
для звернення будь-якого пацієнта за отриманням медичної допомоги до акушера-гінеколога, стоматолога, педіатра;
для вирішення питання про подання екстреної медичної допомоги.

3. З метою забезпечення відповідної якості та доступності вторинної медичної допомоги населенню в лікарнях загального профілю та ефективного використання ресурсів у сфері охорони здоров’я, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, створюються госпітальні округи.

Стаття 44. Третинна медична допомога

1. Третинна медична допомога передбачає недоступні на рівні первинної та вторинної допомоги високоспеціалізовані діагностичні та лікувальні медичні послуги, що подаються з використанням високотехнологічного та високовартісного обладнання за направленням служб вторинної медичної допомоги.

2. Перелік послуг, що подаються населенню в рамках третинної медичної допомоги, та перелік державних і комунальних закладів охорони здоров’я, що подають зазначені послуги, встановлюються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

Стаття 45. Екстрена медична допомога

1. Екстрена медична допомога — вид медичної допомоги, що подається хворому або постраждалому в разі раптового гострого захворювання, травми або отруєння, які загрожують здоров’ю та життю людини.

2. Екстрену медичну допомогу зобов’язані подавати всі медичні працівники і заклади охорони здоров’я незалежно від підпорядкованості та форми власності.

3. У невідкладних станах, коли подання медичної допомоги на місці через відсутність медичних працівників неможливе, першу екстрену допомогу повинні подавати працівники органів і підрозділів цивільного захисту, співробітники міліції, пожежної охорони, аварійних служб, водії транспортних засобів та представники інших професій, на яких цей обов’язок покладено законодавством і службовими інструкціями. У таких випадках підприємства, установи, організації та громадяни зобов’язані надавати транспорт для перевезення хворого або постраждалого до відповідного лікувально-профілактичного закладу.

4. У разі загрози життю хворого або постраждалого медичні працівники мають право використати будь-який наявний транспортний засіб для проїзду до місця перебування хворого з метою подання екстреної медичної допомоги або транспортування його до відповідного закладу охорони здоров’я з метою надання належної медичної допомоги. Порядок відшкодування шкоди, що може бути завдана власнику транспортного засобу, який буде використовуватись для зазначених дій, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

5. Складовою екстреної медичної допомоги є служба швидкої медичної допомоги, що забезпечує подання послуг екстреної медичної допомоги на догоспітальному етапі. До компетенції служби екстреної медичної допомоги належить подання своєчасної та кваліфікованої медичної допомоги пацієнтам у невідкладних станах на місці події та під час транспортування таких пацієнтів до відповідних закладів охорони здоров’я.

6. Екстрена медична допомога на догоспітальному етапі подається самостійними станціями швидкої допомоги та відділеннями швидкої допомоги, що входять до складу закладів охорони здоров’я в якості структурних підрозділів. З метою створення належних умов для подання екстреної медичної допомоги служба швидкої медичної допомоги забезпечується відповідним обладнанням та спеціальними засобами наземного, повітряного, а при необхідності водного транспорту.

Стаття 46. Подання медичної допомоги у разі надзвичайних ситуацій

1. Подання медичної допомоги у разі надзвичайних ситуацій здійснюється відповідно до законодавства України, що регулює суспільні відносини у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

2. Особливості організації медичної допомоги населенню в умовах воєнного стану регулюються відповідними законами.

Стаття 47. Паліативна допомога

1. На останніх стадіях перебігу невиліковних захворювань пацієнтам та членам їх сімей подається паліативна допомога, яка включає комплекс заходів, спрямованих на поліпшення якості життя пацієнта, полегшення його фізичних та емоційних страждань, надання психосоціальної і моральної підтримки сім’ї хворого.

2. Порядок подання паліативної допомоги визначається центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

Стаття 48. Особливості надання медичної допомоги населенню, яке проживає в сільській місцевості

1. Медична допомога сільському населенню подається з урахуванням специфіки розселення, умов праці та побуту, що зумовлює принцип етапності організації та подання медичної допомоги. За рішенням районних рад створюється мережа відповідних закладів охорони здоров’я, в яких подається долікарська та первинна медична допомога.

Стаття 49. Обов’язок подання медичної інформації

1. Пацієнт, який досяг повноліття, має право на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров’я.

У визначених законом випадках зазначена інформація може бути надана дієздатним членам сім’ї пацієнта.

2. Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на отримання інформації про стан здоров’я дитини або підопічного.

3. Медичний працівник зобов’язаний в доступній формі надати пацієнтові інформацію про стан його здоров’я, роз’яснити мету проведення запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров’я.

Якщо інформація про хворобу пацієнта може погіршити стан його здоров’я або погіршити стан здоров’я фізичних осіб, визначених частиною другою цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право надати неповну інформацію про стан здоров’я пацієнта, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.

Обсяг і межі такої інформації, а також порядок її отримання визначається Кабінетом Міністрів України

4. У разі смерті пацієнта члени його сім’ї або інші уповноважені ними фізичні особи мають право бути присутніми при дослідженні причин його смерті та ознайомитися з висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих висновків до суду.

Стаття 50. Лікарська таємниця

1. Медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням службових обов’язків або з інших джерел стало відомо про стан здоров’я фізичної особи, факт звернення її за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законом випадків.

2. Забороняється вимагати та подавати інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта за винятком випадків передбачених цим законом. У разі використання інформації про стан здоров’я, що становить таємницю, у навчальному процесі, науково-дослідній роботі, у тому числі у випадках її публікації в спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта. Незаконне розголошення таємниці про стан здоров’я тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Стаття 51. Звільнення від роботи

1. На період тимчасової непрацездатності громадянам надається звільнення від роботи у встановленому законодавством порядку.

Стаття 52. Загальні умови медичного втручання

1. Медичне втручання допускається лише за наявності письмової інформованої згоди дієздатної особи або особи, яка має неповну цивільну дієздатність.

2. Щодо пацієнта віком до 14 років, а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за письмовою інформованою згодою їх законних представників.

3. Порядок отримання письмової інформованої згоди визначається центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

4. Якщо відсутність письмової інформованої згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов’язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання — засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків.

5. У невідкладних випадках, при наявності реальної загрози життю пацієнта та неможливості отримання письмової інформованої згоди пацієнта або його законних представників на медичне втручання, медичні працівники мають діяти виключно в інтересах врятування життя пацієнта.

6. Пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

7. Якщо відмову дає законний представник пацієнта і вона може мати для пацієнта тяжкі наслідки, лікар повинен повідомити про це органи опіки і піклування.

Стаття 53. Застосування методів профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарських засобів

1. У медичній практиці застосовуються методи профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарські засоби, дозволені до застосування центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

2. Нові методи профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарські засоби, які знаходяться на розгляді в установленому порядку, але ще не допущені до застосування, можуть використовуватися в інтересах вилікування особи лише після отримання її письмової згоди. Щодо особи віком до 14 років зазначені методи та засоби можуть використовуватися за наявності письмової згоди її батьків або інших законних представників, а щодо особи віком від 14 до 18 років — за її письмовою згодою та письмовою згодою її батьків або інших законних представників; щодо особи, цивільна дієздатність якої обмежується, — за її письмовою згодою та письмовою згодою її піклувальників; щодо особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, — за письмовою згодою її законного представника. При отриманні згоди на застосування нових методів профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарських засобів, які знаходяться на розгляді в установленому порядку, але ще не допущені до застосування, особі та (або) її законному представнику повинна бути надана інформація про цілі, методи, побічні ефекти, можливий ризик та очікувані результати.

3. Порядок застосування методів профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарських засобів, зазначених у частині другій цієї статті, встановлюється центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

Стаття 54. Медико-біологічні випробування на людях

1. Застосування медико-біологічних випробувань на людях допускається із суспільно-корисною метою за умови їх наукової обґрунтованості, переваги можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров’я або життя, гласності застосування випробувань, досягнення повноліття фізичною особою, щодо якої проводиться випробовування, повної інформованості особи та вільної згоди щодо вимог його застосування, а також за умови у будь-який час безперешкодно відкликати свою згоду на випробовування та збереження лікарської таємниці про стан здоров’я. Забороняється проведення науково-дослідних випробувань на ув’язнених, військовополонених або особах, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними.

2. Порядок проведення медико-біологічних випробувань на людях регулюється законом.

Стаття 55. Донорство крові та її компонентів

1. Здавання крові, її компонентів для подальшого використання їх для лікування, виготовлення відповідних лікарських препаратів або використання в наукових дослідженнях здійснюється повнолітніми дієздатними фізичними особами добровільно. Забороняється насильницьке або шляхом обману вилучення крові у фізичної особи з метою використання її як донора.

2. Донорство крові, її компонентів здійснюється відповідно до закону.

Стаття 56. Трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів

1. Застосування трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів здійснюється при наявності згоди донора та реципієнта, або згоди їх законних представників за умови, якщо використання інших засобів і методів для підтримання життя, відновлення або поліпшення здоров’я не дає бажаних результатів, а завдана при цьому шкода донору є меншою, ніж та, що загрожувала реципієнту.

2. Порядок здійснення трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів визначається законом.

3. Порядок проведення клінічних випробувань клітинних і тканинних трансплантатів, експертизи матеріалів клінічних випробувань з метою їх застосування в клінічній практиці затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 57. Застосування методів стерилізації

1. Застосування методів стерилізації може здійснюватися за бажанням повнолітнього пацієнта за медичними показаннями, що встановлюються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я.

2. Стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медичних показань може бути проведена лише за згодою її опікуна з додержанням вимог, встановлених законом.

Стаття 58. Зміна (корекція) статевої належності

1. На прохання пацієнта, відповідно до медико-біологічних і соціально-психологічних показань, які встановлюються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров’я, йому може бути здійснено зміну (корекцію) його статевої належності.

2. Особі, якій було здійснено зміну статевої належності, видається медична довідка, на підставі якої надалі вирішується питання про відповідні зміни в її правовому статусі.

Стаття 59. Клонування людини

1. Клонування людини — створення людини, яка генетично ідентична живій або померлій людині, шляхом перенесення у залишену без ядра жіночу статеву клітину ядра соматичної клітини людини (репродуктивне клонування) — в Україні забороняється.

2. Дозволяється терапевтичне клонування з метою регенерації органів тієї ж людини або виробництва медичних препаратів в порядку, встановленому законом.

Продовження в наступному номері